1.1. Гра на виживання

Перша ніч тягнулася довго й нерівно. Ліжко так і залишилося недоторканим. Холодна стінка холодильника впиралася між лопаток, а будинок повільно розгортав перед нею ніч. Спочатку здавалося, що за дверима поселилася тиша. Потім прийшли кроки: важкі, нерівні, з паузами. Хтось піднімався сходами, зупинявся, спускався п’ятою точкою по поверхам і знову йшов далі. 

Іноді чувся скрегіт нігтів по стіні або глухий удар плоті об підлогу. Запах із під’їзду просочувався крізь щілину під дверима — вологий, солодкуватий, із домішкою аміаку й заліза. Запах змусив перейти на короткі вдихи ротом. Погляд не відривався від дверної ручки, що так і не ворухнулася жодного разу. 

**
Інтерфейс оновлено.
Доступні розділи:
— Статус
— Таймер
— Стрічка
— Завдання (заблоковано)
**

Ближче до ранку телефон тихо вібрував. Екран засвітився сам, без її дотику. Чотири рядки довго висіли перед очима. Пальці пройшлися по кожному. Статус показував лише «живий» і номер гравця. Таймер уже відраховував 71:12:04. Стрічка була порожньою — сірий фон і напис «Очікування нових повідомлень». Вона кілька разів закривала й відкривала додаток, перевіряючи, чи не з’явиться ще щось. Нічого. Тільки цілі, холодні літери.

Коли розвиднілося, вікно показувало зовсім іншу картину. Кіоск на розі стояв із розбитою вітриною, скло блищало на асфальті. Біля дитячого майданчика валялися перевернуті лавки. Людей майже не було видно — лише кілька повільних фігур між деревами. Вони не бігли й не кричали. Просто йшли, нахиливши голови, ніби шукали щось під ногами. Світла сорочка здалася знайомою. Рана на плечі вже почорніла, тканина прилипла до шкіри. Він зупинився, підняв обличчя й довго дивився прямо на її вікно.

Вкрай подуріли…

Кватирка підтягнулася блище до рами. Скло під пальцями було холодним і трохи липким від пилу. Цигарка спалахнула з коротким сухим тріском. Дим гірко осів на язиці, на долі секунди закриваючи собою силует першопричини.

Вранці в сусідній квартирі хтось голосно плакав. Холодна чашка давно перестала зігрівати пальці. За стіною жіночий плач то ламався, то повертався знову. Плач тривав майже годину, щоб потім різко обірвався. Гул поверхом поверхом вище було чутно на вулицю — тріск дерева, глухі удари, короткий крик, який швидко перетворився на хрипке булькання. Після цього настало мовчання. Лише десь далеко, за кілька будинків, хтось ще мав зухвалість викрикувати імена.

Холодильник знову протягнули знайомий скрип. Сир остаточно потемнів, краї лущилися від дотику. Вона відламала шматок. Смак був сухим і майже відсутнім. Терпке вино повільно сходило в горло короткими ковтками. За склом множилися фігури. Вони збиралися маленькими групами: біля під’їздів, біля розбитих машин, біля тіл, які ніхто не прибирав. Іноді хтось із живих вибігав із будинку. Крик був короткий. Потім натовп змикався, і все знову ставало тихим.

Увечері стрічка нарешті ожила. Перший пост з’явився без імені й без фото:

**
У центрі вже нікого живого.
Не виходьте. Вони чують.
**

Другий — із розмитим знімком розбитого автобуса, схожого на той, у якому вона їхала вчора:

**
Вони не сплять. Укус — кінець.
Якщо бачите блискучі очі — біжіть або стріляйте.
Якщо немає зброї — ховайтеся.
**

Третій прийшов уже глибокої ночі:

**
Хтось ще грає? Я на Лівому березі.
Залишилося двоє. Їжі майже немає.
І що взагалі за таймер тікає?!
**

Стрічка повзла до кінця надто повільно. Кожне речення поверталося під очі знову й знову. Інтерфейс був простим до жорстокості: чорний фон, білі літери, іноді червоні. Жодних кнопок «відповісти», жодних емодзі. Тільки текст і таймер у правому куті. Вона знову й знову поверталась у розділ «Завдання». Той лишався пустим. Іноді видавав повідомлення:

**
Гравець №213487
Виживання: 69 годин 47 хвилин
**

Карина читала ці слова вголос, тихо, перевіряючи, чи не мариться їй. Голос у порожній квартирі звучав чужим і сухим. Третій день приніс голод і спрагу. Вода в крані вже ледь капала в чашку. Дівчина пила її маленькими ковтками, стоячи босоніж на холодній підлозі ванної. У дзеркалі відображення стало гострішим: темні кола під очима, сухі губи, вилиці, які раніше не були такими помітними. Дзеркало довго не відпускало погляд. Пальці ковзнули по щоці, ніби перевіряючи, чи під шкірою ще залишилася знайома людина.

За вікном місто змінювалося повільно й невідворотно. Сирени майже змовкли. Натомість з’явилися інші звуки — далекі вибухи, тріск вогню, рідкі постріли. У дворі фігури вже не ходили поодинці. Вони збивалися в групи по п’ять–сім, повільно кружляли між деревами, зупинялися біля під’їздів. Іноді Карина бачила, як хтось із живих намагався прослизнути між ними. Майже завжди це закінчувалося однаково: короткий крик, шум боротьби, потім тиша й нові темні плями на асфальті.