Розділ 36

Прокидаюсь від кошмару. Знов той самий. Я в лапах чудовиська. Серце калатає так сильно, що здається, випригне з грудей або ж зупиниться. Йду на кухню за водою. Трохи заспокоююсь. Дивлюсь на настінний годинник. Майже п’ята ранку. Вставати за дві години. Навряд зможу заснути, тож повертаюсь у кімнату. Шкода, що не взяла із собою кросівки і спортивний костюм, хоча, можливо знайду щось у шафі. Знаходжу свої старі лосини і худі брата, взуваю мамині кросівки. Підійде. Виходжу на пробіжку. Встає сонце. Схоже день буде сонячний. Повертаюсь і веду на прогулянку Бафі, потім в душ і збираюсь на роботу.

- Добрий ранок, Міюш. - Промовляє весело матуся. - Давно прокинулась?

- Добрий ранок. Так, Бафі вигуляла і пробіглась трохи.

- Яка ти розумничка. Сідай снідати. Бабуля ще спить. 

- Дякую, ма.

- Ти в порядку? - Питає, уважно дивлячись на мене. Турбується. Інстинктивно вище натягую гольф, щоб не було помітно «тавро» на шиї. 

- Так, матусю, ти чого? - Обіймаю її.

- Хвилююсь.

- В мене все добре, чесно. Все, я побігла. - Цілую її в щоку і виходжу з дому.

По дорозі ще є час, щоб заїхати в улюблену кав’ярню за лате на кокосовому молоці. Посміхаюсь, вдихаючи аромат і примружуючи очі від сонця. Щастя. Ця думка відразу лякає. Все так заплутано і складно, а я раптом відчуваю себе щасливою? Справді? Можливо варто знову записатись до психотерапевта? Приїзжаю до клініки. Цілий день перебуваю у гарному настрої. Планую залишити автівку і піти додому пішки, прогулятися парком. На півдорозі, відчуваю вібрацію телефону. Микита. Вже записала його номер.

- Так. - Відповідаю.

- Ти де? - Голос схвильований.

- Гуляю. - Посміхаюсь.

- Сама? - Ну от що за людина?

- Так, це дивно?

- Ні, то де ти? Я біля лікарні.

- Підходжу до парку Шевченко.

- Зараз під’їду…

Гаразд. Завтра він поїде, але цього разу я справлюсь. Знаю, що буде важко перший час, адже він вже став моїм особистим видом наркотику. Моєю залежністю. За цими міркуваннями не помічаю, як доходжу до парку. Повертаю на алею, і відчуваю руки на талії. Микита. Посміхається. Його перепади настрою мене лякають не менше власних. 

- Знаєш, - Промовляю я, повертаючись у його руках. - Я не хочу все ускладнювати. Завтра ти поїдеш, надовго, а всі серьйозні розмови часто призводять до сварок…Не хочу цього, краще недомовленність, ніж сварка…

- Все одно, рано чи пізніше, доведеться все обговорити, Мія…- Починає Микита. Не даю йому продовжити і цілую. Він миттєво відповідає з ледь стримуваною пристрастю. - У мене вранці літак.

- Я знаю. - Відповідаю з сумом. - Поїхали до мене. - Шепочу.

Він мовчки бере мене за руку і веде до свого байку. І ось ми вже летимо на шаленій швидкості по вечірньому місту, залишаючи позаду автівки, проспекти, вулиці. Залишаючи всі питання і розмови. Тільки ми удвох і швидкість. Так! Як же чудово летіти назустріч вітру, на мить відчуваючи себе ним. Чути як двигун реве і відчувати адреналін, що струменіє судинами. Чути свій власний пульс, і відчувати, що в такому самому ритмі б’ється і його серце.

Ми не розмовляємо до самої квартири, напруга досягає піку і ми кидаємось в обійми одне одного лише тільки ступаємо через поріг. Це наче шалений вихр, що захоплює нас. Кожна моя клітина тягнеться до нього. Наче я саме там, де повинна бути. Тільки поряд з ним відчуваю себе живою…

Лежимо, заспокоюючи дихання. Важко навіть говорити. Але ж як добре. Мені буде бракувати цього. Знаю. Нік встає і прямує в душ. Милуюся його принадним тілом. Він точно приділяє спорту достатньо часу. Плечи стали ширшими, м’язи читкіше промальовуються під шкірою, ще й це нове тату на правій руці…Чую звук води, що тече. А потім його телефон починає вібрувати від вхідного виклику. Бачу ім’я «Ві» - Віолета. А потім висвічується повідомлення: «У мене затримка. Зателефонуй». Серце зупиняється. Що? Стає дуже боляче. А я ж сама вирішила не ускладнювати. Ось і отримала. Надіваю халат і прямую на кухню. П’ю воду, щоб заспокоїтись і дихаю, не допомагає. Сльози ось-ось покотяться. Микита виходить з рушником на стегнах, вологе волосся і шкіра. Такий прекрасно-спокусливий і такий «не мій». Вже давно не мій. Просто я дозволила собі про це забути. Тож сама винна. Завтра він полетить до неї. В них з’явиться дитина. Сльоза повільно котиться по щоці. Відвертаюсь до вікна. Дихаю.

- Мія? - Занепокоєний голос. Підходить ближче, розвертає до себе. Намагаюсь не дивитись на нього. - Що сталося?

- Все добре. Тобі ж вранці на літак? - Він киває, продовжуючи дивитись на мене. - Напевно, тобі краще вже йти.

- Ти мене женеш? - Починає злитися, не розуміючи.

- Ми отримали те, що хотіли…

- Справді? Тобто, це все, чого ти хотіла? Лише секс? - Промовляє із люттю.

- Так, а ти хіба не цього хотів? Мені здається, все просто. Завтра у тебе літак, а потім кожен продовжить жити своїм життям. Ти - своїм, а я - своїм.

- Отак просто?! - Вже виходить із себе.

- Ми домовились, нічого не ускладнювати. Будь ласка…

Він йде у кімнату і починає швидко вдягатись. Потім кидає на мене дивний сумний погляд, який мені у мить розриває душу, виходить за двері квартири. Я зачиняю двері на замок і опускаюся на підлогу. А ось і сльози, цілий водоспад. Істерика вже напідході.