Чи скидають обладунки ці істоти?

№3

— Та йду вже. І чому відразу «дах їде»? Ти ж мене не хочеш слухать, так хоч опудала послухають, — лихоліс відправився по сіно та воду до журавля, бо, не послухавши Явору, можна отримати неабияких проблем.

Явора — дитя, що його приютила одного разу Вакула. Вона була мавкою, але батько у неї людський, та й по ній видно. Врода в неї людська: красива струнка статура, волосся кольору бурштину. А ось гонор і характер явно у матусі запозичила, разом із здібностями.

Якби не знав, то подумав би, що Вакула матір’ю їй є. І як мені так щастить на таких характерних жінок?

— Худобу напоїв та сіна накидав, тож пустиш до столу?

— От і добре. Якби не займався дурнею, то й похвалила б. А так — просто сідай. Завтра на базар свою дупу повезеш. Тре продуктів надибати та коня якогось підшукати, бо вже не можуть воли стійко на своїх горбах везти, життя вже дні рахує як забере їх серп. І тільки спробуй на когось лихо наслати, щоб за коня не платить. Будеш у мене разом із тією кобилою та волами в сараї жити, затямив?

— Яворо, невже тобі не цікаво взнати більше? — поглянувши на дівчину, що нарізала хліб, Куцик пожалів, що спитав, коли у тої дівки ніж у руках.

— Куцику, ти хоч можеш самостійно здогадатися, що то дурня? Як того пісковика занесло аж у цю місцину, ще й саме після смерті Вакули? Вигнали його з того графства, от і носить його світом. А щоб нудно не було і щоб де-не-де приютили на пару ночей — позбирає якихось історій, а такі як ти ведуться.

— Ну а якщо в його побрехеньках є доля правди?

— «Побрехеньки» і «правда» в одному вислові звучать навіть безглуздо. Їж мовчки і йди спать, а то хрін тебе одоробла щоранку розбудиш.

Раптом за вікном щось прошмигнуло.

«Мабуть, кіт», — подумали обоє.

Але за цим у хвіртку почувся стукіт, і через кватирку залетіла ворона.

Калиста — так звали ворону. Мавки завжди вміли заворожувати істот і затягувати в пастки, тож дружба для них, то дивне слово, але Калиста стала подругою для Явори відколи та допомогла їй вийти з лабіринту, який створили лихоліси.

Звичайно, що ворона ще й вміла говорити. Та й була вона тільки наполовину вороною. Люези — створіння не менш дивні за вовкулак, але, за особливістю, мали змогу обирати, в яку пташку вони будуть перетворюватися. І цей вибір змінити не можна було. Та й вибором то важко назвать: в кого зможеш перетворитися — той і буде твоїм тілом, душею й образом на віки.

— Там хлоп’яка якийсь прийшов, на безликого схожий. Весь такий в обладунках, у шоломі непроглядному та плащеві не надто барвистому.

— І чого саме до нас він прийшов? Наша хатина на окраїні, від лісу далеко. Від скал Мольфарів уже давно ніхто живим сюди не добиравсь, — Явора точно не хотіла бачити в своєму домі когось, хто схожий на безликого.

— Та я як над ними пролітала, то й зрозуміла, що через вигляд свій його до села ніхто й близько не підпускає. Тож, може, змилуватись тре над ним. Вигляд у нього зовсім не істоти, що прийшла руйнувати життя.

— Хтось є в цій оселі? — вдруге почувся голос прибулого.

— Я відчиню.

— Ох, Куцику, буде це на твоїй совісті. А чорти тебе б побрали, чому я взагалі на це погоджуюсь?

Але останніх слів лихоліс явно не чув — він уже мчався до безликого.

— Вибачте, панове, де се можна спочити, води чи якої їжі знайти? Я нічого за душею поганого не маю, лиш перепочити хочу.

Безликий зняв шолома, за яким крилося не зовсім юне, але й точно не старе обличчя. Чорняве волосся розкинулось по плечах. Де-не-де у ньому виднілися пір’їни, блискучі камінці та темні стрічки, вплетені у маленькі коси, що слугували для того, аби в шоломі волосся не заважало.

Підбігши, Явора та Калиста були точно здивовані, та відразу зрозуміли, що Куцик дозволив молодикові перепочить у них.

Та й сильно вони проти не були. Вакулина доброта стала частиною їхнього життя, і частенько вони у себе прихищали прохожих, що прямували до берегів моря чи то у ліс, бажаючи спробувати знайти те щось.

Напоївши гостя, вони виділили йому скромну маленьку кімнату, де тільки ліжко та скриня вміщались. А молодик, що потім назвався Дагором, усе тільки дякував та усміхався.

Пізніше, десь о третій ночі, під світлом свічки у сусідній кімнаті завелася розмова.

— Я ж не один бачу його обличчя?

— Ні, ти не один такий особливий, — двоголосо відповіли дівиці.

— Я хоч і ворона, та й в північних землях не бувала, але точно знаю, що безликі не можуть зняти свого шолома прилюдно. Як шолом знімуть, то хто гляне на них — бачить лиця тих, хто вже помер. Вони нестямно змінюють свою подобу: то враз чудовиська якогось морду покажуть, то темний дим, що заворожує собою. І той, хто той дим побачить, дивлячись прямісінько у білі очі, — відразу в брилу обертавсь.

— А я, наскільки чула, безликий свої обладунки зняти не може до самої смерті своєї, — Явора прошептала тихіше, щоб прибулий не почув ненароком.

— Та у нього подоба людська повноцінно. Але я ніде не чув, щоб колись існувала пара людини й безликого. Взагалі якась маячня.

— Дочекаємося ранку. А тоді вже дізнаємось, де він міг ці обладунки знайти і чи точно то обладунки демона того.

Одночасний кивок, швидке згасання свічі, тиша та порожнеча.