Глава 1

Квітень, на мою думку, - найпрекрасніший місяць року. В цей час настає справжня весна. Сонечко світить яскраво, дні стають довшими, а в повітрі присутні чарівні аромати квітів, лунає спів пташок. До літа ще півтора місяця, іноді йдуть дощі, але цей день видався на прочуд спекотним. Було майже по-літньому тепло та сонячно. Другий курс медичного університету наближався до закінчення. В мене з’явилось «віконце» між парами, тож я вирішила вийти в парк, який знаходився поряд. Цей парк є моїм найулюбленішим, він розташувався між корпусами Політехнічного університету. Шикарний ладшафтний дизайн і велика гарна територія, але при цьому тут дуже тихо і затишно. Це те місце, де прогулянка завжди у задоволення, тут гарно в будь-яку пору року та в будь-яку погоду. А найстаріший корпус за архітектурою нагадує Хогвардс. В цей час в парку було доволі мало людей, тому я легко знайшла вільну лаву.  Матусі з візочками розійшлись по домах годувати і вкладати своїх діток на денний сон, зрідка лише траплялись такі ж студенти як і я чи перехожі.

В частині парку, де я розташувалась, було досить тихо, співали птахи, а від легкого вітерця колихались гілки дерев. Я була вдягнена в вишневого кольрору толстовку, широкі чорні джинси і улюблені конверси. Волосся, як зазвичай, зібране в високий хвіст, тільки декілька пасм вибилось біля скронь. Я сиділа з книгою і паперовим стаканчиком улюбленного лате та була трохи засмучена через те, що намагалась підготуватись до контрольної роботи з англійської, а ця дисципліна, на мій сором, в університеті мені якось важко давалась. Всі ці медичні терміни ніяк не хотіли відкладатись в моїй пам’яті. Зосереджена на підручнику, я не одразу помітила компанію молодиків, які крокували в мій бік. Я звернула увагу, лише коли на мою книгу впала чиясь тінь. Підвівши очі, я побачила двох парубків, що відокремились від компанії, і зараз стояли навпроти мене. Мені одразу стало якось не комфортно від тих поглядів, що вони кидали у мій бік, хоча вони й посміхались. Інша частина компанії залишилась біля сусідньої скамійки. 

- Хай, крихітко. Може познайомимось! - Запропонував один з хлопців, що стояли поряд.

Вигляд у нього був неформальний: темне волосся з фіолетовими пасмами, пірсинг в носі та в вухах, рвані чорні джинси і такого ж кольору толстовка з яскравим принтом. Його приятель був одягнений не так ефектно: звичайні сині джинси, темносиня худі та зверху косуха. Той, що мав кольорові пасма, судячі з його поведінки, був головним. В мене не було жодного бажання спілкуватися будь з ким, та компанія я собі також не шукала. Тому вирішила, що краще за все буде з ними не сперечатися та спробувати спокійно попросити їх залишити мене у спокої. 

- Хлопці, я зайнята, вибачте, - сказала я, якомога привітніше

- Що читаємо? - Спитав тепер вже другий хлопець. Його волосся, було заховане під шапку.

- Англійську, готуюся до контрольної. Пробачте, але ви, справді, мені заважаєте.

Та, мабуть, мої слова на них не здійняли ніякого ефекту, тому що вони сіли поряд, ледь не перекинувши стаканчик з недопитою кавою.

- То що, є в тебе ім’я? Я - Жека, але друзі кличуть мене Жук, а це Льоха - відрекомендував він свого друга. 

- Даруйте, але мені дійсно треба готуватися. Чи не могли б ви мені не заважати?

Хлопець з фіолетовими пасмами вже збирався щось мені відповісти, як раптом з іншого боку від мене хтось всівся. Я підняла погляд і побачила привабливого брюнета. Він відразу ж власницьки обійняв і поцілував шоковану мене в щоку зі словами: «Сонце, вибач, що затримався», а потім загрозливо глянув на парубків.

- Хлопці, якісь проблеми?

Мабуть вони відчули по його тону і поставі, що краще не зв’язуватись, тому швидко повернулись до решти своєї компанії. Я ж продовжувала перебувати в шоковому стані. Через те, що  відволіклась на тих дивних хлопців, я навіть не помітила звідки взявся цей парубок. Тому тепер я втратила мову і просто дивилась на нього. Він був не просто привабливим, а по-чоловічому гарним. Одягнений в темно-сині джинси, які сиділи на ньому ідеально (це я встигла помітити пізніше, щойно він підвівся із лави), світлу сорочку і сірий піджак, на ногах чорні челсі, на плечі стильна чоловіча сумка. На перший погляд його волосся здалось мені майже чорним, але тепер я вже роздивилась, що воно кольору темного шоколаду. А його очі, немов небо підчас грози, такі ж сірі. Та він прамо ідеал чоловічої краси. В цей час хлопець так само розглядав мене, а потім підвівся.

- Не дякуй, - Промовив він з кривою посмішкою, від якої на одній щоці з’явилась ямочка.

- Ой. Вибач. Дякую тобі. - Трохи нерішуче промовила я, все ще знаходячись під враженням від того, що щойно сталося.

- Я - Микита, - назвався хлопець і протягнув мені свою руку. Він такий високий, думала я, простягаючу свою руку.

- Мія. Ще раз дякую тобі. - Промовила вже більш рішуче і подивилась на час. -Мені вже час бігти. Бувай. - З цими словами я поклала книгу в рюкзак, підхопила його та стаканчик і піднялась з лави.

- Давай проведу тебе до корпусу, тобі в який? - Зупинив мене брюнет.

- Мені на той бік проспекту, я в медичному навчаюсь.

- Хм, а я дивлюсь, що обличчя якесь не знайоме.

- А ти, що всіх в універі знаєш?- Здивувалась я. - У вас он як багато корпусів.

- Це скоріше мене всі знають.- Посміхнувся він.

- О! Так ти - місцева зірка? В мене подруга вчиться на економічному у вас.