Розділ 31

Микита

Прокидаюсь врані. Похмілля. А ще накривають спогади про нас із нею в моїй кімнаті. Вона в моїх руках. Дідько! Йду в душ. Трохи відпускає. Спускаюся сходами. Тиша. Мабуть батько і Світлана вже поїхали у справах. Дивлюс на годинник. Майже дванадцята. Швидко снідаю і збираюсь. Викатую з гаража свій байк і їду в місто. Як же кайфово, а я вже і забув, коли в останнє ганяв. Катаюся містом декілька годин, а потім, сам не розумію, яким чином, опиняюсь у її дворі. Заходжу до під’їзду з кимось з сусідів і їду в ліфті на п’ятий поверх. Після секундної затримки, натискаю на дзвінок, відкидаючи як найдалі погані спогади…

- Добрий день, юначе. Ви з якого приводу до нас? - Питає її бабуся. Не впізнала.

- Добрий день, Поліна Андріївна, а Мія вдома? - Намагаюсь казати якомога рівним тоном, хоча чомусь дуже нервую.

- Микита? - Все ж таки впізнала. - А Мієчка тут вже не живе, переїхала.

- Давно? - Питаю, хоча, яка різниця. Не треба було приходити. Телепень.

- Вже два роки як.

- Дякую. Тоді я піду. Гарного дня.

- До побачення, Микита. - Зачиняє двері.

А я ще декілька хвилин просто стою, дивлячись в простір. Значить, вона переїхала. До того лікаря? І венами починають бігти лють і дикі ревнощі. Дідько! Треба буде дізнатись її адресу. Не знаю, навіщо мені це. А поки що їду на квартиру. 

Ввечері їду в клуб. Сідаю біля бару. Обертаюсь і помічаю Макса, одногрупника Мії. Він ще з якимсь хлопцем сідають біля барної стійки і замовляють пиво. Підзиваю жестом бармена і замовляю безалкогольне пиво, згадуючи як вона колись просила п’яним за кермо не сідати. Настрою немає. Допиваю пиво і йду. Їду в квартиру матері, приймаю душ і лягаю спати. Мені сниться Мія в моїх обіймах, така лагідна і чуттєва. А потім знов той жахливий сон, де вона кричить від жаху і зве мене.

Прокидаюсь рано. Беру телефон і набираю повідомлення: «Привіт. Як ти?». Номер вже викарбувався десь на підкірці мозку. Знаю, що це дурість. Періодично перевіряю, але повідомлення так і залишається непрочитаним. Знемагаю від нетерпіння. Бажаю, щоб відповіла, хочу побачити її. На весіллі вона була трохи не при тямі. Згадую в якій лікарні вона працювала, поки навчалась. Який шанс, що інтернатура в неї в цій же лікарні? От і перевіримо.

Спускаюсь на паркінг за машиною і їду в бік мед містечка. Паркуюсь і тільки хочу вийти, як помічаю машину Мії. Вона стає на парковочне місце в іншому ряду. Залишаюсь сидіти в авто. Вона виходить. Волосся підхоплює вітер, на обличчі посмішка. Потім бачу, кому вона посміхається і б’ю в розпачі по приборній панелі. Він теж тут працює. Теж лікар, можливо, навіть в одному із нею відділенні. Він теж посміхається, щось промовляє і обіймає її за плечі, поки вони йдуть до будівлі лікарні. Мерзотник! Але є і гарна новина: вони приїхали на різних машинах, отже живуть не разом. Це тішить. Що ж, місію можна вважати виконаною. Дізнався, де вона проходить інтернатуру, ще залишилося дізнатись її нову адресу. Дідько, почуваю себе якимсь клятим сталкером. Але нічого не можу із собою вдіяти...