Розділ 40

Лола з Максом призначили дату весілля на чотирнадцяте лютого. Трохи банально? Але так захотіла Лоліта, а її важко переконати в зворотньому, якщо вже вона так вирішила. Церемонія буде виїздна, арку встановлять прямо в ресторані з видом на набережну. Лола хоче, щоб я була подружкою нареченої, а Микита проти, адже боїться, що до мене буде залицятися свідок. Друзі планують невеличке святкування, тільки в колі найближчих друзів і родичів, а потім поїхати на відпочинок. Але сукню подруга хоче найгарнішу. Мені теж варто щось підібрати.

В решті решт, купляємо мені костюм трійку: піджак, брюки-палацо і топ, все ніжно-блакитного кольору. Живіт вже трохи помітний. Лоліта обирає для себе вишукану весільну сукню фасону «рибка», виконане на атласній основі, кольору шампань з верхнім шаром, розшитим маленькими камінчиками. Воно з довгими рукавами і глибоким V-подібним вирізом. Спинка теж з вирізом, тільки круглим.

Напередодні дня ікс, я залишаюсь спати у Лоли. Допомогаю з останніми приготуваннями. Вранці приходить весільний стиліст і допомагає нареченій із зачискою та макіяжем, і мені за компанію.

- Ти вже йому сказала? - Питає Лола, поки їй роблять зачиску.

- Ніяк не наважусь. А тут ще нещодавно прибирала у шафі і знайшла коробочку…

- Що за коробочка? Стій! Такий маленький оксамитовий футлярчик?! Ааа! - Кричить від захвату подруга.

- Так, з каблучкою. Я ледь не впала від несподіванки. Він тоді до батька поїхав в офіс. І я не втрималась і приміряла, а через те що в мене пальці трохи набрякли, то ледь встигла зняти до його повернення…Що мені робити, Лол?

- Ну ти, подруга, даєш! Чекати, поки він наважиться. І сказати скоріше, а то вже скоро в жодну сукню не влізеш.

З Микитою ми бачимось вже в ресторані. Він теж у костюмі і стрижку поновив. Побачивши мене, йде, посміхається. Обіймає і шепоче, що сумував. Я теж сумувала. Мої рідні, коли дізналися, що ми знову разом, були в легкому шоці, особливо брат. Знову в них з Ніком відбулася розмова. Не знаю до чого вони там домовились, але Віталік більше не намагається натовкти цю наглу котячу пику. Навіть до бару якось разом ходили і напилися обидва. Не знаю, хто кого привів. Прийшли до нас, вклала їх обох на диван, щоб знали. Ранок в них був ще той. Хоча я теж надихалась перегаром, поки їх вкладала і вранці вітальню довго провітрювала. От з того вечора вони стали майже друзями.

Весілля проходить як в тумані, відчуваю сильну втому. Ледь витримую до кінця святкування. Микита дивиться занепокоєно. Коли їдемо додому, починаю тремтіти. Відразу вдягаю піжаму і лягаю у ліжко. Микита лягає поряд. Торкається холодними губами мого чола. Така приємна прохолода. Але він тієї ж миті піднімається і вмикає світло.

- Ти вся гориш, Мія! Де в тебе термометр? - Голос стурбований. 

Микита йде на кухню і дістає аптечку. 

- Тридцять вісім і п’ять. У тебе є жарознижуюче? - Хитаю головою, бо й справді немає. Я майже не хворію. - Я викликаю швидку.

Мене оглядає лікар. Бачу, що готуються робити жарознижуючий укол, тому що в мене всі ознаки вірусної інфекції.

- Давайте, дівчино, зараз зробимо укольчик і температурка спаде. - Промовляє ласкаво жіночка лікар.

- Мені не можна деяки препарати, наприклад анальгін чи димедрол, - Відповідаю тихо, опустивши очі, щоб не зустрітися поглядом з Микитою. - Я вагітна…

Врешті лікар робить укол с парацетамоло і ношпою і швидка їде. Мені виписали рецепт на парацетамол, якщо температура знов буде високою і ще противірусний засіб, який можна в моєму стані. Микита одразу побіг зі списком шукати цілодобову аптеку, нічого не сказавши.

Мені вже краще, певно, температура спала. Чую, як клацає замок на дверях. Кроки у передпокої. Заходить в кімнату. Погляд напружений, він злиться? Я мовчу, чекаю і прикушую щоку зсередини. Іноді так роблю, коли нервую. Сідає поряд. Відразу відчуваю запах його парфуму і тютюну. Зрозуміло. Нервує.

- І коли ж, дозволь спитати, ти збиралась мені розповісти? - Точно розлючений, бачу це по вені на чолі, яка пульсує і по жовнам, що рухаються.

- Ти так несподівано знов з’явився, що на початку я розгубилась, а потім…- Не знаю чому, можливо від напруги ситуації, що склалася, слабкості чи знов гормонів, починаю плакати. Трясця! Я така розмазня.

- Ш-ш-ш, - Притискає мене до себе і всаджує на руки. - Маленька. - Цілує у скроню. - Температура спадає.

- Ти більше не сердишся? - Питаю, заглядаючи з надією в найгарніші сірі очі.

- Жартуєш? - Підхоплює мене на руки і кружляє. - Я найщасливіший чоловік! Це чудова новина! - Знову сідає зі мною і кладе руку на живіт.

- Ти палив…- Торкаюсь пальцями його волосся. А він наче кіт, треться обличчям об мою руку. - Нервуєш?

- Але ж не кожного дня я дізнаюсь, що стану батьком. Мія…- Цілує дуже ніжно, продовжуючи тримати руку на животі. І раптом стається щось неймовірне. Я відчуваю щось на зразок пурхання метеликів чи плавання рибки. - Це?! - Микита теж це відчув.

- Здається, так. - Щасливо посміхаюся йому і притискаюсь щокою до його грудей. Ми сидимо так ще деякий час, зачаровані цим надзвичайним моментом.

- Я так розумію рідним ти ще не казала? - Питає пізніше Микита, коли ми лежимо у ліжку. - Ну так, інакше б брат знову вдався до бійки. - Сміється.