Розділ 32

Стоячи в саду Левицького, спостерігаючи за ним і Веронікою, мені дуже хотілося, щоб це був лише сон. Страшний, неправильний сон. Чорт, чому ж так боляче? Ця сцена нагадала мені ті відчуття, які я пережила, коли застукала Марка з Якою, а ще тоді, коли дізналася, що у Сосновського є дівчина. Але те, що я побачила зараз, чомусь боліло ще більше. 

Мене раптом охопило відчуття безвиході, страху й усвідомлення, що все це відбувається насправді. Що всі мої мрії, усі сподівання розбилися в одну мить. Сльози повільно покотилися з моїх очей. Я ледь стримувала себе, щоб не закричати від болю й образи. 

Зараз я мріяла опинитися вдома, у своєму ліжку, накритися ковдрою і забути про все, як про страшний сон. Але я не в казці, і чарівної палички у мене немає. Аби піти звідси, доведеться пройти крізь цей натовп. Тому, зібравши всі сили, я витерла сльози й пішла до будинку. 

Мені потрібно було лише кілька хвилин, щоб забрати свої речі. Швидко кинувши сумочку на плече, я вибігла на вулицю. Позаду чула чиїсь голоси, але не оглядалася. Єдине, чого я хотіла — втекти звідси. Забути Левицького і все, що з ним пов’язано. 

Вийшовши за ворота, я кинулася бігти дорогою. Не знала, куди біжу і від чого. Можливо, тікала від самої себе й своїх почуттів. У цей момент я зрозуміла: я дійсно закохалася в нього. 

— Боже, як таке могло статися? Як я могла собі це дозволити? Як? — тихо прошепотіла я, піднявши голову до неба. 

Я ненавиділа себе, а не Макса. Він нічого мені не обіцяв. Але я, попри це, закохалася в нього. І зараз мені було соромно за себе. 

Мій біль, моя образа розривали мене зсередини. Хотілося одночасно сміятися і плакати. Сльози вже не можна було стримувати, вони котилися рікою. І наче сама природа почула мій крик душі: холодний дощ почав стікати по моєму обличчю, змішуючись із сльозами. 

Я йшла без мети, не знаючи, скільки минуло часу. Дощ, тиша, і я. І раптом яскраве світло фар вирвало мене з цього стану. Машина зупинилася поруч зі мною. 

— Вас підвезти? — почувся приємний чоловічий голос із трохи приспущеного вікна. 

— О, ні, дякую. Не варто! — відповіла я й спробувала йти далі. 

— Ви вся промокли, ще простудитеся. Сідайте в машину! — наполягав чоловік. 

Тільки тепер я усвідомила, що вся до нитки мокра, а холод проникає до самих кісток. Але залізти до машини незнайомця серед ночі мені здавалося не найкращою ідеєю. 

— Дякую. Я викличу таксі! — сказала я, витягуючи телефон із сумочки. 

— Сюди таксі не приїде, — почувся жіночий голос із салону. — Гуляти вночі на самоті — не найкраща ідея. Не бійтеся, ми підвеземо вас куди скажете. 

Зрозумівши, що в машині є ще жінка, мені стало трохи спокійніше. Оглянувшись довкола, я все ж вирішила сісти в машину. 

Зазвичай я не дозволяла собі такого. Але в цей момент була настільки виснажена і замерзла, що просто хотіла погрітися. 

— Я — Ніна, — привіталася жінка. — А це мій чоловік Олексій, — додала, показуючи на водія. Він усміхнувся мені у дзеркало. 

— Дуже приємно. Я — Настя, — тихо відповіла я. — Вибачте, що намочила вам увесь салон, — додала, відчуваючи провину. 

— Не хвилюйтеся, все гаразд! — швидко відповів водій. — Куди вас відвезти? 

Я несміливо назвала адресу гуртожитку, розуміючи, що, напевно, зловживаю їхньою добротою. Але вони запевнили, що їм по дорозі. 

— Настя, ви в порядку? — обережно запитала Ніна через деякий час. 

Я чудово розуміла її підозри. Якби я зустріла когось уночі, під дощем, заплаканого, теж би подумала, що щось трапилося. 

— Так, — намагаючись зберігати спокій, відповіла я. Але від її турботи на очі знову навернулися сльози. 

Поки ми їхали, в машині панувала тиша. Лише звуки дощу, що бив по склу, та тихий шум двигуна супроводжували нашу дорогу. 

– Якщо щось трапилося, не соромтеся говорити, – Ніна порушила мовчання. Її голос був теплий, щирий.

– Просто поганий день, – відповіла я, опустивши очі. 

– Ми всі іноді переживаємо таке, – сказала вона, легенько доторкнувшись до моєї руки. 

Це була проста дія, але її підтримка в ту мить була наче промінь світла у темряві. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібрати себе докупи.

Коли ми дісталися до гуртожитку, я подякувала їм за допомогу і поспішно вибігла з машини. Та на порозі я зупинилася й обернулася. 

– Дякую вам за все. Ви дуже добрі, – сказала я, намагаючись посміхнутися. 

– Бережіть себе, Настю, – відповіла Ніна, а Олексій махнув рукою на прощання.

Опинившись у кімнаті, я тихо взяла змінний одяг і попрямувала до ванної. Лише під гарячим душем змогла хоч трохи зігрітися. Але полегшення не прийшло. Здавалося, на груди мені поклали двадцятикілограмову гирю, яка давила мене зсередини, не даючи дихати. Я ненавиділа себе. За те, що була такою наївною дурепою, що повірила що між нами дійсно може щось бути. За те, що дозволила собі закохатися в нього. 

Ну що ж, вітаю, Бондаренко! Ти поповнила ряди безнадійно закоханих у Левицького дур. Смішно, адже ще зовсім недавно я дивувалася таким дівчатам і відкрито з них сміялася. Дурепа. Яка ж я дурепа! – кричала моя підсвідомість. Але мені вже не було сили кричати. Лише сльози безперервно котилися з очей, змішуючись із водою. 

Я знала, що сильна. Зрештою, я переживала і гірше. Завтра я продовжу жити своїм життям, удаючи, що все гаразд. Але сьогодні… Сьогодні мені хотілося побути слабкою, пожаліти себе і просто добряче виплакатися. 

Лягаючи в ліжко, я відчувала себе наче вижатий лимон. Емоційно спустошена, я заснула, щойно голова торкнулася подушки. 

А ось прокинутися, було надзвичайно важко. Ще не розплющивши очей, я відчула сильний головний біль. Здавалося, болів кожен сантиметр мого тіла. 

Розплющивши очі, я побачила перед собою вчорашній вечір. Як же мені хотілося, щоб це був лише сон. Але ні. Реальність болюча, і її доведеться прийняти. 

– Ну, нарешті! – почувся стурбований голос Бурулі. Вона сіла на ліжко поряд.