Розділ 22

Разом з Микитою майже кожний мій ранок  починається з ніжного шепіту: «Мія, кохана» і поцілунку, іноді не одного. Він - моє все. Я дихаю ним. Мабуть, це не правильно бути такою залежною від іншої людини, але почуття переповнюють мене, можливо, затьмарюючі розум. Я шалено кохаю свого Тома, іноді мені стає страшно, наскільки сильне це почуття. Адже одна людина не може стати сенсом життя іншої, чи це і є кохання?

Наступні дні ми проводимо здебільшого вдома, якщо не рахувати відвідини Марії, але одного разу все ж таки вибираємось у Нью-Йорк. Я закохуюсь у це місто з першого погляду, не дивлячись на те, що воно таке динамічне. А, можливо, це просто ефект Микити і я люблю все, що пов’язане з ним. Ми відвідуємо зоопарк в Центральному парку, і Тайм Сквер, гріємось у кав’ярні на розі і весь час цілуємось. 

За день до мого від’їзду, коли ми повертаємось з медичного центру, де проходить лікування Марія, нас зупиняє високий рудий хлопець. З розмови хлопців я розумію, що вони навчаються разом. Микита представляє мене хлопцю, я віповідаю типовою вічливою фразою, згадуючи, як це спілкуватись англійською. Мені трохи ніяково, бо моя англійська дуже далека від рівня Ніка. Тому я здебільшого слухаю розмову хлопців і посміхаюсь. 

- Сем запросив нас на студентську вечірку в кампусі. - Каже Микита, коли ми вже йдемо у бік будинку. - Якщо хочеш, не підемо. Вирішуєш ти, Мія.

- Мені цікаво, давай сходимо. - Відповідаю, помічаючи, що Нік якось спохмурнів, але не розумію причини.

- Можливо, все ж таки залишимось вдома? - Питає мене Том, намагаючись відволікти поцілунками від зборів на вечірку.

- Ось тепер я вже точно хочу піти. - Відповідаю і прибераю його руку зі стегна. В мене відразу з’являється параноя, що хлопець чомусь не хоче, щоб я йшла. Але я вперта і ми йдемо на цю вечірку.

Коли ми під’їзжаємо до будинку братерства - величезного котеджа у Вікторіанському стилі, голосна музика лунає на весь квартал. Ми проходимо в середину, і нас майже оглушає. Ніка вітають різні хлопці, але більш за все мене нервує, що і багато дівчат з ним вітаються, деяки ще й обіймаються. Одна ж гарна мулатка взагалі з радісним вереском кидається до нього на шию. Вона каже щось про те, що дуже рада, що він прийшов і усміхається на всі 32 зуба. А мені ж геть не смішно, дивлюсь на нього із роздратуванням, але він наче не помічає мого погляду, і теж посміхається дівчині у відповідь. 

- Мія, це Лін, ми навчаємось разом. А ще її батько працює в медичному центрі, де лікується мама.

Коли Лін чує моє ім’я, вона кидається з обіймами вже до мене, кажучи як же вона рада нашому знайомству. Я розгублена. І що це вбіса відбувається? Хтось може мені пояснити?

- Нік, чому вона так радіє?- Питаю здивовано.

- Я розповідав про тебе, вона рада знайомству. - Відповідає він і притискає ближче до себе.

- Гаразд. Але вдома я буду чекати на подробиці. 

- Пішли танцювати, Джер. - Дивиться на мене сяючим поглядом, трохи закусивши губу, а потім тягне у натовп танцюючих.

Ми танцюємо, спілкуємось з знайомими Ніка, просто дуркуємо. Микита десь дістає безалкогольне пиво і ми виходимо на ганок, де сидимо і спілкуємось з Лін і ще якимсь хлопцем. Розуміючи, що всі мої підозри були марними, і дівчину мій хлопець не цікавить, я видихаю. Знов ідемо танцювати, щоб зігрітися. Мені подобається ця вечірка, давно я так не відривалась, але раптово відчуваю, що все навкруги починає кружляти. Хапаюсь за Микиту, він дивиться на мене, і мабуть, зрозумівши, що я ось-ось відключусь, виводить на свіже повітря.

- Маленька, ти вже стомилась, час додому. - Промовляє хлопець, і попрощавшись з кимось, веде мене до автівки. 

- Давно я так не танцювала. - Кажу, коли ми під’їзжаємо до його будинка.

- Про що ти хотіла поговорити? - Питає Микита, коли ми заходимо до квартири. 

- Дурниці… - Відмахуюсь я.

- Мені важливо знати, Мія. - Наполягає Нік, зазираючи мені у очі.

- Я вирішила, що в тебе з Лін…- Починаю я і затіляю обличчя руками. - Пробач, це було по дурному.

- Мишеня, послухай, будь ласка. - Він забирає мої руки від обличчя і дивиться в очі. - Мені окрім тебе ніхто не потрібен. І я ладен на все, щоб тебе не втратити. Ти - моє все, Мія.

Від цих слів моє серце готове вирватись із грудей, а в душі стає так тепло. І я навіть не помічаю, як по моїх щоках починають бігти цівки сліз.

- Кохаю тебе. - Видихаю, обхоплюю його шию руками, застрибуючи на нього наче мавпочка, і починаю цілувати.

Нік відповідає мені з таким самим запалом, висушує поцілунками сльози. Мені потрібна наша близкість, щоб забути про всі страхи і підозри, це наче підтвердження, що все добре, що нічого не змінилось, що ми кохаємо один одного. Микита наче розуміє це, або ж відчуває те саме, тому що він більше нічого не каже, а доводить своє кохання моїм найулюбленішим способом. І ми знов розчиняємось один в одному.

- Не хочу їхати. - Промовляю тихо, малюючи невидимі візерунки на його грудях.

- А я не хочу тебе відпускати. - Відповідає він, граючи пасмом мого волосся.

Ми обидва розуміємо, що я не можу залишитись. Залишається тільки чекати, коли Микита зможе повернутись до мене.