Розділ 17

Час летить дуже швидко і наступні кілька тижнів перед від’їздом Микити минають наче в якомусь сні, але не дуже доброму. Батько Ніка зміг домовитись про лікування колишньої дружини у клініці, про яку говорив хлопець і о переводі сина також. У нього всюди були зв’язки і знайомі. Потрібний був лише час на отримання студентської візи, але і з цим все було вирішено достатньо швидко.

Ми з Микитою намагались якомога більше часу проводити разом. Я була рада, що Льоня мене зрозумів і не ставав на заваді. Особливо, коли почув про скорий від’їзд мого друга. Я намагалась триматися і не впадати у відчай, адже Микиті ще складніше. На його маму чекає операція, потім хіміотерапія і відновлення. 

Цей вечір ми планували провести удвох, але зателефонував батько Тома і запросив нас до них у гості. Мені було трохи тривожно, адже ми з ним ще жодного разу не зустрічались і, до того ж, я знала які в них із сином складні відносини.

Погода була сонячна і тепла, як для середини осіні, тому я вдягла довге плаття і косуху, Нік як і зазвичай виглядав чудово у звичайних чорних джинсах і бежевій толстовці. Позашляховик його мами, на якому він часто їздив знаходився на СТО, тому ми поїхали на мотоциклі. Мабуть, саме завдяки нашому транспорту, ми не стояли в заторах і дісталися за місто досить швидко, як для вечера п’ятниці у столиці, лише за півгодини. 

Коли ми під’їхали, то батько Микити і Світлана вийшли на ганок нас зустрічати, через пару хвилин вібігла Катя і кинулась до брата.

- Привіт, Кит! Я дуже скучила! - Вона поцілувала його в щоку, мені ж несміливо посміхнулась.

- Вітаю, батько, Світлана. Це Мія. - Відрекомендував мене батькові Микита, обіймаючи за плечі.

- Приємно познайомитись, Сергій Петрович. Добрий вечір, Світлана Арнольдівна. - Промовила схвильовано.

- Навзаєм, Мія, але не траба цього офіціозу, просто Сергій і Світлана, гаразд? - Відповів Томський старший.

- Так, звісно.

- Проходьте в будинок, будемо вечеряти. - Запропонувала Світлана.

Після вечері ми з Світланою та Катрусею вийшли на подвір’я. Нік із батьком пішли в кабінет щоб обговорити якісь питання.

- Мія, будеш вино? - Запропонувала мачуха Ніка.

- Так, трохи. - Відповіла я.

Вона пішла в будинок, а Катя сіла поряд зі мною.

- Ти будеш сумувати за Китом? - Спитала вона раптом пошепки.

- Я вже сумую, хоча ми зараз і проводимо багато часу разом. Не знаю, що буду робити, коли він поїде. - Промовила я теж тихо і на останньому слозі голос здригнувся.

- Я теж буду дуже сумувати. Він мені завжди допомогав, був поряд, піддтримував і захищав. - Промовила Катя із гордістю.

- Знаєш, ти можеш дзвонити мені, якщо потрібна буде допомога чи порада. - Запропонувала я їй.

- Справді? - Спитала вона з надією у голосі.

- Звісно. - Відповіла я і поклала руку їй на плече. Її погляд засяяв від радощів. А потім на очах з’явились сльози, але в цей момент саме повернулась Світлана і Катруся зробила вигляд, що їй щось потрапило у око і пішла по садовій доріжці вглиб подвір’я.

- Хлопці ще розмовляють, а ми поки що вип’ємо за те, щоб все владналось і за здоров’я Марі. - Промовляє Світлана і простягає мені келих білого вина.

- Все буде добре, неодмінно. - Відповідаю я і торкаюсь своїм келихом келиха Світлани.

Микита з батьком виходять хвилин за десять. Том підходить до мене і подає руку, щоб допомогти піднітися.

- Йдемо, Джер, час їхати додому. 

Я ставлю келих на плитку і підіймаюсь. Батько, мачуха і сестра Микити виходять нас провести.

- Було приємно з тобою познайомитись, Мія. - Каже Сергій Петрович. Це було сказано досить щиро. Ми попрощались з усіма і поїхали. До від’їзду Ніка залишилось ще три дні.

- Мишеня, ти чого засумувала? - Спитав раптом Микита, коли ми під’їхали до мого будинка.

- Все нормально, просто думаю про твій такий вже швидкий від’їзд.

- В нас попереду ще цілих два дні. - Промовляє Нік, торкнувшись кінчика мого носа.

- Це так мало.

Ми і справді проводимо два наступних дня тільки удвох. А в ніч перед вильотом, ми у Микити дивимось фільм і розмовляємо майже до ранку, потім він все ж засинає, а лежу і дивлюся на нього сплячого. Нік лежить на спині, вкритий тонкою ковдрою, наче в хітоні, закинувши одну руку за голову. В котре замилувавшись його зовнішністю, я намагаюсь запам’ятати кожну рису обличчя. Гарно окреслені губи, високі вилиці, рівний ніс, трохи вигнуті темні брови. Поправляю темне пасмо волосся, що впало йому на очі, зачипаючи випадково тату на шиї. Який же він ідеальний. Але не лише його зовнішність привертає увагу. Він підкорює своїм розумом, здатністю вирішити будь-яку задачу, навіть надскладну, своїм почуттям гумору, турботою, терпінням і стійкістю духу, не дивлячись на всі складності, що виникли, вмінням не здаватись і не втратити себе. І мені дуже приємно, що я можу бути поряд з ним, що є його другом, адже для нього дружба важливіша за кохання. Він в нього не вірить.

Зібравшись з думками і поглянувши на годинник, я підіймаюсь з ліжка і йду на кухню. Сніданок сам себе не приготує, тим більше Микиті варто поїсти перед вильотом. Гадаю, омлет з овочами і тости підійдуть, тож готую це. Коли повертаюсь у спальню, Нік все ще спить. Що ж робити, доведеться будити, скоро треба буде їхати в аеропорт.