Розділ 33

Цей тиждень був для мене надзвичайно важким. Та не в фізичному плані, а моральному. Я весь тиждень, кожного дня, кожної години й навіть хвилини думала про Макса. Він навіть снився мені по ночах. За що я страшно себе ненавиділа. 
Я лежала у своєму ліжку і слухаючи нашу пісню, згадувала як все почалося, всі хороші моменти проведені разом. Сама не розумію, для чого так себе мучити. Дивно, я завжди розуміла що рано чи пізно цій грі прийде кінець. Та навіть подумати не могла, що це буде так боляче. За такий короткий період, сама цього не помічаючи я дуже сильно прив'язалася до Макса. 
Я не могла дивитися фільми, читати улюблені книги, їсти, пити, спати... Левицький заполонив мої думки повністю. На щастя, хоч батьки такий мій стан списували на хворобу.

- Доню, ти спиш? - обережно торкаючись мого плеча шепоче мама.
- Ні, ти щось хотіла? - запитую, витягаючи навушники.
- До тебе Іра прийшла. Кликали?
- Так, звичайно - швидко відповідаю, намагаючись привести волосся до ладу. 
- Привіт, хворим! - почувся голос подруги, як тільки вона переступила поріг кімнати - Принесла тобі вітамінів - показує пакет з фруктами й сідає поруч. 
- Привіт, я така рада тебе бачити - весело посміхаюся - Не варто було.. - кажу, вказуючи на фрукти.
- Тобі корисно. Ось мама твоя жаліється, що ти зовсім їсти не хочеш! - сердито каже подруга - Ти чого розкисла?
- Та, щось апетиту немає.. - тихо відповідаю, ховаючи очі в підлогу.
- Настя, у тебе все в порядку? І я зараз не про хворобу. - стурбовано запитує дівчина. 
- Так - трохи невпевнено відповідаю я. 
- А ну дивись мені в очі - серйозно заявляє подруга.
З Ірою ми дружимо ще з дитинства. І вона насправді знає мене краще, ніж будь-хто інший. Я розуміла, що приховати від неї мені не вдасться нічого. Тому таки вирішила розповісти їй, про все що сталося. 
- І що? Ти ось так просто втекла? - здивовано перепитує подруга. 
- А що мені залишалося робити? - запитую знизуючи плечима.
- Як це що? Поставити цю вискочку на місце! - впевнено каже подруга. 
- Іра, ти про що? Хто я, а хто вона? Ти б, бачила цю Вероніку, вона просто як з обкладинки журналу! Багата, красива, самовпевнена - ось така дівчина і потрібна Левицькому. А хто я? Проста дівчина з провінційного містечка! Та й взагалі, наше знайомство це чиста випадковість. В іншому випадку, він навіть не глянув би в мою сторону - на очі накотилися сльози, та я швидко витерла їх. Мені важко далися ці слова. Та як би мені не хотілося це визнавати, це було правдою. 
Подруга співчутливо глянула на мене, а тоді додала. 
- Настя, ти завжди занадто легко здавалася. За своє щастя потрібно боротися! - ці слова насмішити мене.
- Занадто легко здавалася? А за що я повинна була боротися? За Марка? Що, потрібно було відбивати його тепер від Яни? Чи можливо створити з Соколовським швецьку пару, я, він і його дівчина? - мене з середини переповняла злість на слова подруги - Легко казати борися, коли тебе не зраджувати, не кидали й не принижувати. Тобі пощастило ще зі школи зустріти Діму, хорошого і надійного хлопця, який ніколи не образить тебе. І дай Боже, щоб ти ніколи не відчула те, що відчувала я - я просто викричала все що накипіло, а тоді прикрила обличчя руками. Намагаючись хоч якось заспокоїтися. 
Настала тиша, а тоді я відчула як подруга обняла мене і тихо прошепотіла.
- Вибач. Вибач мені, я не подумала що сказала.
- Все в порядку - трохи заспокоївшись сказала я - Вибач, що накричала - винувато кажу, підіймаючи голову на подругу. 
- Я заслужила.
- Ідемо пити чай? - з посмішкою запитую я. 
- Ідемо - весело відповідає дівчина. 

