Розділ 32

Стоячи в саду Левицького і спостерігаючи за ним і за Нікою, мені дуже хотілося, щоб це був лише сон. Страшний і неправильний сон. Відразу згадалися відчуття коли я застукала Марка з Якою і коли дізналася що у Соколовського є дівчина. 
Боже, чому я така невдаха? Невже у мене не може бути все добре, як у всіх нормальних людей? Де я так нагрішила в цьому житті? 
Сльози самовільно почали котитися з моїх очей. І я ледь стримувала себе, щоб не закричати від болю та образи.
Зараз мені дуже сильно хотілося опинитися у себе вдома, у своєму ліжку. І забути про все це, як про страшний сон. Та на жаль, я не в казці й чарівної палички у мене немає. Тому зібравши усі свої сили я витерла з обличчя сльози й попрямувала в будинок. 
Зараз мені потрібно протриматися ще декілька хвилин. Я не могла і не хотіла показувати всім присутнім як мені зараз погано. Тому зціпивши зуби я зайшла в будинок і пробираючись крізь натовп людей, швидко вийшла на вулицю. Я чула як позаду хтось гукав мене. Та я вже не могла зупинитися і не хотіла. Все про що я мріяла це втекти з цього клятого будинку. Забути Левицького і все що з ним зв'язано. 
Вийшовши за ворота я швидко почала бігти дорогою. Я не знала куди я біжу і від кого втікаю. Можливо від самої себе і від своїх почуттів. Тільки зараз я усвідомила що дійсно кохаю його. 
- Боже, як таке могло статися? - піднявши голову до неба тихо прошепотіла я. 
Я злилася на себе, а не на Макса. Тому що він мені нічого не обіцяв, та попри те, я все ж дозволила собі закохатися в нього. В цей момент я себе просто ненавиділа. 
Я відчувала злість, образу й біль, мене просто розривало з середини. І водночас хотілося сміятися з абсурдності цієї ситуації, кричати від болю та плакати від образи.
Я більше не могла стримувати себе і сльози прокотилися з моїх очей. В цей момент, наче сама природа почула мій біль, і почала плакати разом зі мною. Холодний дощ стікав по обличчю, змішуючись з моїми сльозами. 
Я не знаю куди я йшла і скільки часу уже пройшло. Час ніби зупинився, навкруги була тільки тиша, дощ і я. Та до тями мене привело світло від фар, яке вдарило просто в обличчя. Ще секунда і машина пригальмувала біля мене. Далі через приспущене вікно почувся приємний чоловічий голос.
- Вас підвести? - від несподіванки я просто не знала куди себе діти і що мені робити далі. 
- О ні, дякую. Не варто! - швидко відповідаю я і продовжую йти далі. 
- Ви вся промокли і можете простудитися. Сідайте в машину! - наполягає незнайомець. Тільки зараз я помітила що на мені не залишилося жодного сухого місця. А холод почав пробирати до кісток. І я б і справді не відмовилася зараз погрітися. Та сідати до незнайомого чоловіка в машину серед ночі я не голова.
- Дякую. Та я викличу таксі - намагаюся ввічливо відмовити. І для впевненості тремтячими руками, чи то від холоду, чи то від страху, витягаю телефон зі сумочки. Та як на зло він не включився, напевно сіла батарейка.
- Сюди таксі навряд чи приїде - почувся з машини ще один голос, уже жіночий - Не бійтеся, ми підвеземо вас куди скажете - від розуміння того, що в машині є ще хтось, а тим більше жінка, мені стало спокійніше. Я декілька секунд подумала, оглянулась по сторонах і таки сіла в машину. 
Взагалі то, не в моїх правилах сідати в незнайомі автомобілі, та саме зараз я була страшенно виснажена, мене боліли ноги і що найголовніше дуже замерзла. 
- Мене Ніна звати - представилася молода, світловолоса жінка, років тридцяти - А це мій чоловік - Олексій - вказуючи на водія додала вона. Чоловік в дзеркалі посміхнувся мені і помахав рукою. Побачивши цих людей я зрозуміла, що вони не здатні спричинити мені ніякої шкоди. Це були надзвичайно милі і приємні люди. 
- Дуже приємно. Я - Настя - тихо відповіла я - Вибачте, я намочу вам весь салон - присоромлено кажу, розуміючи що з мене просто стікає вода. 
