10. Ганс

Гінкельберґ уже двадцять хвилин мовчав. Це недобре. Це змушувало думати що я винний. Хоча я нічого не зробив. Лише спрямував руку оскаженілого Отто догори. Він не оцінив. Йому хотілось вбити ту дівчину та хлопчика. Бачте, він нудився в тилу і так жадав крові. Саме це він і сказав Вільгельму. Тепер той мовчав, а Отто, мабуть, тисячу разів пошкодував, що відкрив рота.

Гауптштурмфюрер сів за стіл. Він поклав до рота сигарету, але не спішив запалити її. Ми з Отто стояли навпроти нього. Винуватець всього цього божевілля боявся нашого командира. Я теж його боявся, але не настільки як Отто. Його трусило. По скроні повільно котилась цівка поту. Руки тремтіли. Звісно, це не бити дівчину чи стріляти у беззбройних. Перед Гінкельберґом мало хто вдавав героя.

- Ви обоє хоч розумієте чому ви тут? – Вільгельм нарешті запалив цигарку і випустив дим з рота.

- Так точно! – вигукнули ми хором. Пролунав смішок. Я вперше бачив щоб він сміявся. Сміх був хриплим і поривчастим. Мені стало не по собі.

- Унтершарфюрере!* – мовив Вільгельм після того як насміявся з нас. Цікаво, що його так розсмішило? Ще б трохи і я подумав б, що у нього істерика. Отто напружився.

- Три нічні патрулі підряд. І віддайте мені свій пістолет. – Отто очманіло підняв голову.

- Але…

- Без «але». Пістолет на стіл. – Вільгельм постукав пальцями, з затиснутою сигаретою між ними, по столу. Отто надув щоки і повільно витягнув пістолет. Поклав на те місце, куди показали і відвернув погляд. Ото комедія! Нарешті хтось дав по шапці цьому зарозумілому дурбецалу! Мені кортіло позловтішатись, але я прекрасно розумів, що сам не у найкращому становищі.

- Зброю вам тепер видаватимуть. – додав Вільгельм, звертаючись до Отто. – Я не дозволю неврівноваженому солдату розходжувати по селу озброєним. – той аж побуряковів від злості і того факту, що нічого не може зробити. Навіть заперечити. – Чим ви взагалі думали?

- Вона розлила на мене каву. – буркнув Отто. Ну, як мала дитина, чесне слово!

- І тому ви вирішили її пристрелити? – допитувався Вільгельм.

- Ні.

- Як ні? Якби не роттенфюрер Шнайдер, то ви б застрелили тих двох дітей! – офіцер загасив сигарету і лишив у попільничці.

- Вона сама винна! – раптом крикнув Отто. От дурень! Якщо він розізлить його, нам всім гаплик! Боже, замовкни, заради всього святого! Мовчи! – Спершу та, що вилила каву, та брудна полька не захотіла вибачитись! А потім, та курва вибігла захистити малого! Вона виявила неповагу! Вона знає німецьку, ви були в курсі? Ви ж у її будинку живете, чи не так? – лице Вільгельма побіліло. Він міцно стиснув щелепи і встав з-за столу. Після згадки про дівчину на його обличчі смикнувся нерв. Чоловік повільно наблизився до Отто і заглянув йому в обличчя.

- Тут питання задаю я. – по спині полізли дрижаки від його тону. Він немов став іншою людиною. Крижана дикція та повільне розтягування слів наводило жах. Я зиркнув вліво. Вільгельм нахилився до лиця Отто і почав тихо йому шепотіти: – Я можу зробити так, що ти опинишся у Цитаделі, як шпигун комуністів, ясно тобі? І тоді навіть твій найкращий приятель Бернд нічого не зможе зробити, щоб якось тобі допомогти. Зрозуміло?

Отто ковтнув слину. І часто закивав. Його зіниці розширились, а дихання почастішало. Мабуть, і пульс підскочив.

- Так точно, герр гауптштурмфюрер! – Отто заікався. Чорт забирай, справедливість торжествувала! Навіть факт того, що я можу зараз вислухати щось схоже, не псував мого внутрішнього захвату.

- Тепер геть звідси! – Гінкельберґ розвернувся до свого столу. Отто віддав честь та поспішно вийшов. Коли за ним зачинились двері, я дозволив собі усміхнутися.

- Що смішного, роттенфюрере? – питання стерло посмішку нанівець.

- Нічого, герр гауптштурмфюрере.

- Ви винні не менше, ніж він. Ви це усвідомлюєте?

- Так точно!

- Нащо ви взагалі втрутились? – хороше питання. Я сам достеменно не розумів. Тому що вирішив побавитись в рятівника? Тому що ненавиджу Отто? Чи тому що не хотів щоб він застрелив ту дівчину та хлопчика?

- Розстріли не проводять в комендатурі. – я сам здивувався що видав таке. Вільгельм підняв брову і усміхнувся краєм рота.

- Неоднозначна ви особистість, Ганс. – він вперше назвав мене по імені. Чи до добра це? – Не варто закохуватись у неї. – несподівано додав він. Я спалахнув рум’янцем. Вона мені не подобалась. Взагалі. Я зробив це не тому що був закоханий у ту дівчину, а тому що це було правильним.

- Я не закоханий у неї. Ви помиляєтесь.

- Хотілося б. – Вільгельм уважно дивився мені в очі. Ніби читав мої думки. – Можете йти, роттенфюрере.

Ось і це все? Навіть без покарання? Не те, щоб я до нього прагнув. Все одно якось дивно..

- А ви… - почав я.

- Слухаю. – Гінкельберґ уже встиг взяти до рук папери.

- Ви мене просто так відпустите?

- Хочете в патруль з Отто?

- Ні. – Вільгельм знову усміхнувся і кивнув мені. Я повільно розвернувся і пішов до дверей. Дивний він якийсь. Не міг лише факт, що я його ад’ютант настільки пом’якшити мою провину. Чи міг? Мені казали, що Гінкельберґ цінує своїх людей. Але я ніколи не думав, що він вважав мене своєю людиною. Коли я вийшов з кабінету на поверсі панувала тиша. І спокійна робота. Ніхто не кричав. Не тупотіли чоботи по сходах. Кричуща протилежність подіям на першому поверсі півгодини тому.