11. Марічка

Мама стиснула зуби. Вона злилась на мене. Не дивно, я наразила себе на страшну небезпеку. Якби не Галя, напевно він мене би вбив. Вона вчинила сміливо. І водночас нерозсудливо. Отто тоді витягнув пістолет. Я думала, що в мене розірветься серце. Господи, наскільки ця вся ситуація була моторошною! Постріл, крики, розборки. Сварка між самими солдатами. Моя воля, то краще вони самі один одного повбивали. Менше нашим було б мороки.

З думок ніяк не виходила Галя. Вона знала німецьку. Чому вона не сказала? Сумніваюсь, що взагалі хтось знав.

- А може вона шпигунка? – раптом сказала мама. Вона після тієї стрілянини не промовила жодного слова. Лише стояла осторонь. Ми сиділи на кухні в кафе. Пан Брицький досі витирав піт. Бідолашний старий, мабуть, ледве атаку серця не дістав.

- Мама.. – вилетіло в мене. Вона зиркнула на мене і у мене відпало бажання сперечатись.

- Самі подумайте, звідки вона знає німецьку? Чому нікому не сказала? Зеновій Карлович, вона ж ваша внучата племінниця, і ви також не знали? – мама вчепилась тієї теми. Тепер годі буде заспокоїти. А мої думки були лише про Галю. Цікаво, що їй скаже той офіцер? Чи не кине за ґрати?

- Галюся холоша! – крикнув Михайлик. Хлопчик сидів на табуретці і хитав ногами, не дістаючи до підлоги.

- Звісно хороша! Така хороша, що хоч до рани прикладай! – мама фиркнула. Вона зрозуміла, що її тут більше ніхто не підтримає. Пан Брицький мовчав. Михайлик дитина і любив Галю, немов старшу сестру. Відколи Ярослава забрали на війну, хлопчик змарнів. І лише зараз на його личку знову заграла усмішка. Пані Пазя та її донька Стефа були добродушними і простими. Вони любили Галю і не дивно, вона справді була хорошою. Трохи дивною, бо інколи так задумувалась, що доводилось штуркати її, щоб привести до тями. Вона говорила якимись загадками, ніби підбирала слова. Галя не була схожою на нас, щось все таки відрізняло її. Але точно не шпигунство. Вона була веселою і доброю. Старанно працювала, хоча майже нічого не вміла. У неї був ясний гострий розум та приємний характер. Я тішилась, що знала її. Після того як майже усіх моїх ровесниць забрали до Німеччини у селі було нудно. А тепер я мала компанію, яка розбавляла жах, у якому ми жили.

- Бачу тут окрім мене нікого не хвилює цей факт?

- Мамо, що тут такого? Що поганого в знанні якоїсь мови? – усі обернулись на мене. Навіть Михайлик перестав плакати і з-під лоба глянув на мене. Звідки в мене сміливість заперечити матері?

- В тому що це німецька! Ці кляті нацики нею ж говорять! Для мене будь-хто, хто її знає або ворог або зрадник!

- Навіть я? – спитав пан Брицький. Мама замовкла. Впевнена, вона хотіла і далі говорити. Спершу накричала на мене при чужих людях, а тепер пліткувала про Галю.

- Ви маєте німецьку кров в якомусь там коліні. Це інше. – спробувала заперечити мама.

- Ні, не інше. Галюся моя кров. – Зеновій Карлович поправив окуляри. Я ніколи не бачила його таким серйозним. Наш сусід був завжди веселим та добродушним. Ніколи не сварився ні з ким. У селі його любили, не дарма ж обрали старостою. – У неї були свої причини не говорити. Не судіть і не судимою будете.

- Правильно. – вилетіло в мене. Мама злісно глянула на мене. Я сховала шию між пліч.

- Я лише переживаю…

- Пані Ганечка, ви прекрасно знаєте, що вони люблять якщо хтось з села знає по-їхньому. Тепер не я один зможу з ними говорити. Та і той офіцерик живе у Розумовських. І Галя там. Якщо, не дай Боже, щось станеться, вона зможе допомогти комусь у селі. Поговорить з кимось, як я, і допоможе. Навіть, може, вам.

Мама точно не хотіла здаватись, але їй не вдалось. Галя залетіла у кафе. Бліда, як молоко, з шаленим поглядом у почервонілих очах. Михайлик крикнув «Галюся!» і підбіг до неї і вчепився руками за талію. Галя погладила його по голові, лагідно забравши його ручки.

- Що він сказав? – кинувся до неї пан Брицький.

- Нічого конкретного. В гестапо не заберуть. – Галя сіла на стілець і занурила пальці у волосся. Погляд у неї був скляний.

- А ти як? – запитала я. Дівчина підняла голову і ми зустрілися поглядами.

- Нормально.

- Ну, та, нормально. – фиркнула моя мама. Галя і бровою не повела.

- Нам треба повертатись до роботи. – сказала Стефа. Двері кафе дзенькнули. Хтось зайшов. Дійсно, робочий день ще не закінчився. До самого вечора у мене так і не знайшлося хвилинки поговорити з Галиною. Дівчина мовчала. Хоча через кілька годин її весела вдача повернулась, я бачила, що це постановка. Вона ховала страх за усмішкою.

Наступного дня нам випало мити підлогу у холі внизу. Набравши води у відра та взявши шмати та мило, ми розпочали. Ранок був сірим. Вперше за два тижні дощило. Бажана прохолода нарешті настала. Галя була мовчазна сьогодні. Зазвичай, це вона починала розмову, розповідала про усе на світі. Навіть, про свої сни. А сьогодні, її ніби підмінили.

- Що з тобою? – ми уже перемістились на сходи. Старались уникати солдатів, які літали туди-сюди з паперами та автоматами. Галина повернула голову та усміхнулась. Це була перша емоція на її лиці з шостої ранку. А зараз була уже дванадцята.

- Все добре. – брехня. Мені було трохи образливо, що вона не говорила у чому причина.