- Не хвилюйся все в порядку - швидко заспокоїв мене водій - Настя, куди вас відвести? 
- Якщо можна в місто, там я уже викличу таксі - несміливо відповідаю я. Що правда, я не зовсім розуміла як я це зроблю, оскільки в телефоні сіла батарея. Та зловживати допомогою цих людей мені не хотілося. 
- Припиніть, ви й так промокли до нитки, ще простудитесь. Нам не важко, кажіть адресу - наполягає чоловік. 
Я трохи подумала, а тоді таки назвала адресу гуртожитку. На щастя їм виявилося по дорозі, тому я відчувала себе не так незручно. 
- Настя, вибачте що запитую. Та, у вас все добре? - не сміливо запитує Ніна. 
Я розуміла її думки. Зустріла б я в ночі, у зливу, посеред дороги заплакану дівчину. Напевно б також подумала, що щось трапилося. 
- Так - намагаюся якомога впевненіше відповісти. В цей момент на очі чомусь знову навернулися сльози. Та я швидко взяла себе в руки. Не хватило мені, ще тут розридатися.
Коли машина зупинилася біля гуртожитку я запропонувала гроші, за те що підвезли мене. Та молоді люди, на відріз відмовилися їх брати. Тоді я щиро подякувала їм та вийшла з машини. 

Я тихенько зайшла в кімнату, щоб не розбудити подругу. І взявши змінний одяг пішла до ванної кімнати. 
Тільки під гарячим душем я змогла хоч трохи зігрітися. Та попри це, легше мені не стало. Здавалося на груди мені поклали двадцяти кілограмову гирю. Яка душила мене з середини, і не давала дихати.
Зараз я просто ненавиділа себе. За те, що була такою наївною дурепою, що повірила в те, що між нами дійсно щось може бути. Що дозволила собі закохатися в нього. 
Що ж, вітаю Бондаренко! Ти поповнила ряди, безнадійно закоханих в Левицького дур. Смішно, та ще зовсім нещодавно я дивувалася їм і відкрито сміялася з них. Дурепа, яка ж я дурепа - кричала моя підсвідомість. А в мене уже не було сил кричати. І тільки сльози не переставали котитися з очей, переплітаючись з водою. 
Я знала що я сильна, і зможу це пережити.Та й до таких розчарувань мені не звикати. По суті все моє особисте життя, це суцільне розчарування. Зрештою, це ще не найгірше що могло статися. Я розуміла, завтра я продовжу жити своїм життям. Вдаватиму вигляд що нічого не сталося. Та сьогодні мені хотілося побути ще трохи слабкою, пожалітися сама собі і просто поплакати від душі.

Як тільки я прокинулася, то відразу відчула як мене страшно болить голова. Напевно те, що заснула я під ранок таки дається в знаки.
Я розплющила очі й одразу згадала весь вчорашній вечір. Мені так хотілося щоб це був лише сон. Та на жаль це все було насправді. Я знову прикрила очі і важко зітхнула, не бажаючи визнавати правди.
- Ну на кінець! - почувся стурбований голос Бурулі - Я вже думала ти ніколи не прокинешся - додає подруга і сідає поруч зі мною на ліжко. 
- Яка година? - запитую я, і відчуваю що мій голос сів. 
- Половина першої - впевнено відповідає дівчина - Настя, що вчора сталося? - уже з серйозним виразом обличчя запитує вона.
- А з чого ти взяла що щось сталося? - запитую і водночас розумію, що мої червоні та набряклі очі, вже все сказали за мене. 
- Ну по-перше, дзвінок Левицького о восьмій годині ранку, з питанням чи ти в кімнаті? Заставило мене сумніватися в хорошому закінчені вчорашнього вечора. Дзвонив він до речі ще з шостої години, тільки я так міцно спала, що зовсім не чула дзвінків. А по-друге, на твоєму обличчі і так все написано.
О, він ще хвилювався за мене, який турботливий! - пронеслось в моїй голові. Я перевела погляд на подругу, вона чекала на мої пояснення. А мені так не хотілося згадувати вчорашній вечір.
- Насть! Що вчора трапилося? - не відстає подруга. 
- Все добре, правда - якомога впевненіше старалася відповісти я.
- І куди ти вчора ввечері пропала зі свята?
- Пішла додому швидше. 
- Чому?
- Мені стало там не цікаво. 
