Антону Задихайлу було тридцять два, і його всесвіт стиснувся до розмірів двокімнатної квартири, де панували два безжальні тирани: Запах Їжі та Запах Лайна.
Перший приходив з кухні, де мати зранку до вечора щось смажила, парила й тушкувала. Це був важкий, масний дух пересмаженої цибулі та пари від каструль, що в’їдався в одяг, штори й навіть у думки. Другий запах — запах фізіологічного фіналу, який чекав на нього за дверима туалету. Між цими двома полюсами пролягало все його життя: споживання і переробка.
Колись давно, здається в іншому геологічному періоді, до них заходили гості. Антон пам’ятав, як у коридорі лишався тонкий, ледь невловимий шлейф жіночих парфумів аромат цитруса, весняного дощу чи далекої подорожі. Це була ностальгія за світом, де існують інші сенси, окрім травлення. Але гості перестали приходити, і парфуми вивітрилися, поступившись місцем вічним котлетам.