Як сею маячню зрозуміть?

Як відомо, міражниці — істоти відлюдькуваті. Чи то самі такими стали, чи через те, що своїми міражами людей та істот лякали, — того я вже не знаю. Але існує десь далеко, як розповідала Вакула, графство чи то королівство, де міражниці й піщанники живуть. І все-таки, як у нас, лишень свої порядки вони там мають.
Людей вони там як рабів мають, але за королевичевим наказом ставляться до них нормально: вводять в оману, і ті без платні на них працюють. Але як чим не вгодила та безпомічна істота, то не мають права її вбивати. Мають ввести в оману іншу чи то пам’ять стерти та на рідні землі направити. Але ж будемо чесними — ніхто того належним чином не виконував. За приділи обриву викинуть, бо саме там проходила границя графства Тропері, а чи виживе, чи знову до графства завітає, але вже у чиїсь інші лещата потрапить, — нікого не обходило.
Хоча Вакула говорила, нібито в звичній родині зростала, а рідних ще до повноліття загубила. І сюди її занесло через випадковість. Я тому ще тоді не вірив, та й зараз, дотепер, сміюся з цієї простої вигадки.
Вакула — то ім’я не просте. Ну, точніше, не притаманне для тієї місцини, звідки вона родом. Ох, і це не одне створіння дивувало, бо Вакула — то ім’я вовкулак чи перевертнів, а в більш давні часи ще могло й у вампірів прошмигнути. І то занадто для них було не притаманне.
І думаю, не складно здогадатися, що вона його собі взяла сама. А як, чому і коли — я спробую вам пояснити.
Тітка моя звалась Мірою — звичне й зовсім не дивне, як на перший погляд, ім’я для міражниці. Але ось у чому особливість: так зватись могли лише ті, хто мав чисту кров міражів, тобто хтось із королівської родини. Так мені повідав пісковик, який знав її з дитинства.
І була тітка моя сьомою дитиною, себто на престол вона могла й не надіятись.
І щоб пояснити, як вона на іншому боці хребта гірського з’явилась, мушу сказати, що в Тропері й інші істоти бували й жили. Ворожими пісковиків і міражниць назвати не можна, і тому графство інших жителів приймало тепло, але привілеїв їм досягнути було нелегко.
І за звичністю всіх королівських дурниць усі діти, що не сходили на престол, видавалися насильно заміж. І, як я вже сказав, за тупістю усіх цих багатійських прибамбасів Міру мали видати за безликого.
І, звісно, всіх подробиць я не знаю, але був у того безликого син. І чи то назло своїм батькам, чи то на зло своєму нареченому — хто зна цю норовливу жінку. Вночі, у день, коли мало бути весілля, викрала вона мене — сина безликого.
Чи звучить це як маячня? Можливо. Але саме таких чуток приніс і розповів мені пісковик.
Чи хочу я дізнатись правду? Навіть не сумнівайтесь. Як мінімум — як у безликого лихоліс з’явився?
У викраденні, молюсь, можу не сумніватися. Тітка точно була… ну як це сказати… не навіженою, але ж і нормальною її не назвеш. Та й до дітей у неї серце тягло: нагодує, напоїть, казку розповість, хоч і перший раз те дитя побачить. І в дорогу далеку все одно гостинців дасть і пару захисних в’язок покладе.
А тепер головне питання: як мені цю всю маячню розгребти й зрозуміти, коли і де я з’явився?
Бо, наскільки мені відомо, я не знаю жодного лихоліса, якого хоч хтось бачив за останні сотні років. І ні, я не про те, що я такий особливий і єдиний. Ми існуємо. Але головне правило нашого племені — ми не можемо потрапляти на очі людям та й деяким істотам. Бо, буцімто, ми захищаємо щось особливе, і того, хто б не хотів знайти те щось, лиха доля спіткала. Ну й тут уже зрозуміло, звідки наше ймення йде.
— Куцику, ти знущаєшся? В тебе зовсім дах їде? Ти чому з опудалом розмовляєш? Зовсім найнявся з тої нісенітниці, що тобі той дивний пісковик розповів? Не майся дурнею, погодуй скотину та йди вечеряти.