- Так, і відколи у тебе є від мене секрети? - ображено каже подруга підіймаючись з мого ліжка і йде до вікна - Я ж бачу що щось трапилося! - я прикрила обличчя руками й тяжко видихнула. Я розуміла почуття подруги, та мені так не хотілося все розповідати.
- Буруль, не ображайся, будь ласка. Я просто... - ком в горлі не дозволив закінчити речення. 
- Настя, тебе хтось образив?
- Я сама себе образила - криво посміхаючись відповідаю я.
- Як? Чим? - збентежено запитує дівчина. 
- Тим, що дозволила собі повірити в те, що в нас і справді щось може вийти - опустивши голову тихо сказала я.
- І з чого ти взяла що це не так? - здивовано запитує подруга. Ось тоді все ж, за чашкою чаю, я розповіла подрузі про вчорашній вечір. 
- І що ти зробила? - емоційно запитала Буруля, коли я розповіла що побачила на даху будинку. 
- Просто пішла геть - знизую плечима - Потім попала під зливу, а телефон розрядився - всю сопливу частину я вирішила пропустити.
- Настя як думаєш, про що хотів поговорити з тобою Макс? - згодом запитала Буруля. 
- Можливо хотів розказати про Вероніку, я не знаю... - тяжко видихаючи відповідаю. 
- Повірити не можу - розчаровано каже подруга - А якщо ні? І взагалі вони ж не цілувалися, просто обнімалися. Ти ж не знаєш що там насправді було!
- Справді Буруля, досить вже! Я не буду чекати того дня коли Левицький прийде і скаже : "Дякую Настя, та у мене появилася справжня дівчина. Тому твоїх послуг я більше не потребую." 
- Але ж... - намагається переконати мене подруга та я не дозволяю цього зробити. 
- Будь ласка, давай не будемо більше про це - подруга тяжко видихнула та все ж послухала мене. За що я їй була безмежно вдячна.
По снідавши чи то вже пообідавши я знову лягла у ліжко. Попри те що я нещодавно встала, мені все одно хотілося спати. Я відчувала слабість у тілі і мене досі боліла голова. 
Я прокинулася коли за віком уже було темно. Як раз в цей момент в кімнату зайшла Буруля. 
- Вибач, я тебе розбудила? - стурбовано запитує дівчина. 
- Ні все в порядку? - старалася сказати я, та все що в мене получилося це дивний писк. Я постаралася прочистити горло і повторити, та вийшло те саме. 
- Ого, тебе так затягнуло! - здивовано сказала подруга сідаючи поруч - Ти напевно простудилася! Болить горло?
- Трохи - ледь чутно відповіла я. Подруга підняла свою руку мені до лоба. Вона була така холодна. 
- Настя, ти вся гониш! У тебе напевно температура! - стурбовано сказала подруга, а тоді швидко побігла за термометром. 
- Тридцять дев'ять і сім !? - прокричала перелякано подруга, коли я віддала їй термометр - Як ти себе почуваєш?
- Не знаю, сильна слабість по всьому тілу і дуже болить голова - тихо прохрипіла я.
- Боже, як це сталося?
- Вчорашня прогулянка під дощем, не пройшла для мене безслідно - криво посміхаючись відповідаю я. 
- І що? Що тепер робити? - панічно каже дівчина ходячи по кімнаті.
- Буруля все в порядку, я ще не помираю - намагаюся пожартувати я.
- Настя, це не жарти! У тебе справді висока температура! - серйозно заявляє дівчина - Так, і медсестри немає, оскільки сьогодні неділя... Придумала! Зараз подзвоню до мами - задоволено сказала подруга. 
Потім подруга побігла за таблетками, які їй сказала купити мама, вона у неї медсестра. Я ж розуміла, що завтра на пари точно не піду. Тому вирішила подзвонити мамі і попередити про те що захворіла. А ще попросити тата щоб приїхав за мною. 
Я потягнулася до сумочки, дістала телефон і тільки тоді згадала що він розряджений. Поставивши на зарядку і включивши його, на телефон почали приходити безліч повідомлень про пропущені виклики. 
Левицький дзвонив 98 раз! Ого, яка турбота! - здивовано пронеслось в моїй голові. 
Також були пропущені від мами. І я швидко взялася їй передзвонювати. Я розповіла мамі що захворіла і батько негайно виїхав за мною. Хоча я просила відтягнути до завтра, мене ніхто не слухав. 
