Розділ 31

Навіть лежачи в ліжку, я все ще не могла прийти до тями. Весь сьогоднішній вечір здавався сном. Сном настільки прекрасним, що важко повірити в його реальність. Дивно, як кілька годин можуть зробити тебе по-справжньому щасливою. 

Після розмови з Сосновським я переконала себе, що це лише гра, і чекати чогось більшого просто немає сенсу. Але чи прийшов би тоді Макс за мною в кімнату? Чи сказав би ті слова, що він «нікому не дозволить мене скривдити»? Ці слова досі звучать у моїй голові. Чи це все справжнє? Невже я йому й справді подобаюся? 

Від цієї думки серце шалено калатало, а всередині запурхали метелики. І саме в цей момент я відчувала себе по-справжньому щасливою. 

Наступного дня я ходила, ніби окрилена, постійно посміхаючись. Навіть оточуючих це трохи дратувало, особливо таких, як Злата. Її відверта неприязнь була очевидною — вона вважала, що я «вкрала» її принца. Та якщо чесно, мені було байдуже, що вона думає. Нехай заздрить, якщо хоче. 

Вчорашній вечір став нашим першим «виходом» як пари перед усім університетом. І тепер у всіх сумніви розвіялися: ми разом. Я навіть помітила зміни в ставленні студентів. Люди, яких я не знала, почали вітатися, пропускати мене в черзі в їдальні чи біля ксерокса. Це виглядало дивно й водночас кумедно. 

Макс сьогодні зранку поїхав на збори фірми свого батька, тож повернеться тільки в п’ятницю ввечері. Ми побачимося аж у суботу на святкуванні його дня народження. Я вже почала думати про подарунок. Хоча Макс і просив нічого не купувати, прийти з порожніми руками я не могла. 

Що подарувати людині, яка має все? Купувати щось банальне не хотілося, а грошей на дорогий подарунок у мене не було. Мені хотілося, щоб це був особливий презент, який нагадував би йому про мене. Я розуміла, що рано чи пізно наша історія завершиться, але хотілося, щоб, дивлячись на цей подарунок, він іноді згадував про мене. 

Одного разу вночі, не можучи заснути, я сиділа на підвіконні, слухаючи музику. Раптом зазвучала композиція, яка асоціювалася в мене лише з Максом. Спогади про наш перший танець у клубі та вчорашній вечір нахлинули хвилею. А тоді я згадала нашу першу зустріч. Якби я знала тоді, до чого це призведе! І саме в цей момент ідея подарунка з’явилася сама собою: подарувати Максу картину, яка б зображувала нашу першу зустріч. 

— Ну, що там у вас із Левицьким? — запитала Наталя, поки ми готували вечерю.

— Про що ти?

— Настю, не прикидайся. Ви вже разом?

— Фіктивно — давно, — відповіла я.

— Це я знаю. А по-справжньому? 

Я тільки зітхнула. 

— Наталю, я не знаю. Я заплуталася. Де гра, а де справжні почуття — зрозуміти вже не можу.

— А поговорити з ним про це?

— І як ти це уявляєш? Привіт, Максе, ти випадково не закохався в мене? Це виглядатиме смішно, — гірко посміхнулася я. — А потім почути у відповідь: “Манюня, ти щось наплутала, це ж гра”. І що тоді? Я не готова виставляти себе ідіоткою.

— Але якщо він теж щось відчуває? — наполягала Наталя. 

Мені хотілося вірити, що подруга права. Але я була впевнена в одному: якщо й існують почуття, Макс сам повинен про це сказати. 

— Гаразд, годі про це, — перевела я розмову. — Краще розкажи, як у тебе справи зі Святом. 

Розмова плавно перейшла на іншу тему, але думки про Макса не полишали мене.

Ще однією проблемою для мене було питання: що ж одягнути на святкування? Вечірка мала відбутися в заміському будинку. Само собою, що в джинсах я не піду, адже потрібен був більш елегантний вигляд. І, зізнаюся, на цьому святі мені хотілося виглядати бездоганно. На щастя, на допомогу знову прийшла Буруля. 

Подруга запропонувала мені свою сукню, яку минулого року надіслала їй бабуся з Італії. Це була неймовірна брендова річ – дорога й вишукана. Але, як виявилося, бабуся трохи помилилася з розміром. Я спершу вагалася, та Буруля наполягла хоча б приміряти сукню.

Як не дивно, вона сіла на мене ідеально. Темно-синя сукня міді з короткими приспущеними рукавами та відкритими плечима виглядала просто розкішно. У цьому вбранні я почувалася справжньою леді, а не звичайною студенткою. 

— Слухай, вона ніби створена для тебе! — вигукнула Буруля, розглядаючи мене з усмішкою. 

— Не знаю... Якось незручно носити твій подарунок. 

— Та припини! Мені вона все одно замала, а на тобі сидить як шита! До речі, Макс, коли побачить тебе в такому вигляді, точно втратить голову, якщо ще цього не зробив! — жартувала подруга, сміючись. 

— Дякую, сонечко, — щиро сказала я, обіймаючи її. 

Але цієї ночі я так і не заснула. Останнім часом мої думки постійно крутяться навколо Левицького. Цей хлопець просто захопив мій розум. Я страшенно хвилювалася через завтрашній вечір: чи встигнуть завершити мій подарунок? Чи сподобається йому картина? А раптом він вважатиме це надто простим або банальним? Із цими тривожними думками я ледь дочекалася ранку. 

Наступного дня наша кімната перетворилася на справжній салон краси. Буруля взялася за мене з усією серйозністю: манікюр, педикюр, зачіска, макіяж – усе лягло на її плечі. І вже рівно о восьмій вечора я дивилася у дзеркало й не могла впізнати себе. Елегантний макіяж, який підкреслював риси мого обличчя, легкі локони, що спадали по оголених плечах, і вишукана сукня, яка ідеально сиділа на мені. Усе було просто досконало. 

— Ти виглядаєш, як модель! — сказала Буруля, не приховуючи гордості. 

Я подякувала їй, узяла подарунок і поспішила на вулицю, де на мене вже чекали Свят та Аня. Щойно я вийшла з машини, мої очі одразу знайшли Макса. Він стояв біля входу, одягнений у білосніжну сорочку та чорний костюм. Він виглядав бездоганно. Його погляд, що ковзнув по мені, був красномовним, і я раптом відчула хвилю впевненості.

Коли настав момент вручити подарунок, моє серце почало шалено калатати. Я простягнула Максу акуратно загорнутий пакунок, намагаючись приховати хвилювання.

Він почав повільно розгортати упаковку, а я стояла, мов на голках. Пальці ледь помітно тремтіли, коли він знімав останній шар паперу. Нарешті перед ним з’явилася картина – наша перша зустріч.