Кажуть час лікує, можливо це справді так. Та в моєму випадку, тижня явно виявилося замало. Я звичайно не думала що, за такий короткий проміжок часу зможу його забути. Та надіялась хоча б, змиритися і прийняти цю ситуацію. Та мені й надалі було страшно зустрітися з Максом. Я боялася що своїми діями викажу свої почуття до нього. 
Протягом тижня він ще писав мені смс, цікавився моїм здоров'ям. Це звичайно було приємно, та я не розуміла для чого він це робить, чому так мучить мене? Адже, чим менше я буду з ним спілкуватися, тим швидше забуду. Насправді, мені не хотілося, дуже сильно не хотілося його забувати. Та мучити себе, теж не було сенсу. 
Проходячи знайомими коридорами університету, я весь час ловила себе на думці, що шукаю очима Макса. В цей момент в мені боролися два бажання. З одного боку, я дуже сильно скучила за ним і хотіла побачити - це було бажання серця. А розум кричав, що краще мені з ним не бачитися. 
Та пари закінчилися, а я Левицького так і не зустріла. Не знаю чому, та я була розчарована. Я так довго готувалася до цієї зустрічі, а тут облом... Можливо це і на краще, мені варто навчитися жити без нього. 

- І так, розказуй Як у вас справи зі Святом - кажу до Бурулі, коли ми ввечері вирішили прогулятися парком.
- Все добре - задоволено відповідає подруга - Минулого тижня ми ходили в ресторан, а потім гуляли містом. Це було так романтично.
Коли Буруля про це розповідала, вона просто світилася від щастя. Я дуже була рада за подругу, їй також з хлопцями особливо не везло. Хоча вона доволі симпатична дівчина і з хорошим характером. Тому мені дуже сильно хотілося, щоб в них зі Святом все склалося.
- Це круто. Коли наступна зустріч?
- Не знаю, напевно коли повернеться зі змагань, можливо післязавтра.. - так ось чому, Левицького сьогодні не було - пронеслось в моїй голові - Свят обіцяв що ми сходимо в кіно - мило посміхаючись каже дівчина, дивлячись на неї я мимоволі посміхнулася й сама.
- Чому ти смієшся? - запитує подруга споглядаючи на мене.
- Ти зараз така мила - весело відповідаю. 
- Та ну тебе - сором'язливо кидає Буруля, штовхаючи мене в бік.
- Я дуже за тебе рада. Свят і справді хороший хлопець. 
- Це тобі потрібно дякувати. Якби не ти, навряд чи ми коли-небудь познайомилися. 
- Рада, що змогла тобі допомогти - кажу обнімаючи подругу.

- Настя, а як ти? - трохи згодом запитує Буруля. 
- Добре - коротко кидаю. Насправді все було далеко не добре. Та мені не хотілося показувати це - Чому запитуєш?
- Ти просто змінилася, за цей тиждень.. - заглядаючи мені в очі каже подруга. 
- Змінилася? Як? - здивовано запитую я. 
- Розумієш, ти зовсім перестала посміхатися, а твої очі вже не світяться так, як раніше. Словом, ти наче погасла.. - стурбовано пояснює подруга, споглядаючи на мене.
А я то думала, що доволі добре удаю, що все в порядку. Не бути мені актрисою! А хоча, можливо просто подруга занадто добре мене знає. 
- Це важко пояснити! - подумавши трохи таки відповідаю, розглядаючи як листя опадає з дерев - Осінь сама по собі є депресивною порою.
- Сумніваюся що справа в порі року! - глузливо каже подруга - Настя, я зараз дещо тебе запитаю, і хочу щоб ти відповіла мені чесно! - серйозно каже Буруля, обертаючи мене до себе. Я лише кивнула головою. 
- Ти маєш почуття до Левицького? - від почутого запитання я важко зітхнула. У мене звичайно була думка, що вона про це запитає. Та я до останнього надіялася що помиляюся.
- Буруль, ну не починай, до чого це питання.. - починаю стогнати я.
- Просто скажи - Так чи ні? - не відстає подруга. Я декілька секунд подумала, а тоді опустивши голову вниз просто кивнула головою - Це все що я хотіла знати - задоволено додала дівчина, відпускаючи мене. 
- Для чого тобі це? 
- Просто щоб впевнитися у своїй правоті.
- Тепер ти задоволена?
- Так - усміхаючись каже подруга. 

