13. Ганс

Приятелем Вільгельма виявився Клаус Гофф. Мерзенний чоловік. Спочатку я гадав, що гірших за Гінкельберґа не існує. Що ж, я помилився. Завжди бувають гірші. І герр Гофф був одним з таких. Приїхав він у відпустку провідати старого друга дитинства. Зверхності йому не позичати, високе звання (штурмбанфюрер*) робило його схожого на втілення смерті в селі. Хоча він і не втручався у хід роботи тут, його присутність діяла на нерви. Солдати не знали його, тому з обережністю ставились до нього. Перешіптування стали звичністю. Ніхто не хотів отримати покарання.

Зате Бернд ходив індиком. А за ним і Отто з Фрідріхом. Усі троє затаїли образу на Гінкельберґа, тому вичікували моменту, щоб поскаржитись на нього вищому по званню. Наївні! Клаус був надто прихильним до Вільгельма. Вони виросли разом, разом закінчили академію, майже усю війну пробули разом. І поранення, яке отримав Гінкельберґ, було через Клауса. Він замінив його на прохання самого Гоффа, за що поплатився пострілами в груди. Не дивно, що Клаус здував пилинки з його кітелю. Та ігнорував прохання Бернда поговорити.

Хотів би я не бачити того кузена Вільгельма сьогодні. Проте, не вийшло. Я відчинив двері машини. Гінкельберґ спокійно вийшов, не звернувши уваги на двоюрідного брата. Той стояв біля входу в комендатуру і курив. Дивно що сам. Цікаво, де його прихвостні?

- Добрий ранок, герр гауптштурмфюрер! – з награною ввічливістю привітався він. Вільгельм навіть бровою не повів.

- Доброго ранку, Бернде! – я пішов за командиром всередину. В комендатурі було шумно. Втім, як завжди. Нічого гріха таїти, мені подобалась ця метушня. Лише якщо вона не була пов’язана з стріляниною чи бійками. Гінкельберґ відпустив мене, не давши жодних доручень. Чорт забирай, я помру від нудьги!

В животі забурчало. Сніданок довелось пропустити, тому що Вільгельм наказав привезти його до комендатури о шостій. Герр Брицький, у якого я жив, був приємним чоловіком. Мабуть, я був мало не єдиним, хто жив у людини, яка вміла порозумітись з нами. Чоловік непогано знав німецьку, тому наші дуже рідкісні прийоми їжі за одним столом, проходили у бесіді ні про що. Але все одно краще, ніж мовчати. Жив він сам, дружина померла уже давно, а діти виїхали світ за очі. Його внучата племінниця, якою виявилась дівчина з будинку навпроти, називалась Галина. Вона працювала з тією іншою, чорнявою, у кафе герра Брицького.

При згадці про неї у мене пересихало у роті. Я лаяв себе за те, що вмудрився закохатися, змушував якомога рідше дивитись на неї. Боже, я навіть не знав як її звати. З Галиною було легше – вона теж трохи знала німецьку. Говорила вона з помилками та нерозбірливо, але без страху. Лестило, що хоч мене вона не боялась. Те, як вона дивилась на Гінкельберґа… Страх у її очах був виправданим. Не думаю, що він би скривдив її чи сім’ю, у якій вона живе, проте вона не знала його. Лише чула чутки чи здогадувалась. А невідомість і породжувала страх.

Якраз її я і побачив, коли зайшов у кафе годиною потому. Вони якраз відчинились і всередині ще нікого не було. Галина протирала столи, дмухаючи на пасма волосся, що вибились з її зачіски, та падали на чоло. Я кахикнув. Дівчина обернулась. Ледь не кинула шматку на підлогу та нервово усміхнулась.

- Добрий ранок! – привітався я.

- Добрий ранок! – вона сховала руки за спину і випрямилась. Осанка у неї була аристократична.

- Я хотів би поснідати. – сказав я, підходячи. Зняв кашкет і став струнко.

- Звичайно. – пробелькотіла вона. У поставі зникли гострі кути. Вона потроху розслаблялась. Їй не було чого мене боятись. – Чого бажаєте?

- Каву. Та щось перекусити. На ваш розсуд. – меню кафе було мені наперед відоме. Їв я тут частенько, особливо щоб побачити ту чорняву незнайомку. Мене не здивувала б каша на воді чи зварена картопля без солі.

- Добре. – Галина пішла у сторону кухні. Я обрав столик по центру. Сівши, у мене запаморочилась голова. Напевно, від голоду. Їли ми бозна-що. Не часто, що забрали у селян і майже завжди холодне. Я розщіпнув кілька ґудзиків на кітелі та потер скроні. Сьогодні точно не мій день. Голова боліла, запаморочення не минало. Добре, що більше нікого не було. Не знаю, як повезу Гінкельберґа назад.

До реальності мене повернув звук тарілок. Галина поставила перед мною горнятко кави. Гарячої, на щастя. Та кашу. Теж не холодної. Вона парувала. Я вдячно їй кивнув та взяв до рук ложку. Дівчина якось дивно глянула, але промовчала. Вона хотіла щось сказати. Їжа допомогла. Організм нарешті прокинувся, у животі більше не нив шлунок, вимагаючи їжі. Кава збадьорила. Галина вийшла до мене через п’ятнадцять хвилин забрати посуд. Вона поставила їх на тацю та пішла до кухні. Я витягнув сигарету. Не встиг закурити як дівчина підійшла знову.

- Пробачте. Але я мушу вам дещо сказати.

- Я слухаю. – я вказав їй на стілець, але дівчина залишилась стояти.

- Марічка просила, щоб ви перестати носити їй квіти. – я стримав усмішку через її помилку, адже говорила вона серйозно. Значить, її звали Марічка. Напевно, похідне від Марії. Сміливо з її боку попросити подругу заявити мені таке. Я спробував зробити простіше лице. Не показати, що сказане якось зачепило мене. Марічці не подобалась моя увага. Що ж, це мене не здивувало, але неприємно вдарило по самооцінці.

- Я вас зрозумів, фройлян Галино. – вона кивнула і пішла геть. Настрій впав нижче плінтуса. Я докурював сигарету, коли почув дзвіночок дверей. Господи, лише їх не вистачало! Краєм ока я помітив Бернда та Фрідріха. Чорт забирай, треба йти звідси.