Розділ 26

Раніше Новий рік був моїм улюбленим святом. Напередодні завжди з’являлось відчуття, що повинне статися щось чарівне. Кругом святкова атмосфера, всі готуються - купують ялинки, прикраси і, звісно, подарунки для рідних.

Моя родина теж вже зайнялася приготуваннями до Нового року. Мама встановила нашу невеличку штучну ялинку і сьогодні за звичаєм, ми будемо її прикрашати. Та цьогоріч я не хочу свята, але роблю все заради рідних, адже бачу, що вони хвилюються за мене. Я вже не п’ю антидепресанти, лише заспокійливе перед сном. Іноді бачимось з Лолою, вона все розуміє і не наполягає на більшому. В них з Максом все добре, вона про це не каже, але ж я бачу як сяють її очі. Вона щаслива. А я просто живу. Хоча живою себе не відчуваю, всі почуття наче померли і всередині все випалено. Але я стала сильніше. Вже не чекаю на дзвінок. Продовжую вчитися і працювати, бачусь з друзями. А ще в моєму оточенні з’явилася близька людина - Олексій Олегович, Льоша, як він просить мене називати в неформальній обстановці. Він єдиний, хто зміг достукатись до мене в найскладніші часи. Ми з ним лише друзі, але він став важливим.

Сьогодні новорічний корпоратив на роботі. Святкування планується в клубі. А в мене немає належного вбрання. Мій гардероб знов складається із самих джинсів і худі. Добре, що в мене є найкраща подруга, що любить гарне вбрання. Лоліта, лише тільки почувши про мою проблему, відразу приїздить із купою суконь різних фасонів і кольорів. Багато з них, через мою худорлявість, висять на мені наче на вішаку, тож залишаю свій вибір на чорній сукні вільного крою довжиною до колін з рукавами три чверті. Тепер чорний колір - мій улюблений. Після вибору сукні йду в салон поряд з будинком і відстригаю волосся до плечей. І чого я раніше не могла на це наважитись. Як би так само легко можна було позбутись спогадів про нього. Пам’ятаю, як йому подобалось моє довге волосся. Пам’ять…Було б не погано і її з легкістю витерти, щоб не мучитись. Йду додому з новою зачіскою і макіяжем, підіймаю голову і дивлюся на сніжинки, що летять з неба…і згадую минулу зиму, такий самий сніжний день. Тоді він несподівано повернувся, і між нами все змінилось…Дурний мозок...

В потрібний час викликаю таксі. Вирішую, що сьогодні буду пити, щоб хоч на трохи відключити мозок, навіть якщо буде потім погано, начхати! Добре, що в клубі  здебільшого персонал клініки. Голосно відбиває біт якогось треку. Відразу йду до барної стійки, не хочу сидіти за столом.

- Віскі. Сто, будь ласка. - Звертаюсь до бармена.

- Важкий день? - Питає з усмішкою.

На вигляд йому років тридцять, руда борода, хвіст на потилиці, вибриті скроні, татуїровки.

- Важке життя. - Відповідаю з сарказмом, і він відходить, розуміючи, що на дружнє спілкування я не налаштована.

- Ось ти де! - Підходить Льоша і сідає на сусідній стілець. - Мені те саме.

- З Новим роком! - Підношу свою склянку і стукаю об його, що вже наповнив бармен, потім роблю великий ковток і морщусь.

- Так, з Новим роком, Мія. - Відповідає мені мій новий друг і теж робить ковток міцного напою.

Між його брів з’являється зморшка, хвилюється за мене, але мовчить, адже знає, що немає сенсу вести такі розмови зі мною.

Ще пара порцій алкоголю і відчуваю легкість в тілі і думках. Відмінно, саме те, чого мені бракувало.

- Ну що, Олексій Олегович, підемо потанцюємо? - Тягну його за краватку.

Можливо цей жест виглядає надто інтимно, але мені начхати на чутки. Всі майже з першого дня думають, що в нас роман. Диджей ставить веселий ритмічний трек, і я віддаюся музиці по повній, не помічаючи нічого і нікого навкруги. Змінюється декілька композицій і я, трохи стомившись і збивши дихання, йду до вбиральні. Дивлюсь на своє відображення і не впізнаю. Але мені подобається ця дівчина, в неї є світло в очах, хоч і тимчасове. Змочую руки і шію холодною водою, щоб трохи охолонути, і повертаюсь до стійки бару.  Вмощуюсь на стільці і дивлюся на бармена, який без слів наливає мені ще порцію.

- Мія? - Чую поряд знайомий голос. Дідько! Тільки його тут не вистачало. - Я зателефоную пізніше. - Комусь в телефон.

- О, вітаннячка, Ігоре. - Відповідаю намагаючись витиснути з себе посмішку.

- Яким вітром? Давно не бачились…

- Корпоратив на роботі.

- А, так-так. Медики. - Промовляє з посмішкою. - Знаєш, я й досі…

- Будь ласка, не треба продовжувати! - Перериваю його, адже знаю, про що далі піде розмова. - Не треба! Інакше я піду.

- А ти змінилась. - З сумом.

- Справді? Що ж, була рада побачитись. Передавай Катрусі вітання.

- Так, звісно.

Повертаюсь знов до бармена, який дивиться на мене в очікуванні замовлення. 

- Те саме. - Бармен наливає порцію віскі із льодом. А пам’ять у нього гарна. 

Хтось кладе долоню на моє плече. Льоша. Посміхаюсь.

- Складеш компанію? - Питаю, продовжуючи посміхатись.

- А що робити? Добре, що завтра немає чергування і у тебе теж віхідний, тому чому б і ні.

Обертаюсь, сподіваючись, що Гарі випарувався. Дарма, все ще сидить і знов з кимось говорить по телефону, поглядаючи скоса на мене. Нехай дивиться, мені то що. Ще трохи танцюємо з Олексієм і викликаємо таксі.