Розділ 39

- Мишковська! Запізнюєтесь! - Кричить Петро Васильович, що виконує обов’язки Олесія, який пішов у відпустку.

- Пробачте. - Відповідаю і йду швидко перевдягатися.

На ходу знімаю пуховик та шапку. Вранці ледь змогла відірватись від унітазу, так мене ще не вивертало. Може це все через сиров’ялену ковбасу, яку вчора їла у бабусі на дні народження, а ще сьомгу слабосолену. Мабуть моїй печінці таке харчування не до смаку. «Моїй крихітці» вже майже чотири місяці. Виглядаю наче трохи погладшала в талії і грудях. Але вже кінець січня, тож зимовий одяг чудово все приховує. Тим більше з моєю любов’ю до одягу оверсайз. Про мою вагітність ніхто крім Лоли і Льоши не знає. Олексію довелось сказати, коли мені знову стало погано на роботі. Чекаю на його повернення з нетерпінням, адже він мене береже і не перевантажує роботою. Хоч почуваюся я чудово, але іноді трапляються такі от історії вранці. А так жодних особливих змін в звичках чи харчуванні. Єдине, що перестала бігати, просто гуляю. І їм трохи частіше, інакше нудить. Беру тепер ланчбокси з їжею з собою. А ще реакція на різні запахи. Я стала дуже до них чутлива.

Виходжу вкінці робочого дня. Зима в цьому році просто казкова. Сніг лежить на гілках дерев. Йду обережно по снігу і зідаю в машину. Зараз я кермую обережніше. Заїзжаю в супермаркет за продуктами.

Під’їзджаючи до дому, виходжу і дістаю пакети. Важкеньки. Трясця. Один залишаю в машині, потім спущуся. Тож беру один і прямую до під’їзду. Раптом стає легше нести, обертаюсь, і бачу Микиту, це він тримає той пакет, беручи все навантаження. Забирає в мене і посміхається. Я ледь не послизнулась від подиву, але втрималась.

- Привіт. - Промовляє з посмішкою. Задивляюсь в озера очей, гарний гад…Стоп!

- Привіт. - Відповідаю. - Раз така справа, то в мене ще один в машині залишився…- Дістаю ключі.

- Не питання. - Біжить до автівки, я ж залишаюсь чекати. Вимикаю сигналізацію на авто, коли він підходить до неї, потім знов ставлю, коли дістає другий пакет. Відкриваю під’їзд і ми заходимо. Їдемо на ліфті, він мене розглядає. Впускаю в квартиру. Він заносить пакети в кухню, поки я знімаю пуховик і взуття.

- Я зараз. - І десь утікає.

Сказати, що я в шоці, це нічого не сказати. Я, звісно, підозрювала, що він може з’явитись, але все одно не очікувала. Він майже не змінився за ці місяці, що ми не бачились. Хіба, що став менш нервовим, чи це мені так здалося, бо я і сама стала більш спокійною.

- Ну, що, крихітка, ось і татко твій прискакав, хотіла б сказати щось більш міцне, але таке не для дитячих вушок. - Сміюся, і в цей момент заходить Микита з величезним букетом троянд. Швидко прибираю руку з животика.

- Я тобі завинив його і не тільки. - Промовляє, простягаючи мені квіти.

- Не варто було. Але дякую. - Забираю, і йду на кухню, поставити у вазу.

- Мія, давай нарешті поговоримо. - Саджає мене на стілець і сам бере інший і сідає навпроти. Блимаю очима.

- Кажи. - Облизую пересохлі від нервування губи. Він відволікається на мої рухи, але потім прочищає горло і починає розмову.

- Пробач мені, будь ласка. За те, що пропав так на довго…- Починає він і бере мої руки в свої. Вони такі теплі.

- Я сама тебе заблокувала. Не вибачайся.

- Ні, Мія. Я прошу пробачення за останні майже чотири роки. Я, як цілковитий йолоп, прирівнував, нічого не з’ясував…Я приїздив на той твій день народження, але побачив твого колишнього Леоніда в одному рушнику…

- Зачекай! - Перериваю його. - Тобто Леонід? Нічого не розумію…

- Він підсипав тобі якусь гидоту до кави. Звідти і прогалина у пам’яті. Добре, що хоч ти була в порядку після…

- В порядку? Ти знущаєшся? Я була зовсім не в порядку! Я на транквілізаторах декілька місяців виживала. Мені було погано, я помирала живцем. Людина, яку я кохала більше за життя, просто взяла і зникла, нічого не пояснивши. - Я почала дратуватися, висмикнула руки з його захвату. Роблю декілька глибоких подихів, заспокоюючись. «Спокійно, Мія, нам не можна нервувати».

- Вибач. - Знов хапає мої руки, водить великими пальцями по моїм долонькам. Відчуваю як спурхують метелики в животі. Це відволікає. - Пробач, що так вчинив. Нам варто було ще тоді поговорити…

- Так, варто було. Але яка тепер вже різниця. Гаразд, якщо тобі так важливо було вибачитись, то вибачення прийняті. Як Віолета? На якому вона вже терміні вагітності? П’ятий місяць? - Промовляю голосом сповненим жовчі.

- Так, про це…Вона все вигадала. Не було ніякої вагітності. Як тільки я записав її на прийом до лікаря, вона в усьому зізналась. Так, ми з нею спали, іноді, але це було до весілля Кет, до нашої зустрічі, до того, як я дізнався правду.

- Суперово! Вітаю! Ти певно задоволений? - Продовжую казати уїдливим тоном.

- Ні. Якщо ти гадаєш, що я б кинув її з дитиною, то ні, я б допомагав, але все одно не одружився б з нею.

- Чому ж?

- Бо не кохаю.

- Ааа, гаразд…

- Я тебе кохаю. - Стає на коліна і обіймає мої ноги. А я вже вся палаю в середині. Кляті гормони. Закусюю губу, щоб втримати стогін.

- Мі-і-й-а, я так скучив. - І очі такі сумні, глибокі, тону в них.

- А я зголодніла. - Встаю і йду до холодильника.

- Жорстока Мія. - Скаржиться, піднімаючись.

Посміхаюсь, стоячи біля відкритого холодильника. 

- Але я теж не проти щось з’їсти.

- Чудово! Тоді ти готуєш, почувайся як удома. А я піду перевдягнуся.

Йду в кімнату. Одягаю довгу футболку і хлопкові домашні штанці. Повертаюсь на кухню, коли Микита закидає пасту в кіплячу воду. На сковорідці вже гріються котлети по-київськи, що передала бабуся. Не розгубився, навіть фартук мій начепив. Дивлюся на розворот широких плечей, м’язи рук, що напружуються при кожному русі. І мене накриває. Який же він гарний. А ще гормони, наче збунтувалися. Навіть не знаю чого бажаю більше у цю мить: їсти чи його? Стою і від цього усвідомлення кров приливає до обличчя. Йду до холодильника і дістаю овочевий салат. Ставлю тарілки і розкладаю виделки і ножі. Ще б свічі і келихи, але й так непогано вийшло.