Розділ 24

13 червня

Сьогодні мені виповнюється двадцять років. Я покинулась в гарному настрої і в передчутті свята і дива. Не дивлячись на те, що понеділок і в мене черговий іспит, а ще практика. Добре, що хоч з роботи відпустили на період сесії і до кінця практики. А це вже десь середина липня буде. Виглядаю у вікно: погода чудова, яскраво світить сонечко. Але телефон показує 8 ранку, тож час вибігати. Швидко одягнувшись в красивий довгий сарафан і вклавши волосся, заходжу на кухню.

- Міюша, з днем народження! - Голосно промовляє бабуся і підходить щоб обійняти. В цей же час заходить мама.

- З днем народження, доню. - Мама дістає з духовки мій улюблений з дитинства пиріг з яблуками і цілує в щоку.

- Дякую, рідні. Швиденько з’їм шматочок і біжу. А ви давайте, збирайтесь. Віталій телефонував і повідомив, що вже виїхав за вами.

- Ну як же це, в твій день народження, і нас не буде поряд? - Каже бабуся засмучено. 

- Ви зараз поряд, а ввечері я з Лолою в кав'ярню піду, таке от свято. А санаторій - це ж чудово, відпочинете, підлікуєтесь.

Тож, врешті заспокоїлись мої улюблені панянки, ще раз привітали мене, подарували сертифікат в спа і поїхали відпочивати. А я отримавши ще букет і конверт від брата, теж відправилась в університет. На залік. Та, як виявилось, можна було не їхати, поставили залік автоматично, тож залишилась ще практика і можна святкувати. Коли виходжу після практики з клініки, то гублюся від несподіванки. До мене на зустріч прямує Леонід з букетом квітів. Не знаю чому, але раптом виникає бажання втікти, але підхожу до нього.

- З днем народження, Мія! - Простягає мені квіти.

- Дякую, але не варто було. - Відповідаю прохолодно. 

- Але я згадав, вирішив привітати, ми ж все ж таки однокласники, не хочу щоб між нами стало непорозуміння. Давай залишимся гарними знайомими.

- Гаразд. - Відповідаю не впевнено. З чого раптом такі зміни? Але вголос не промовляю. - Мені вже час.

Йду до машини, хлопець йде поряд.

- Може хоча б кави вип’ємо? - Пропонує він, поки я ложу квіти в автівку.

- Гаразд. - Погоджуюсь і Леонід йде до вагончика з кавою і повертається за декілька хвилин з лате для мене і американо для себе.

Декілька годин потому…

Прокидаюсь від того, що дзвонить телефон. Знаходжу його на підлозі біля ліжка і приймаю дзвінок.

- Мія, ти де? Ти що забула? Я вже тридцять хвилин на тебе в кав’ярні чекаю! - обурюється Лола.

- Пробач, я, здається, заснула…Зараз зберуся…

Але вставши з ліжка, сідаю назад, бо дуже сильно паморочиться у голові і нудить. Тож телефоную Лоліті і, вибачившись, прошу приїхати до мене. Коли за 20 хвилин лунає дверний дзвінок, йду до дверей.

- Привіт, іменинниця! - Уривається подруга з квітами, кульками і святковим пакунком. Та за мить її погляд змінюється з веселога на схвильований.

- Ти захворіла?

- Не знаю, не пам’ятаю, як потрапила додому…І щось мені не добре. - Після цих слів, затискаю долонею рота і біжу в туалет, де мене вивертає жовчу.

- Ти сьогодні щось їла? - Питає стурбовано Лола.

- Тільки вранці шматок пірога…- Промовляю, витираючі обличчя.

- Тоді, певно, краще обійтись без алкоголю сьогодні…

- Так. Мабуть, краще буде випити чай.

- Микита вже дзвонив? - Підморгує Лоліта.

- Зараз подивлюсь…Дивно, але ні, ще й жодного повідомлення. - Я засмучуюсь, але можливо він зайнятий і зателефонує пізніше?

Ми доїдаємо пиріг, співаємо караоке, ближче до опівночі мені стає трохи тривожно і я сама телефоную хлопцю, та він поза зоною.

- Дивина якась…

- Що не відповідає?

- Поза зоною…

- Може телефон розрядився, подзвонить пізніше, ще й вибачатися буде. Щож, може вже час у ліжечко? Залишусь сьогодні у тебе. - Промовляє Лола і ми йдемо до моєї кімнати.