1.2. Перша вилазка

Запах ударив одразу — густий, солодкувато-гнилісний, із нотками сечі й прілого м’яса. Повітря саме змусило легені завмерти на пів вдиху. Вона тихо потягнула двері за собою, щоб не ляскали, стаючи на майданчику. Світло в під’їзді не працювало. Лише вузька смужка сірого дня падала з вікна на сходовому майданчику вище. 

Повітря стояло нерухомо. Десь поверхом нижче щось важке повільно шкребло по сходинках — ніби тягнули мішок із мокрим піском. Шаркання ще кілька секунд повзло сходами. Коли воно віддалилося, босі ступні самі знайшли першу сходинку.

На другому поверсі двері однієї квартири були розчахнуті. Зсередини тягнуло тим самим запахом, тільки густішим. Пальці стискали ключі так сильно, що метал впивався в долоню. На підлозі коридору темніла довга пляма, що вже почала підсихати по краях. Вона так і залишилася за спиною — босі ноги вже опускались на перший поверх. 

Двір розгорнувся перед очима повільно. Фігури все ще були там — повільні, розрізнені. Деякі стояли нерухомо біля розбитих машин, інші шкутильгали між деревами. Чоловік у світлій сорочці зник. На його місці біля майданчика валялося щось темне, накрите шматком тканини, яку вже рознесло вітром.

Після декількох кроків стопи відчули прохолоду асфальту під босими ступнями. Дрібне скло від вітрини кіоску неприємно впивалося в шкіру, але Карина не звертала на це уваги. Йшла швидко, майже бігла, тримаючись ближче до стін будинків. 

**
Загроза поблизу: 3
Рекомендація: рух без зайвого шуму
**

Екран мигнув і згас на краю зору. Карина звірила поглядом напрямок — універмаг на розі, той самий, куди ходила за сиром і вином. Двісті метрів. Можливо, триста, якщо обходити відкриті простори.

Перша група інфікованих стояла біля під’їзду сусіднього будинку. П’ятеро. Один із них повільно крутив головою з боку в бік, ніби прислухався. Карина притиснулася до стіни, дочекалася, поки він відвернеться, і прослизнула далі. Серце билося рівно, майже холодно. Страх був, але він сидів глибоко й не заважав рухатися.

Універмаг зустрів її розбитими дверима й запахом гнилі, змішаним із мийними засобами, що розлилися по підлозі. Всередині було темно. Полиці стояли напівпорожні. Хтось уже побував тут раніше. Полиці пропливали повз одна за одною. Руки навмання вихоплювали все, що потрапляло під руку: кілька пляшок води, консерви без етикеток, пачку сухого печива, щось м’яке в пластиковій упаковці. І найголовніше — цигарки. Руки тремтіли вже не від страху — від напруги. За спиною щось впало: важко, зі скляним дзенькотом. Карина не оберталася. Просто притиснула знайдене до грудей і вийшла в розбиту вітрину. На вулиці повітря здалося майже свіжим порівняно з тим, що було всередині.

Додому вона поверталася іншою дорогою — через внутрішній двір. Там було тісніше, менше відкритого простору, більше тіней і кутів, за якими можна було сховатися. Асфальт тут був нерівний, у вибоїнах стояла брудна вода, і босі ступні неприємно ковзали по мокрому. Внутрішній двір сам задавав темп. Тісні проходи, тіні й кути змушували рухатися швидше. Банки й пляшки билися одна об одну, видаючи тихий, зрадницький брязкіт. Вона намагалася приглушити його тілом, але повністю прибрати звук не виходило.

Біля старих сміттєвих баків довелося зупинитися: двоє інфікованих вийшли з-за рогу сусіднього під’їзду. Вони йшли повільно, плечима майже торкаючись один одного. Ноги шаркали по асфальту важко й нерівно — ніби підошви вже не відчували поверхні. Один із них тягнув ногу сильніше, і з кожним кроком лунав глухий, вологий звук. Простору між стіною й баками вистачило рівно настільки, щоб Карина сховалася. Метал був холодний і липкий від чогось темного. Вона затамувала подих і притиснула знайдене сильніше до себе, щоб нічого не брязкало.

Запах дістався першим — теплий, солодкий, нудотний, із важкою ноткою гнилого м’яса й прілої тканини. Він осів у роті ще до того, як фігури зрівнялися з нею. Карина відчула, як шлунок стиснувся. Один із інфікованих раптом зупинився. Повільно повернув голову вбік, ніби щось почув. Кілька секунд він стояв нерухомо, лише пальці на одній руці слабко сіпалися і знову рушив далі. Другий пішов слідом, не озираючись.

Шаркання вже давно розчинилося, а тіло дівчини все ще боялося згадати, як рухатися. Серце билося десь у горлі, глухо й важко. Лише коли шаркання повністю розчинилося в далечині, вона вислизнула з-за баків і швидко, майже бігом, дісталася до свого під’їзду. Сходи вона долала вже на автоматі. Ноги самі знаходили сходинки, руки самі тримали здобич. На майданчику перед квартирою пальці вперше по-справжньому затремтіли. Ключ кілька разів ковзнув по замку, перш ніж увійти. Двері відчинилися з тихим скрипом. Спина Карини важко врізалася в двері уже зсередини квартири, пальці намацали ключ і повернули двічі.

Руки вже не слухалися. Пляшки й банки вислизнули з обіймів і з глухим стуком розсипалися по підлозі. Одна з бляшанок покотилася до холодильника й зупинилася. Карина повільно сповзла вниз уздовж дверей і сіла прямо там, серед розкиданого провіанту. Спина відчула холод дерева. Ноги витягнулися вперед самі.

Погляд надовго застряг на власних ступнях. Підошви стоп були чорні від бруду й дрібного скла. У кількох місцях шкіра була розрізана — тонкі, але глибокі порізи, з яких повільно проступала темна кров і змішувалася з пилом. Пальці ніг злегка сіпалися. Болю майже не було. Лише тупе, розлите тепло й відчуття, що підошви більше не належать їй повністю.

У квартирі пахло тим самим — кров’ю, гниллю і потом, які вона принесла на собі з вулиці, змішаною зі старим лінолеумом і димом від вчорашньої цигарки. Карина повільно видихнула, підняла одну з пляшок води, відкрутила кришку й зробила кілька великих ковтків. Вода була теплою й мала присмак пластику, але зараз здавалася найкращою річчю на світі.