Розділ 34

Максим.

Чому? Чому все мало статися саме так? Чому саме сьогодні, саме зараз, коли я нарешті наважився поговорити з Настею, з’явилася Вероніка? Я не міг зрозуміти, що вона тут робить. І ці спокусливі погляди, випадкові дотики, її вимушені обійми... Вона поводилася так, наче це не вона кілька років тому зрадила мене.

Мушу визнати, її поява збила мене з пантелику. Але найбільше я хвилювався за Настю. Я помітив, як змінювався її настрій. Вона зрозуміла, хто така Вероніка, й це очевидно її засмутило. Усе моє єство кричало, що я маю пояснити їй усе прямо зараз. Але як?

Вероніка — це танк, який рухається до своєї мети, руйнуючи все на своєму шляху. Тому я не відпускав Настю від себе ні на крок. Однак варто було мені відволіктися, як вона зникла. Аня заспокоїла мене, сказавши, що Настя просто пішла «припудрити носика». Але я відчував — щось не так.

Я поспіхом піднявся на терасу, щоб перевірити, чи все готово для нашої розмови. Дизайнери дійсно постаралися. Там було красиво: тьмяне світло ліхтарів, що вигравало на скляних столах, ніжний аромат квітів, які прикрашали перила. Я впевнений — Насті це сподобається.

Але раптом, позаду почувся знайомий голос:

— Вау, яка краса! — захоплено вигукнула Вероніка.

Я стиснув кулаки й обернувся:

— Ніка? Що ти тут робиш?

— Побачила, як ти пішов нагору, й вирішила піти за тобою, — безтурботно відповіла вона.

— Навіщо?

— Нам потрібно поговорити, Максе.

— Про що?

— Про нас, — відповіла вона тоном, від якого мене починало трясти.

Я стримався, щоб не нагрубити:

— Ніка, між нами вже давно нічого немає.

Вона підійшла ближче, її голос став м'якшим, майже шепіт:

— Ти думаєш, я повірю, що між тобою й цією простушкою щось є?

Її слова розпалили в мені гнів:

— Ти можеш думати що завгодно. Але я впевнений в одному — Настя в тисячу разів краща за тебе чи будь-яку іншу дівчину.

Її очі наповнилися злістю, але вона намагалася триматися:

— Макс, не сміши мене! Ти ж досі мене кохаєш! Це просто така гра, правда? Я оступилася тоді, але це була лише одна помилка.

Я відступив назад, витримуючи її погляд:

— Так, я пробачив тебе. Але ти маєш зрозуміти — я більше тебе не кохаю.

Її обличчя змінилося, голос здригнувся:

— Ти жартуєш… Правда?

— Ні, Ніка. Це серйозно. Твоя зрада — це крапка, після якої нічого не залишилося.

Її обличчя спалахнуло гнівом.

— Ненавиджу тебе, Максе! Ненавиджу!

Вона швидко повернулася й вибігла з тераси, а я лишився сам.

Я стояв сам посеред тераси, відчуваючи, що нарешті поставив крапку. Але це було лише початком. Тепер залишалося знайти Настю й розповісти їй правду. Однак, коли я оббіг весь дім, Настю ніде не було. Її телефон був поза зоною, а на вулиці почалася сильна злива. Я відчував, що вона засмучена, і це було нестерпно.

Ніч видалася жахливою. Я дзвонив їй раз за разом, але слухавка мовчала. Вранці я дізнався від її подруги, що вона вдома. Ця новина полегшила мої хвилювання, але не дала спокою. Чому вона втекла? Чому нічого не сказала?

Уже наступного дня я планував зустрітися та нарешті поговорити з Настею. Але життя підкидає свої сюрпризи: батьки вирішили продовжити святкування мого дня народження, влаштувавши домашню вечерю в колі родини. Мені довелося залишитися вдома майже до вечора.

Коли нарешті вдалося вирватися, я одразу поїхав до гуртожитку. Але й там Насті вже не було. Її подруга сказала, що Настя захворіла, і її батько забрав додому. Серце стислося — я зрозумів, що швидше за все вона застудилася тієї ночі, коли втекла під зливою.

Я намагався додзвонитися до неї весь день, але Настя не відповідала. Її мовчання зводило мене з розуму. Що я зробив не так? Чому вона так різко віддалилася?

Протягом наступних кількох днів я намагався знайти хоч якусь рівновагу між роботою, тренуваннями та думками про Настю. Але це здавалося неможливим. Її слова постійно крутилися в моїй голові. "Закінчувати прикидатися парою…" Від них у грудях стискалося, а серце кололо болем. Що вона мала на увазі? Невже й справді хоче піти?

Я не міг знайти собі місця. З одного боку, я розумів, що потрібно дати їй час і простір. Але з іншого — мене розривало від невідомості. В голові раз за разом прокручувалися всі наші зустрічі, розмови, її погляди, посмішки. Хіба це могло бути грою? Невже вона нічого не відчувала?

Одного вечора, коли робота на фірмі закінчилася пізно, я, замість того, щоб відпочити, поїхав до спортзалу. Вибиваючи піт у боксерській груші, я намагався заглушити біль і злість. На себе, на ситуацію, на весь цей хаос. Тренер кілька разів намагався зі мною заговорити, але я навіть не міг підтримати розмову. Все здавалося таким неважливим, порівняно з тим, що відбувалося в моєму серці.

Ще й змагання почалися так недоречно. Як же мені було важко. Не через суперників, а через мене самого. Я був на автопілоті, виконував усі завдання механічно, без емоцій. Команда звичайно помітила це, але я не збирався з ними це обговорювати. 

Цього дня пізно ввечері, коли я вже збирався лягати спати, задзвонив телефон. На екрані висвітився номер подруги Насті. 

— Алло, — швидко відповів я.

— Привіт, Максе. Ти ще не спиш? — її голос звучав тривожно.

— Щось сталося? З Настею все добре?

— Так... Ну, не зовсім, — вона зітхнула. — Їй зараз важко. Дуже важко... без тебе.

Ці слова здивували мене. Її поведінка не відповідала цьому.

— Якщо їй так важко, то чому вона уникає мене?

— Ти не розумієш, — дівчина знову зітхнула — Настя бачила тебе на даху. Бачила як ти обіймався з Веронікою... А перед цим вона сказала Насті, що ви досі разом.

В цей момент все стало на свої місця. Холодним ножем пройшло усвідомлення. Який же я дурень.

Наступного дня я не гаяв жодної хвилини. Щойно ми повернулися із змагань, я швидко прийняв душ, переодягнувся й помчав до гуртожитку. Зараз мені було байдуже на втому чи обставини — я мав поговорити з Настею, пояснити все й розставити крапки над «і».