Ми ще трохи погуляти, а тоді повернулися в гуртожиток. Вечори вже доволі холодні і мені не хотілося знову простити. 
Повернувшись додому ми зготували вечерю і взялися за навчання. У мене було безліч не зданих семінарів, через хворобу. Тому, цей тиждень буде важкий.
Пари проходили насичено, практично на кожній з них, я старалася відповідати. Також багато викладачів, щоб зарахувати здачу, задавали доповіді або реферати. Тому після пар мені доводилося ще довго сидіти в бібліотеці. 
Іра, Мар'яна та Маша, як справді подруги, зголосилися мені допомогти. Кожна з дівчат вибрали собі предмет і готували доповідь по ньому. Тами чином ми справилися доволі швидко.
Я була неймовірно вдячна їм за допомогу. Якби не вони, мені б прийшлося сидіти там до ночі.
Втомлені, але щасливі ми попрощалися з дівчатами й направилися з Машою в гуртожиток. 
Підходячи ближче до будівлі, біля входу я помітила припарковану до болю знайому машину. В середині все наче перевернулося від хвилювання. І я не знала де себе подіти. Сьогодні зустрітися з Левицьким я явно була не готова, оскільки думала що він, ще досі на змаганнях. 
Так спокійно, з чого ти взяла що він приїхав саме до тебе? - заспокоювала я себе. Можливо у нього тут інші справи. А ми зараз спокійно і непомітно зайдемо в гуртожиток. Та не тут то було.. 
Як тільки ми підійшли ближче до машини, хлопець швидко вийшов з неї, й підійшов до нас. 
- Привіт дівчата - привітався Макс, та як тільки я його побачила, моє серце наче сказилося, і здавалося зараз вискочить з грудей. 
- Привіт - разом відповіли зі старостою. 
- Настя, нам треба поговорити! - серйозно заявив хлопець, повертаючись до мене.
- Я тоді не буду вам заважати й напевно вже піду - хитро посміхаючись кидає подруга і попрощавшись біжить в гуртожиток. 
- Про що? - тихо запитую і намагаюся взяти себе в руки. 
- Я гадаю нам є про що поговорити? - сказав хлопець дивлячись мені просто в очі, від чого у мене по тілу пробігли мурашки - Сідай в машину - сказав відкриваючи мені двері. Я глибоко вдихнула, а тоді сіла в машину. 
Запитувати куди ми їдемо, не було сенсу. Я і так чудово розуміла, де буде наша розмова. 
- Як здоров'я? - порушуючи тишу запитує Макс. 
- Вже добре. Дякую - ніяково відповідаю. 
- Радий що все в порядку. 
- Як пройшли ваші змагання? - вирішила поцікавитися я.
- Добре. Ми виграли - задоволено відповідає хлопець. Якщо серйозно, то я і не сумнівалася в цьому.
- Ви молодці. Вітаю. 
- Дякую.
- Коли повернулися - поцікавилася я, оскільки ніяк не могла зрозуміти, як так сталося, що Макс опинився біля гуртожитку. По словах Бурулі вони сьогодні тільки мали приїхати. 
- Е, дві години назад - дивлячись на наручний годинник відповідає хлопець. 
Чесно кажучи, така відповідь мене трохи приголомшила. Невже так не терпиться зі мною порвати, що навіть не відпочив з дороги. Від цієї думки в середині щось защемило. Та я що сили старалася не показувати жодних емоцій.
- Ясно... - ледь чутно відповіла.