В цей час прийшла Буруля, і почала лікувати мене таблетками й поїти гарячим чаєм з лимоном. В цей час почав дзвонити мій телефон. Це був Левицький, напевно йому прийшла смс що я з'явилася в мережі. Я включила беззвучний режим і продовжила пити чай.
- Настя, може вам варто поговорити - обережно почала подруга, побачивши хто дзвонить - Він вже і до мене дзвонив коли ти спала. Здається він і справді хвилюється. 
- Варто, тільки не зараз - тихо відповідаю я.
- Ти ж розумієш що він все одно не припинить дзвонити? - в цей час у подруги теж почав дзвонити телефон, дівчина глянула на екран і показала мені. Як не дивно дзвонив Макс.
- Скажи що я ще сплю.
- Але ж...
- Буруль... - нервово кидаю, дивлячись подрузі в очі. Тим самим даю зрозуміти, що я не передумаю.
Подруга важко зітхає, та все ж каже так, як я і просила.
- Він просив щоб ти передзвонила коли прокинешся.
- Угу - тільки прогуділа я. Подруга не задоволено глянула на мене, та нічого не стала говорити. 
Потім приїхав мій батько і я почала збиратися додому. З одного боку я була рада що так сталося. Оскільки розуміла, що завтра ми б точно зустрілися з Левицьким. Та я поки що, до цього не готова.

Наступного дня приходив сімейний лікар. Він оглянув мене і сказав що у мене ангіна, з відси і висока температура. 
І до кінця тижня я точно буду вдома. Така заява мене навіть порадувала. Оскільки в мене був час побути на самоті і обдумати все як слід. 
А Левицький як навіжений все продовжував дзвонити. Я сьогодні говорила з Бурулькою, вона казала що бачила його в університеті. І їй прийшлося розповісти що я захворіла. Невже так хвилюється за мене? У нього є тепер про кого піклуватися! А може йому просто не терпиться швидше повідомити мене, що більше не прийдеться прикидатися..? Напевно саме тому я й не беру трубку, я не знаю чи готова почути саме ці слова...
Уже близько десятої години вечора, на телефон прийшла смс. 
" Якщо ти зараз не візьмеш трубку, через годину я буду в тебе вдома!"
Що? Як вдома? Ні, ні, ні! Цього робити не треба! - пронеслось в моїй голові. 
І раптом знову задзвонив телефон. Я декілька секунд вагалася, а тоді все ж прийняла виклик. 
- Алло - несміливо кажу хриплим голосом.
- Алло, Настя? - почувся здивований голос Левицького. Від якого по тілу пройшов ток, а на очі навернулися сльози. Та я швидко взяла себе в руки й відповіла. 
- Так.
- Вибач, я не одразу впізнав твій голос. Буруля казала що ти захворіла... Як почуваєш себе?
- Вже краще...
- Ясно. Настя, я не розумію що сталося.. Куди ти пропала з вечірки...? - стурбовано запитав хлопець. В цей момент, мені згадався момент, коли я побачила їх на даху. І одразу стало важко дихати. А сльози з більшою силою почали текти. Мені знадобилося декілька секунд, щоб взяти себе в руки. 
- Я просто погано себе почувала, тому і пішла швидше... - якомога впевненіше старалася відповісти я. 
- Чому тоді мене не попередила?
- Я хотіла.. Та не могла тебе ніде знайти.. 
- Настя, вибач що так вийшло. Я місця собі не знаходив... коли зрозумів що ти пропала...
- Не варто було... - зараз мені було дуже боляче - Там було кому тебе розвеселити.. - додала витираючи сльози з обличчя. Це було важко та я розуміла, що повинна з цим покінчити.
- Ти про що? - здивовано запитав хлопець - Настя якщо ти про Нік.... - та я не даю завершити хлопцеві. 
- Макс, я думаю нам пора вже закінчувати прикидатися парою.. - не думала що це буде так важко сказати. Мені боляче про це говорити та я розумію що іншого виходу немає. На декілька секунд запанувала повна тиша, а тоді хлопець впевнено сказав.
- Ти знаєш, а ти права. Нам і справді вже пора завершували з цими фіктивними стосунками.. - в цей момент в середині мене наче щось обірвалося. І якщо до цього часу була хоч маленька надія, то зараз я розуміла, що це вже точно кінець...