Епілог

Щаслива — це саме те почуття, з яким я прокидаюся вже більше пів року. Щоранку, розплющуючи очі, я боюся, що це лише красивий сон. Але потім лунає дзвінок телефону, і на екрані з’являється ім’я Макса. Я піднімаю слухавку і чую такий знайомий, теплий голос:
— Доброго ранку, кохана! 

Я щиро посміхаюся, і в цей момент розумію — це не сон, це моя реальність. 

Щоранку він будить мене, незалежно від того, чи це робочий день, чи його вихідний. А засинаю я тільки після розмови з ним. Часто ми говоримо до пізньої ночі, обговорюючи все на світі — від дрібниць до найглибших тем. І хоча іноді вставати рано важко, я щаслива. Навіть протягом дня, щойно з’являється вільна хвилинка, я машинально шукаю телефон, щоб набрати Макса. 

Його графік переповнений: пари, тренування, спортзал, робота у фірмі батька. Але навіть у найзавантаженіші дні він знаходить кілька хвилин для мене. Це дорогоцінні миті, які доводять, наскільки я для нього важлива. 

За цей час я настільки прив’язалася до нього, що здається — без нього я вже не зможу жити. Звичайно, про своє розмірене та спокійне життя довелося забути. Зустрічаючись із зіркою університету, ти мимоволі стаєш і сама помітною. 

На початку мене страшенно дратували заздрісні погляди, косі усмішки, плітки. Але час усе змінює. Коли ти поряд із людиною, яку щиро кохаєш, усе це перестає мати значення. 

З Максом я відкрила в собі ще одне почуття — ревнощі. Я навіть не здогадувалася, що здатна ревнувати так сильно. Щоразу, коли поруч із ним з’являється якась дівчина, в мені піднімається хвиля тривоги. А що, як вона сподобається йому? А що, як він залишить мене? 

Але я стараюся тримати себе в руках, бо Макс не дає мені жодного приводу сумніватися в його почуттях. Він неймовірно уважний, романтичний і завжди показує, як я важлива для нього. 

Проте найбільшим випробуванням стало знайомство з його батьками. 

Зізнаюся чесно, до цього я не була знайома з батьками своїх попередніх хлопців. Для мене знайомство з родиною — це щось серйозне, майже сакральне. Я не знайомила своїх хлопців зі своїми батьками й сама уникала таких знайомств. А ось у Макса на цей рахунок була інша думка. 

Якось увечері, коли ми каталися містом, Макс сказав, що йому потрібно заїхати в аеропорт забрати когось. Я, звісно, погодилася, нічого не підозрюючи. І яке ж було моє здивування, коли там ми зустріли... його батька. У цей момент я була готова провалитися крізь землю. 

— Це мій тато, — легко сказав Макс. 

Замість того, щоб дати мені час на підготовку, він просто поставив мене перед фактом. Але це було ще не все. 

Віктор Миколайович, його батько, тут же запросив мене в гості, і мої відмовки на нього абсолютно не подіяли. Заїхавши в магазин за фруктами й тортом (ну не могла ж я прийти з порожніми руками!), ми поїхали знайомитися з мамою Макса. 

Їдучи в машині, я була така напружена, що здавалося, моє серце ось-ось вискочить із грудей. По-перше, це було зовсім несподівано. Для такої зустрічі мені потрібен був хоча б тиждень на підготовку! А тут я в рваних джинсах, футболці та макасинах. Добре, що хоч голову помила напередодні. 

По-друге, я дуже переживала, як вони мене сприймуть. Я розуміла, що не про таку дівчину вони, мабуть, мріяли для свого сина. Та все ж… 

На мій подив, батьки Макса виявилися надзвичайно милими й доброзичливими людьми. Вони прийняли мене тепло, навіть із якоюсь радістю. Виявилося, що їхні родичі походять із того ж села, що й моя бабуся. Уявіть, як тісно переплетений цей світ! 

Ми чудово провели вечір, спілкуючись на різні теми, і я була приємно вражена їхньою простотою. Вони зовсім не нагадували тих зверхніх людей, якими я їх собі уявляла. Зрозуміло, що Макс дуже любить і поважає своїх батьків, і тепер я знаю чому. 

І знаєте, що виявилося? Ця зустріч не була випадковістю. Макс давно розповідав батькам про мене, і вони самі захотіли познайомитися. Але він знав, що я не погоджуся на зустріч добровільно, тому все підлаштував. Спочатку я була сердита, але тепер я йому вдячна.

Цей вечір став для мене дуже важливим. Я зрозуміла, наскільки цінна для Макса, і як сильно він хоче, щоб я стала частиною його життя. 

Після того вечора я більше не хвилювалася через зустрічі з його батьками. Навпаки, тепер я з радістю приходила в їхній дім і звичайно запрошувала Макса в гості до нас. 

— Настя, ти вже готова? — запитала Буруля, стоячи біля дверей і з нетерпінням постукуючи ногою. 

— Практично, так, — відповіла я, поправляючи поясок на талії й востаннє поглядаючи на себе в дзеркало. 

Сьогодні я вирішила одягнути літнє біле плаття в дрібний чорний горошок — легке й водночас елегантне, воно ніби створене для таких подій. 

— Тоді хутчіш! А то ще запізнимося! — підганяла мене подруга, вже нетерпляче відчиняючи двері. 

— Все, я готова! — нарешті впевнено видихнула я і попрямувала за нею. 

Швидко спустившись сходами, ми вийшли з гуртожитку й попрямували до актового залу університету. Коли ми зайшли всередину, там уже було багато людей: випускники, їхні родини та друзі. Повітря буквально вібрувало від хвилювання й радості. 

— Дівчата! — махнула нам рукою Леся, яка сиділа у третьому ряду. — Я зайняла для вас місця! 

Ми швидко пробиралися крізь натовп, ловлячи на собі теплі погляди знайомих, і, усміхаючись, приєдналися до Лесі. 

Цей день був справді особливим: випускний. Нарешті настав момент, коли студенти залишать позаду всі іспити, проекти та хвилювання. І серед них був мій Макс. Моє серце тьохнуло, коли я побачила його серед натовпу випускників у чорно-червоній мантії та шапочці-конфедератці. Він був неймовірно гарний. 

Протягом урочистої частини ім'я Левицького лунало не раз. За п’ять років він став одним із найкращих студентів університету: капітан футбольної команди, президент студентського комітету, переможець багатьох олімпіад. Я сиділа й тихо пишалася ним, одночасно радіючи й трохи сумуючи, бо з нового навчального року його вже тут не буде.