Ми приїхали на таке вже знайоме місце. Мені неймовірно сильно, подобався цей краєвид, тут справді дуже красиво. І я впевнена, що часто буду сюди приходити, що правда уже сама. Від цієї думки, на очі накотилися сльози. Та я швидко відвернулася, не бажаючи щоб Левицький помітив мої емоції. 
Так, Настя тримайся. Сьогодні ми вирішимо всі нюанси нашого фіктивного розставання і ти забудеш про все й заживеш спокійним життям - говорив мій розум. Та я знала, що як раніше вже точно не буде. Я знала що буде тяжко, та я повинна з цим справитися. Я сильна і все зможу пережити.
- Візьми плед, а то замерзнеш - огортаючи мене в покривало і даючи в руки гаряче лате, каже хлопець. 
Яка турбота! Зараз я його страшно ненавиділа, за те що маючи дівчину, так ставиться до мене. Краще б він мене послав куди подалі. Так хоча б легше було його забути.
- Дякую - я все ж приймаю плед, і кутаюся в ньому тепліше - Так про що ти хотів поговорити? - все ж, запитую я. 
- Настя, що все ж таки сталося на моєму дні народженні? - серйозно почав хлопець, дивлячись на мене. 
- Ти про що? - вдаю вигляд що не розумію про що він говорить. 
- Чому ти втекла? 
- Я тобі уже сказала, що погано себе почувала - якомога впевненіше кажу я, відпиваючи ковток напою.
- Коли я тебе востаннє бачив, з тобою було все в порядку - не відстає хлопець.
- Макс, що ти пристав до мене? - нервово кричу я - Яка тепер різниця, що сталося? 
- Для мене це важливо! - ніби не помічаючи мого роздратування, серйозно каже хлопець. 
- Ми прийшли сюди, обговорити деталі нашого розставання, так давай про це і поговоримо - роздратовано фиркаю.
- А з чого ти взяла, що ми розстаємося? - спокійно запитує Макс, я ж здивованими очима дивилася на хлопця і не розумію, це він так приколюється з мене чи що?
- Тобто? При останній нашій телефонній розмові ми здається вирішили завершити цю гру в кохання!
- А ти справді цього хочеш? - заглядаючи мені в очі запитує Макс. Цим питанням він просто збив мене з пантелику. Я не розуміла для чого він це запитує. 
- До чого тут я! - відводячи погляд в бік, бурчу - Якщо мені не зраджує пам'ять, це все затівалося заради того, щоб Вікторія не діставала тебе більше. Так? - запитую в хлопця, на що він впевнено кивнув - Тепер думаю, це все не потрібно.. - 
- А чому ти така впевнена, що Віка дасть мені спокій?
- О, Вероніка про це вже точно подбає - криво посміхаючись, проговорила я. В цей момент мені згадалася наша розмова в туалеті, від чого мені стало ніяково. 
- До чого тут Вероніка? - здивовано запитує хлопець. О, ці його дурні питання, мене просто виводили з рівноваги.
- Боже, Макс припини вдавати вигляд ніби ти мене не розумієш! - нервово кричу я, повертаючись до хлопця спиною. Та вже через секунду він появився переді мною. 
- Я й справді не розумію! До чого тут Ніка? - не відстає хлопець, а я знову відвернулася від нього, намагаючись вгамувати свою злість і часом не ляпнути чогось лишнього - Стоп! Ти думаєш, що ми з Нікою знову разом? - трохи подумавши, запитує Левицький, знову стаючи переді мною.
- А ти хочеш сказати, що це не так? - таки наважуюся запитати я, дивлячись хлопцеві просто в очі. 
- Ні! - не вагаючись ні секунди, швидко відповідає. 
- Припинити, я бачила як ви обнімалися на даху... - боляче прокричала я, від згадки цієї сцени, в середині все наче жалося. І я ледь стримувала себе, щоб не заплакати.
- Настя, це не те, про що ти подумала. Ми просто розмовляли - збентежено старається пояснити Макс.
- Серйозно? Це ти значить для дружньої розмови, влаштував таку романтику на даху? - просто не втримала і швидко видала я. Тільки потім до мене прийшло усвідомлення того, що я поводжу себе як ревнива дурепа. - А в принципі, це мене не стосується.. - намагюся хоч якось виправити ситуацію. 
Я повернулася і попрямувала в сторону машини, зараз мені хотілося втекти звідси, а то боюся ще трохи й сама видам про свої почуття. 
- Ти права, романтика на даху була, і справді не для дружньої розмови! Але це все було не для Вероніки, а для іншої дівчини - прокричав хлопець мені в слід.
Боже, який же він ловелас! - пронеслось в моїй голові.
- Це було для дівчини, яка вже декілька тижнів, просто не виходить мені з голови - ці слова змусили мене зупинитися - Для всіх вона була моя, та водночас я не мав на неї жодного права. І з кожним днем, пізнаючи її краще, ця гра в кохання все більше і більше переставала бути для мене грою. І в один чудовий день я зрозумів, що хочу справжніх відносин з нею. І просто не можу її відпустити - серйозно сказав хлопець, підходячи позаду мене.
Що? Невже це все насправді...? - крутилися в моїй голові. Зараз я просто не вірила своїм вухам. Серце почало битися з шаленою швидкістю, а по тілу прокотився мандраж. Я швидко повернулася обличчям до хлопця, і ми опинилися в притул один до одного. 
- Настя, я кохаю тебе! - впевнено каже Макс, дивлячись мені в очі. 
Я ж дивилася на хлопця, і не могла повірити своєму щастю. Він сказав, що кохає мене! Боже, я просто не можу в це повірити! 
- Я теж тебе кохаю! - тихо шепочу я, мимоволі посміхаючись - хлопець щиро посміхнувся, а тоді не втрачаючи ні секунди потягнувся до моїх губ, міцно стискаючи мене в своїх обіймах. 
Я обнімаю його за шию і притискаюся ще міцніше, відповідаючи на поцілунок. В цей момент, усесь світ наче перестав існувати. Цей поцілунок був такий довгоочікуваний і потрібний наче ковток свіжого повітря. В ньому було стільки ніжності, пристрасті й кохання. А найважливіше розуміння того, що ці почуття взаємні. І зараз я й справді, відчуваю себе найщасливішою дівчиною на світі.