Розділ 33

Цей тиждень був для мене надзвичайно важким. Не в фізичному плані, а моральному. Я щодня, кожної години й навіть хвилини думала про Макса. Це наче замкнуте коло: ти знаєш, що цим себе лише мучиш, але зупинитися не можеш. Лежачи в своєму ліжку, слухаючи нашу пісню, я згадувала, як усе починалося, всі ті світлі, щасливі моменти разом із ним. Чесно, сама не розумію, навіщо я це роблю. Адже я завжди знала, що ця "гра" рано чи пізно закінчиться. Але навіть уявити не могла, що це буде настільки боляче. 

Не знаю як, але за такий короткий період я дуже сильно до нього прив’язалася. І це страшно. 

Я не могла ні дивитися фільми, ні читати улюблені книги, ні їсти, ні спати. Левицький поглинув усі мої думки. На щастя, батьки списували мій стан на хворобу, і це мене хоч трохи рятувало від зайвих запитань. 

– Доню, ти спиш? – обережно торкнувшись мого плеча, прошепотіла мама. 

– Ні, ти щось хотіла? – відповіла я, витягуючи навушники. 

– До тебе Іра прийшла. Кликати? 

– Так, звичайно, – поспішно відповіла я, намагаючись хоч трохи привести до ладу своє волосся. 

– Привіт, хворим! – весело промовила Іра, переступаючи поріг кімнати. У її руках я побачила пакет із фруктами. – Принесла тобі вітамінів! – вона безцеремонно сіла поруч на ліжко. 

– Привіт, я така рада тебе бачити, – посміхнулася я. – Але це було зовсім необов’язково, – додала, вказуючи на пакет із фруктами. 

– Тобі корисно, – серйозно відповіла вона. – А ось твоя мама каже, що ти зовсім їсти перестала! 

– Щось апетиту немає... – зніяковіло відповіла я, опустивши погляд на підлогу. 

– Настю, у тебе точно все в порядку? І я зараз не про хворобу, – запитала Іра, уважно вдивляючись у моє обличчя. 

– Так, усе добре, – спробувала запевнити її, але моя невпевненість була надто очевидною. 

– Ану дивись мені в очі, – серйозно сказала подруга. 

З Ірою ми дружимо з дитинства. Вона знає мене краще, ніж будь-хто інший. Я розуміла, що приховати від неї нічого не вдасться. Тож вирішила розповісти їй усе, як є. 

– І що? Ти ось так просто втекла? – перепитала Іра, явно здивована моїм вчинком. 

– А що мені залишалося робити? – знизала плечима я. 

– Як це що? Поставити цю вискочку на місце! – впевнено відповіла вона. 

– Іро, ти про що? Хто я, а хто вона? Ти б бачила цю Вероніку – вона просто як із обкладинки журналу. Багата, красива, самовпевнена. Ось така дівчина й потрібна Левицькому. А хто я? Проста дівчина з провінційного містечка! До того ж, наше знайомство – це чиста випадковість. В іншому випадку він би навіть не подивився в мій бік... – ці слова давалися мені важко. Сльози підступали до очей, але я швидко витерла їх рукою. 

– Настю, ти завжди занадто легко здаєшся. За своє щастя треба боротися! – впевнено заявила Іра. 

Її слова розлютили мене. 

– Занадто легко здаюся? А за що я повинна була боротися? За Марка? Що, треба було відбивати його від Яни? Чи, може, почати мутити із Сосновським стосунки на трьох? – мене переповнювала злість. – Легко казати: "Борися", коли тебе ніхто не зраджував, не принижував і не кидав! Тобі просто пощастило ще зі школи зустріти Діму – хорошого, надійного хлопця, який ніколи не завдасть тобі болю. І дай Боже, щоб ти ніколи не відчула те, що відчувала я! 

Я не стрималася й викрикнула все, що накипіло. Потім прикрила обличчя руками, намагаючись заспокоїтися. Настала тиша. Раптом я відчула, як подруга обійняла мене й тихо прошепотіла: 

– Вибач. Вибач мені, я не подумала, що сказала. 

– Все в порядку, – ледь чутно відповіла я, намагаючись взяти себе в руки. – Пробач, що накричала, – додала винувато. 

– Все гаразд. Я заслужила, – сказала Іра. 

– Йдемо пити чай? – запропонувала я, вперше за довгий час посміхнувшись. 

– Йдемо, – весело відповіла подруга.

Кажуть, час лікує. Можливо, це й правда, але в моєму випадку тижня виявилося замало. Звісно, я не сподівалася, що зможу забути Макса так швидко, але принаймні хотіла змиритися з тим, що сталося. Однак страх зустрітися з ним досі мене не покидав. Я боялася, що мої почуття до нього стануть очевидними.

Проходячи знайомими коридорами університету, я хвилювалася, ніби вперше. Боялася зустріти Левицького й водночас шукала його поглядом. І чомусь розчарувалася, коли пари закінчилися, а я так і не побачила його. 

— Ну, розповідай, як у вас зі Святом? — запитала я в Бурулі, коли ввечері ми вирішили прогулятися парком. 

— Все добре, — задоволено відповіла вона, її очі світилися від щастя. — Минулого тижня ми ходили в ресторан, а потім гуляли містом. Це було так романтично! 

Я дивилася на неї й мимоволі посміхнулася. Була щаслива за подругу. Їй теж не завжди щастило з хлопцями, хоча Буруля — хороша й дуже симпатична дівчина. Хотілося, щоб зі Святом у неї все склалося. 

— Це круто. Коли наступна зустріч? 

— Напевно, коли повернеться зі змагань. Можливо, післязавтра, — Буруля знову посміхнулася. — Свят обіцяв, що ми сходимо в кіно— я ж дивлюсь на подругу і щиро радію за неї  — Чому ти смієшся? — запитала Буруля, уважно подивившись на мене. 

— Просто я рада за тебе. Свят справді хороший хлопець. 

— Це тобі треба дякувати, — тепло сказала вона. — Якби не ти, ми б ніколи не познайомилися. 

— Рада, що змогла допомогти, — відповіла я, обіймаючи подругу. 

Ми пройшли ще кілька хвилин у тиші, поки Буруля не запитала: 

— Настю, а як ти? 

— Добре, — коротко відповіла я. Насправді ж усе було зовсім не добре. Але мені не хотілося говорити про це. 

— Мене можеш не обманювати, — сказала Буруля трохи ображеним тоном. — За цей тиждень ти сильно змінилася. Ти перестала усміхатися, твої очі вже не світяться, як раніше. Ти ніби погасла. 

Я відвела погляд, думаючи, що добре вдаю що все гаразд, але, мабуть, подруга надто добре мене знає. 

— Хвороба далася взнаки, — відповіла я перше, що спало на думку. 

— Думаю, справа не в хворобі, — сказала вона співчутливо й трохи помовчавши додала: — Ти його кохаєш?