7

Ми йдемо лісом вже пʼятнадцять хвилин. Ця атмосфера мене зачаровує. Високі ялинки, мох, квіти, яких я раніше не бачила. Крізь гілки прокрадаються гарячі промені сонця. Шум вітру та хрускіт листя під ногами.

-Тут тааааак гарно.-нию я, відставши від хлопців і розглядаючи все на своєму шляху.

-Найкрасивіше попереду!-Відповідає мені Коен, зупинившись і подаючи мені руку, щоб я йшла швидше.

-Печера під водоспадом.-Пояснює Пейтон і мені аж перехоплює дух.

Ще кілька хвилин і я починаю чути дзюрчання. Ми доходимо до річки і повертаємо, щоб іти вздовж.

І ось ми на місці.

Водоспад, метрів зо три заввишки, досить вузький. Бризки розлітаються всюди, а шум води закладає вуха.

-Як це дивовижно! - захоплено каже Мілі і тикає Пейтону свій телефон.

Ми витрачаємо чимало часу, щоб сфотографуватися. Коен звичайно не профі в цій справі, але, можливо, я зможу викласти в інстаграм хоча б одну світлину.

-А тепер найцікавіше.-починає Пейтон.-Під цим водоспадом є печера. Потрібно пройти кілька метрів углиб і всередині можна побачити каміння, що світиться. У вихідні сюди не водять екскурсії, тож вам дуже пощастило. Ніхто не заважатиме вам розглянути все в деталях.

-Ну підемо вже!-Не міг дочекатися Коен.

Пейтон провів нас вузькою доріжкою вгору і ми ніби опинилися під стіною води. Печеру було видно одразу. Маленький, вузький тунель, чорний і нічого не видно попереду.

-Заходьте! - Крикнув Коен і кинувся вперед.

Треба зізнатися що я страшенно боюся темних закритих просторів, тож я вже нафантазувала собі найгірші сценарії, які тільки могли статися в цій печері і як по клацанню від крику блондина вилетів кажан.

-Я не піду.-тремтячим голосом почала я.

-Що? Чому?-Не розуміла Мілі.

-Я боюся, мені страшно.-намагалася пояснити я.

-Ти серйозно?-нервував мій хлопець. Вони з Мілі вже пройшли кілька метрів уперед.-Ти не хочеш побачити каміння? Не вигадуй, пішли!

-Але я боюся, Коен!-Обривисто сказала я і на очі навернулися сльози.

-Але ми не можемо всі не піти через те, що ти боїшся!-продовжував кричати мій хлопець.-Йдемо, Леслі!

-Я не можу!

-Ти ж не маленька дівчинка! Плакати через темряву тупо! Пішли!

Я вже правда починала плакати і хотіла вивалити на нього все, що думала.

Як він може кричати, він же мій хлопець! Він мав навпаки підтримати мене. Сказати, що якщо мені страшно, ми з ним залишимось тут і просто зачекаємо на інших. Як він може так чинити?

-Гаразд, спокійно.-вліз в розмову Пейтон и зробив кілька кроків до мене.-Я тут буваю кожне літо і бачив це каміння купу разів, тож я залишусь з Леслі, а ви йдіть.

-Добре.-Фиркнув Коен і ввімкнув на телефоні ліхтарик.

-Все в порядку, Леслі.-переконала мене Мілі і пішла слідом за хлопцем.

Як тільки ліхтарики зникли, я вже не змогла стримати сльози.

-Гей, принцесо.-шепнув Пейтон і акуратно взяв мене за руку. Серце боляче защемило і я схлипнула, сильніше себе жаліючи.

Хлопець відвів мене убік, щоб я не бачила цієї чортової печери. Не витримавши, я сіла на землю, спершись спиною на камінь і дивилася на стіну води.

-Я не вважаю, що плакати через темряву, тупо.-почав Пейтон і присів на вприсядки навпроти мене. Його слова були такими ніжними та лагідними, як ніколи і ні з ким. Я підняла свої заплакані очі на хлопця.

Він потягнувся великими пальцями до моїх щок і обережно витер сльози.

-Він не розуміє, як це круто, коли поруч є така мала, яка чогось боїться. Яку можна сховати у своїх обіймах. Кому взагалі потрібні сміливі?

Я хотіла запитати, чи правда він так вважає, але мені не вистачило сил...

Пейтон почав скорочувати відстань між нами і я все виразніше відчувала його аромат.

-Я не садист, принцесо, але мені шалено подобаються твої сльози.-шепнув хлопець і потягнув мене за підборіддя до себе. Ще секунда і наші губи злилися в такий солодкий поцілунок, що я не змогла втриматись і обняла його за плечі.

Пейтон і справді сильний. Він одним рухом підняв мене з землі та вирівнявся, ніби я зовсім нічого не важила. Я обвила ноги навколо його торса і відчула, як він крізь поцілунок посміхнувся.

-Я радий, що ти боїшся темряви.-Шепнув мені в губи Пейтон.

-Правда?

-Так ... завдяки цьому, мені не довелося чекати твого поцілунку до вечора. - прошепотів він у відповідь і знову поцілував мене.

-Буду мати на увазі.

Внизу живота зрадницьки потягло... не знаю, що це за почуття. Воно таке нове для мене... ні з ким я ще не відчувала такого.

-Та мене взагалі все в тобі блін зводить з розуму.-рикнув він і знову вп'явся в мої губи.

Здається моє правило у цій грі теж почало працювати.