Погода була нестерпна. Сонце безжально гріло, хоча була лише одинадцята ранку. Машини досі не було і я починав хвилюватись, чи не застали їх десь по дорозі партизани. Форма прилипла до тіла, я зняв кашкет і витер піт. Волосся прилипло до чола і я витягнув гребінець зі штанів. Бракувало ще осоромитись перед начальством.
Валіза вже давно стояла поруч, кидаючи незначну тінь на мої ноги. Літо було в розпалі, але я не очікував такої спеки і посухи. Станція пустувала, четверо патрулювали. Я зітхнув і вкотре глянув на годинник, що висів на стіні будівлі станції. Рудольф знав, що запізнюватись не можна та і в принципі був пунктуальним.
Я був ад’ютантом лише два дні, а досі і не познайомився з своїм начальником особисто. Хлопці казали, що для мені випала неймовірна честь, інші, більш старші, лише зітхали і тихо перешіптувались «Бідолашний!»
Минуло ще півгодини і сонце запекло ще сильніше. Якось невчасно згадались ліси Баварії і прохолода озер. Навколо співали птахи, десь далеко їхав поїзд. Патруль піднімав кроками пилюку. Я закашлявся. Нарешті на горизонті з’явилась чорна машина. Я механічно поправив мундир і одягнув кашкет.
Машина зупинилась навпроти мене і з неї вийшов Рудольф. Злий, як чорт. Руки були в мастилі, форма пом’ята, а на і так некрасивому лиці завмерла гримаса злості. Ото я влип!
- Ну і кляті дороги! – рикнув Рудольф. – Двадцять хвилин стояли, я думав пішки прийдеться пертись в ту глушину.
- Я помітив. – відповів я, показуючи йому годинник на руці. Рудольф лише більше позеленів від злості, хоча я думав більше нікуди, і блиснув чорними очима на мене. Я усміхнувся.
- Гінкельберґ сказав, що якщо я не виправлю неполадки з машиною за десять хвилин, він мене пристрелить. – Рудольф різко перейшов на шепіт і я зиркнув на пасажира.
На обличчі останнього не було жодних емоцій. Ніби вже не молодий, але і ще не старий. Чорний мундир сидів по фігурі, защіплений до горла, навіть у таку погоду, темне волосся ідеально вкладене, я раптом згадав про своє гніздо на голові, а очі пронизливо дивились у вікно. Тепер до мене дійшло, чому мені співчували інші.
Вільгельм Гінкельберґ був гауптштурмфюрером* і мав бездоганну репутацію. Народився в військовій родині, швидко піднімався по кар’єрних сходах, безпомилково виконував свою роботу. Його підлеглі завжди виконували усі завдання ідеально. Найчастіше його люди здійснювали розстріли, тому Гінкельберґа в лице усі поважали, а поза очі боялись і пліткували про неймовірну жорстокість.
- Сідай швидко! – буркнув Рудольф, сідаючи за кермо. – Але не поряд з гауптштурмфюрером, а біля мене.
- Чого? – зніяковів я.
- Там пес сидить.
Я знизив плечима і сів у салон, поставивши валізу між ніг. У машині було ще гірше, ніж на вулиці. А на задньому сидінні справді лежала вівчарка. Здається, спала. Рудольф натиснув на газ і ми рушили. Ландшафти змінювали один одного, а тиша, що оточувала мене починала тиснути на голову.
- Роттенфюрер** Ганс Шнайдер. – представився я, обертаючись боком до співрозмовника. Вільгельм перевів погляд з вікна на мене.
- Я знаю, хто ви. – я очікував крижаний тембр, а голос виявився просто мелодійним та трохи втомленим. – Вважаєте, що я не знаю, хто на мене працює?
За три роки в армії я перебачив всяке: кров, вбивства, смерть, хвороби, крики і благання. Я думав, мене вже ніщо не зможе загнати в ступор. До цього моменту. Рудольф тихо хихикнув, але зустрівшись з поглядом герра Гінкельберґа у склі заднього виду, відразу замовк.
- Прошу вибачення! – я різко випрямився і сів рівно. Через мій крик прокинувся пес. Гінкельберґ усміхнувся краєм рота
- Вільно. – він повернувся до розглядання ландшафтів, а я розвернувся і втупився вперед. До пункту призначення було приблизно десять хвилин їзди.
Рудольф був правий, дорога була в жахливому стані. Машину трясло, на поворотах я навіть затримував дихання. Наша дивізія прибула до села ще два тижні тому і я трохи навіть заздрив їм. Вже два тижні вони мають якусь жахливу подобу відпочинку. Хоча, кого я обманюю, зараз війна, який відпочинок! Усі роблять усе заради перемоги Великої Німеччини. Я і сам таким був. Але ідеали Гітлера і його амбіції про захоплення всієї Європи розвіялись, як тільки ми з хлопцями з притулку вступили в армію.
Я мовчав про свою точку зору. Всі знали, що стається з тими, хто йде проти Рейху. А тепер я працюватиму з Вільгельмом Гінкельберґом, його принципи могли б перевершити самого Геббельса***. Доля любила іронію. Я усміхнувся в кулак і знову витер мокре чоло.
- Скоро будемо на місті. – оголосив Рудольф.
Назву села, яку я навіть не міг вимовити, не зважаючи, що вільно говорив польською, я не пам’ятав. Знаходилось воно недалеко від Лемберга****, все що мені повідомили.
Скоро я побачив вдалині будинки. Село виявилось невеликим, хати здебільшого однакового розміру. Жителі злякано обертались на звук машини і з ледь помітною злістю дивились вслід. Жінки лякались, коли машина проїжджала мимо, діти захоплено роззявляли роти. Чоловіків було мало, більшість діти і старі. Багато будинків були порожні, кілька спалені дощенту. Майже в кожному зупинились солдати. Я і сам зупинюсь в якогось старого.
Рудольф зупинився навпроти будинку зі синіми стінами. Він був в гарному стані, там точно хтось жив. Рудольф і я вийшли з машини і водій побіг за багажем герра Гінкельберґа. Сам ж гауптштурмфюрер спокійно вийшов з машини, а за ним вискочив великий пес, радісно гавкнувши. Вільгельм розглядав будинок з неймовірним спокоєм.