Розділ 8

На наступний день в мене почався останній тиждень практики. Я дуже щаслива, хоч і люблю медицину, але так вимоталась за цей навчальний рік, що мені просто необхідний відпочинок. В свою обідню перерву я вибігаю за кавою на території лікарні, а коли повертаюсь, бачу Микиту. Він стоїть біля центрального входу, заклавши руки за спину. Помітивши мене, він посміхається. Я ж гублюся і сповільнюю кроки. Він в світлих шортах і білій футболці, що підкреслює його спортивне підтягнуте тіло. На вилиці все ще видно слід від подряпини, а губа має набряк - наслідки суботньої бійки в клубі. Але, не дивлячись на це, він виглядає чудово, а ці відмітини разом з тату на шиї надають йому більш зухвалого вигляду. Наче на ватяних ногах я іду до сходинок, де він стоїть.

- Привіт. - Промовляє він, продовжуючи посміхатись, і торкається губами моєї щоки. Це місце відразу вкривається сиротами. А потім він дістає з-за спини плюшевого кота. 

- Дякую. - Белькочу, все ще перебуваючи в трохи шокованому стані.

- Я хотів вибачитись за той раз, Джері. - Промовляє він з серьйозним виглядом, торкаючись коміру мого халату, і на його обличчі знов розквітає посмішка. - Лікар Мишковська Мія Станіславівна, ви приділите своєму колишньому пацієнту краплину свого дорогоцінного часу?

- Дайте подумати, пацієнт…А випадок серьйозний? - Питаю жартівливо.

- Дуже, зволікання може коштувати життя.

- Справді? - Примружуюсь з посмішкою. - В мене ще є хвилин 20 до кінця обідньої перерви.

Ми сідаємо на лаву на алеї біля входу. 

- Джері, пробач мені, я вів себе як останній покидьок. - Починає хлопець. - Мир? -В нього стільки благання в погляді, що важко ображатись, тим більше і не має за що.

- Я не ображена. - Відповідаю і відразу стає легше.

- Може сходимо кудись? Мені дійсно не вистачає спілкування з тобою.

- Чому ні? Але тільки в мене практика до 16 кожного дня до кінця цього тижня. Тож…

- Заберу тебе ввечері. Побачимось, Мія.

- Гаразд. Бувай, Нік.

Він пішов, а я піднялась в своє відділення і продовжила набувати навиків по догляду за хворими. До вечера я так стомилась, що ледь не забула про зустріч з Микитою, але о 16 він подзвонив і сказав, що чекає внизу. Коли виходжу, то бачу, що Том розмовляє з Савою, мабуть друг теж щойно вийшов із будівлі лікарні. Макс прощається з нами і йде в бік зупинки. Цього разу Нік одягнений у чорні джинси, а на плече закинута косуха. «Значить він на байку» - пролинає думка. І я виявляюсь права, коли він бере мене за руку і веде туди, де припаркувався. На моє щастя, цього разу я в джинсовому комбінезоні, а не в сукні. Він допомагає мені вдягнути шолом, надягає свій і ми рушаємо з місця.

- Куди ми їдемо? - Питаю я.

- Побачиш. - Відповідає загадково.

Дорогою ми прихопили з собою піцу і воду. Спочатку ми розташовуємось на пляжі і розправляємось з нашою імпровізованою вечерею. Потім знімаємо взуття і ходимо босі по берегу Дніпра. 

- Не хочеш скупатися? - Пропонує Микита.

- Ні. - Відповідаю і оббризкую його водою.

- То от ти яка підступна! Ну тримайся! 

І ось я вже лечу на максимальній своїй швидкості від хлопця подалі. Але з моїм зростом і його довгими ногами. В мене просто не було шансів на порятунок. Том, наче кіт мишу, за кілька кроків наздоганяє мене. В той момент, коли він хапає мене, наші ноги плутаються, і ми падаємо на пісок, продовжуючі сміятися. Потім завмираємо, дивлячись в очі один одному, і все навкруги наче пересає існувати - ми в вакуумі. Першим до тями приходить Микита, і розриває зоровий контакт. Він встає і допомагає піднятися мені. А трохи пізніше ми йдемо на мост і насолоджуємось приголомшливим заходом сонця над водою, з відзеркаленням у ній вогнів великого міста.

Я спостерігаю, як сідає сонце, і запалюється все більше вогнів, в компанії мого друга Тома і мені дуже приємно так проводити час. І коли ми тільки встигли стати друзями?

- Тоді завтра після практики я тебе знов заберу, згодна? - Питає Микита, а я в цей час так замислилася, що пропустила частину його запитання.

- Так. - Тихо відповідаю я. Глянувши на час на телефоні, я зойкаю, вже так пізно, а я забула попередити домашніх, що не повернусь на вечерю. - Мені вже час. - Поспішаю я.

Микита швидко відвозить мене додому.

- Бувай. - Прощаюсь я, злазячи з мотоцикла.

- Гей, Джері, зачекай! - Тягне мене назад, вхопивши за петлю комбінезону. - А як же дружній поцілунок на прощання?

- Ну, ні! - От же ж нахабний котєйко!

- Ні? - Том з викликом піднімає брову, а потім притягує ближче і цілує у щоку.

- Бувай, мишеня. - Дражнить він.

- Бувай, котику. - Відповідаю йому в тій самій манері.

Додому заходжу з посмішкою на губах. Мама з бабусею нічого не кажуть, хоча, мабуть, помітили мій гарний настрій. Я лежу у ліжку і думаю про цей день. Мабуть так і засинаю з посмішкою на обличчі.