1. Іванка

Я нетерпляче зиркала на годинник на телефоні і в такт музиці у навушниках тупала ногою. Ховаючись у тіні пам’ятника Франка я подумки посилала своїй подрузі гнівні сигнали. Як на зло закінчились гроші на рахунку, а у телеграмі вона безсовісно мене ігнорувала. Змучено сівши на сходи біля пам’ятника, я витягнула сигарети. Закуривши, я впіймала погляд якоїсь мамусі, що виходила з парку Франка за руку з малим хлопчиком. Я підняла брови, мов запитуючи: «Чого вам?» і, закотивши очі, відвернулась. Отак завжди, як хлопці курять, то це більш-менш нормально, а як дівчина, то ні!

«Де тебе носить?!!» капсом написала я у телеграм і зробила затяжку. Піднявши коліна до пліч, я сперлась підборіддям на них і закрила очі. Вже сорок хвилин дарма чекаю. «Невже вона забула?» - подумала я, тихенько підспівуючи.

 - Невже зі стипендії злетіла? – пролунало десь з-за спини, але я не звернула на це уваги.

Окрім мене поряд було достатньо багато людей, як на десяту ранку. Мало до кого це було сказано. Я нишком окинула поглядом людей: в кількох метрах сиділи діти років дванадцяти і бавились на телефонах. Трошки далі з парку виходила літня пара. Мимо проходили різні люди, я навіть побачила кількох знайомих викладачів, що, напевно, йшли на талони до університету і я задоволено усміхнулась. Вдало здана сесія запорука чудового літнього настрою. Мій чудовий настрій було в мить зруйновано чиєюсь грубою рукою, що витягнула навушник з правого вуха.

 - Ви здуріли? – викрикнула я, вставши з сходів і різко обернувшись.

У руках догорала сигарета і я злісно кинула її на землю, притоптавши носком старих кросівок. Перед мною стояв Орест – старший брат тої, яку я була ладна прибити за те, що я майже годину чекала. – Що ти тут робиш? – запитала я, заспокоївшись.

 - На роботу йду – відповів Орест, схрестивши руки, підійшовши ближче і якось натягнуто усміхнувся.

 - В неділю? – здивувалась я, назад сідаючи на сходи.

 - Треба деякі папери забрати. – відповів хлопець і спустився зі сходів. – А тебе що Антон вигнав, сидиш тут, як безхатько.

 - Сестру твою золоту чекаю. – буркнула я, не дивлячись Оресту в очі.

 - Довго?

 - Майже годину.

Орест засміявся одночасно пригладжуючи руді кучері на голові і присів біля мене, заглядаючи в очі.

 - А телефон тобі нащо? Ти ж знаєш, що Гальку доки не копнеш під зад, то вона може цілий день їхати.

 - На рахунку нема, кретин. Думаєш, якби було, я б тут сиділа і говорила з тобою, придурком? – злісно випалила я. «Дурнуватий Орест.» - подумала я. – « І як я з тобою ще зустрічалась два роки?»

 - Не міняєшся, Завченко, ні краплі не міняєшся. І що я в тобі найшов?

 - Дурний був. – відрізала я, піднімаючи рюкзак і обходячи хлопця.

 - Мені їй подзвонити? Чи так і хочеш тут сидіти? Може, скоро і пару гривень кинуть! – знущаючись, крикнув Орест мені у спину і я зупинилась. Крутнулась на п’ятках і великими кроками підійшла до того негідника. Зупинилась, дихаючи майже в очі. Я була трохи вища і це було його комплексом, коли ми зустрічались. А зараз це буде болючим мозолем на який наступлю.

 - Послухай, гоббіте, - почала я, злісно зашипівши. – роби як знаєш, але  якщо ще раз ти скажеш якесь криве слово на рахунок мого зовнішнього вигляду, я прив’яжу тебе за твій довгий язик до статуї Галичини, второпав?

Орест мовчки вислухав мене і відійшов на кілька кроків назад. Я всміхнулась. План спрацював. Він розвернувся і пішов сторону університету до пішохідного переходу.

 - Зуби б почистила! – крикнув він, не обертаючись.

Я ледь не поперхнулась повітрям і показала йому середній палець у спину. В штанах завібрував телефон і я витягнула його. На екрані висвітлилось «Антон».

 - Алло… – стомлено мовила я, ходячи колами.

 - Де тебе носить?! – кричав Антон.  – Ти бачила годину?

 - Галька запізнюється – відповіла я і відразу витягнула руку, щоб не оглухнути. Я була впевнена, що він зараз кричить.

Нерви в мого благовірного були жахливі. Ще б пак, магістратура на прикладній математиці! Я нічого проти математики ніколи не мала, але зі слів Антона, то вчитись там було одне пекло. Хоча десь в глибині душі я знала, що він просто багато прогулював і не сильно старався. Мене лише дивувало, як він досі не вилетів.

Сама я ніколи не претендувала на червоний диплом, особливо після захисту бакалаврської роботи на вищу четвірку, але все рівно старалась витягнути стипендію протягом останніх чотирьох років, бо жити лише на батьківські гроші, що приходили кожного місяця, мені не дозволяла совість.

 - … ти мене взагалі чуєш? – донеслося до мене з телефону і я знову притулила телефон до вуха.

 - Так, я слухаю. Не переживай, вона скоро буде. – на автоматі відповіла я  і тихо додала – Сподіваюсь.

 - Добре, передаси їй від мене низький уклін. Поїдемо тоді пізніше. А я, бляха, її тіки розігрів. Всьо, па!

Я заблокувала телефон і кинула до сумки. Було б добре, якби Орест і дійсно подзвонив Гальці і нагадав про моє існування. Зайва згадка про нього змусила стиснути кулаки. Але все таки, було б добре...