Пролог

Я старалась, наскільки могла, досягнути до найвищої полички в дідовій кімнаті. Як на восьмирічну я була досить високою, але короткі пальці, що були в мене від тата ніяк не могли дістати ту загадкову папку. Не вмикаючи світла, я навшпиньках спробувала підняти табурет, але спроба не увінчалась успіхом. Він з гуркотом перекинувся ніжками догори і в той момент хтось включив світло.

Я обернулась з найбільш милим обличчям на яке була спроможна обернулась, щоб побачити у дверях розлючену маму чи бабусю. Але там стояв дідусь і ледь помітно усміхався собі у бороду. Він склав руки на грудях і у його карих очах читалось німе запитання. В руках він тримав окуляри і якісь папери. Я втягнула шию у плечі і винувато глянула на діда з-під лоба. Напевно я смішно виглядала з закоченими рукавами рожевої сукенки і двома тонесенькими косичками, тому що дідусь опустився навколішки до мене і усміхнувся.

- І що ти тут шукала, мала пустунко? – м’який голос діда розслабив мене і я розчаровано, що мене впіймали, зітхнула.

- Хотіла подивитись, що в тій коробці на найвищій поличці. – я показала пальцем наверх і дідусь піднявся на ноги. – Ти завжди кажеш, що це секрет і що я маленька. Але Оресту ти вже показував! Я знаю. Він сміявся з мене через це. Він знає, що я дуже хочу знати що там таке.  

 Я сіла на інший табурет, що стояв поряд комоду і зібравши всю злість на яку була спроможна і глянула на діда. Він підняв перевернутий табурет і сів навпроти мене. Поклав листи на стіл і одягнув окуляри.

- Галусю, - він завжди так називав мене, коли я капризувала. – Я обов’язково покажу тобі ту скриньку, хоча я сумніваюсь, що тобі буде цікаво…

- Буде, - я зіскочила зі стільця і вдаривши в долоні стала біля діда. – Мені буде дуже- дуже-дуже цікаво, що там! Мені і зараз дуже цікаво, дідусю, чесно-чесно!  - я обняла його за шию і поцілувала у щоку, покриту сивою бородою. Дідусь усміхнувся і посадив мене собі на коліна.

 - І в кого ти настільки допитлива?- він з усмішкою заглянув у мої очі і поправив комірець сукенки.

Я закивала, що здалось, що голова зараз відлетить. Дід відпустив мене і підійшов до креденса і потягнувся за тією загадковою папкою. У мене загорілись очі і я, задумавши подих, підійшла ближче.  Папка була аж сіра від пилюки і набагато більша, ніж я думала. Дідусь сів за стіл і рукою покликав мене до себе.

 Я залізла йому на коліна і він почав розшнуровувати папку. Розібравшись з мотузочком дід відкрив паку і витягнув все, що було всередині. Мої губи перетворились у букву «О» і я ближче нахилилась до скарбу, що зберігався на верхівці старого креденса. Дідо помалу розкривав старі папери, подекуди натрапляючи на вицвілі фотографії.

 Це були старі листи, написані ручкою чорного кольору, різної довжини, деякі взагалі були на два абзаци. Дідусь взяв одного до рук і підніс до мого обличчя. В носі страшенно закрутило і я голосно пчихнула. Над головою пролунав гортанний дідів сміх і я, піднявши голову до нього  дивлячись знизу вверх, промовила:

 - Клас! Це так круто!! Що це за листи?

 - Всі ці листи я писав моїй сім’ї, коли був на війні. – відповів дідусь, витягуючи стару фотографію, де було зображено гурт людей, десь двадцять, у старій формі і з автоматами у руках.

 - Ти був на війні? Коли? – я обернулась назад і уважно дивилась у фотографію, намагаючись знайти серед всіх свого дідуся.

 - Давно, Галюсю, дуже давно. – він поклав фотографію на стіл і зітхнув. Він відклав усі листи, їх було десь десять-одинадцять, підрахувала я, і протер кілька фотографій.

 - Хто це? – я вказала на фото, де були зображені чоловік і жінка середнього віку, десь такі як тато і мама.

 - Мої батьки – з ноткою суму відповів дідо. – Ігор та Меланія Розумовські, твої прадід і прабабця.

 - Тато схожий на твого тата – тихо мовила я.

 - Ну звісно – голос діда знову звучав весело і безтурботно. – І ти, коли трошки підростеш, будеш схожа на них. Ми – родина. Це природні речі. А це, - він витягнув ще одну фотографію – я і наш сусід – пан Брицький. Чудовий був чоловік. Мені тут десь скільки ж скільки тобі зараз. Він жив поруч з нами. Ох, які смачні були у нього грушки!

 - Ти такий смішний, - я вкотре обернулась і глянула на діда. Він грайливо погладив мене по голові і поцілував у чоло. – А це хто? – серед більшості фотографій, де були зображені солдати я помітила одну маленьку і майже вицвілу, де був зображений хлопчик, десь мого віку. Дідусь обережно фото і поправив окуляри на носі. Його погляд  в мить став серйозним і я налякалась, що зробила щось не так.

 - Михайлик. – тихо сказав дідо і його очі наповнились сльозами.

 - Чому, ти плачеш, дідусю? – запитала я.

 - Я не плачу, пташко, ні-ні, - він поспішно витер очі рукавом світлої сорочки і знову поправив окуляри. – Це мій менший брат.

 - А де він зараз?

 - Загинув. Дуже давно. Як я давно не бачив цієї фотографії, я вже майже забув які він виглядав. Йому було дев’ять. Мама розказувала, що він пішов до лісу з татом і не повернувся. Коли я повернувся мама вже була одна.

Я мовчки  слухала і ковтала сльози. Страшенно не любила себе за те, що так легко плакала. Мені вже вісім, я доросла, а я так часто плачу. Мама казала, що це добре, це означає, що в мене добре серце. Але зараз я це ненавиділа. Непомітно витерши сльози я обняла дідуся за шию.