Розділ 29

- Сюрприз! – весело вигукнула Буруля, заходячи до кімнати. 

– Що? Що тут відбувається? – здивовано запитую, не розуміючи, що коїться. 

– Якщо Магомет не іде до гори, то гора йде до Магомета! – хихоче Свят, слідом за Бурулею. 

Переводжу погляд на Макса й одразу відзначаю про себе, як добре він виглядає. Світлі джинси, біла сорочка, що ідеально підкреслює підтягнуте тіло. Виглядає стильно, впевнено — в принципі, як завжди. 

Він спокійно спирається на двері, усміхається й теж уважно мене розглядає. І тільки зараз до мене доходить: я стою перед ним у рожевій піжамі з ведмедиками, з мокрим клубком волосся на голові та без макіяжу. Тепер зрозуміло, що його так розважає! Боже, який сором... 

– Що? – не витримую й бурчу. 

– Ти така мила, – Макс посміхається ще ширше, а я мрію провалитися крізь землю. 

– Можна увійти? – запитує він після паузи. 

– Так, звичайно! – швидко відповідаю й відступаю вбік, пропускаючи його до кімнати. 

– То що ви тут робите? – запитую, зачинивши двері. Бачити Левицького в своїй кімнаті, ще й у компанії Свята, м’яко кажучи, дивно. 

– А ти як думаєш? – хмикає Макс, озираючись довкола. 

– Уявлення не маю, – зводжу руки на грудях. 

– Значить так, у тебе є п’ятнадцять хвилин, щоб зібратися, – впевнено каже Макс, дивлячись на годинник. 

– Що?! Я взагалі-то нікуди не збиралася! 

– Тобі доведеться змінити свої плани, – спокійно відповідає він, і мене аж пересмикує від такого нахабства. З чого це він узяв, що може мені вказувати? 

– Я тільки вийшла з душу! Я не можу отак просто швидко зібратися! 

– Настя, давай суши волосся й одягайся, я допоможу, – втручається Буруля, сунучи мені в руки фен. – У нас справді мало часу. 

– Але ж я… – гублюся, не розуміючи, що взагалі відбувається. 

– Через двадцять хвилин почнеться нагородження чемпіонів, – пояснює Свят, потираючи потилицю. 

– Тому хлопці зараз вийдуть, щоб у Насті була можливість перевдягтися. Так? – Буруля переводить погляд на Макса та Свята. 

– Ок, тоді чекаємо вас у коридорі через п’ятнадцять хвилин, – кидає Левицький, виходячи з кімнати. 

– Взагалі-то я не збиралася туди йти! – обурююся, щойно за хлопцями зачиняються двері. 

– Настя, припини! Левицький весь вечір чекав на тебе, а коли зрозумів, що ти не прийдеш, знайшов мене та попросив привести сюди. Через нього навіть нагородження перенесли! Тож замовкни й швидко збирайся, у нас справді мало часу! – ледь не кричить подруга. І після такого відступати вже немає сенсу. 

Я хапаю фен і починаю сушити волосся. На щастя, воно вже майже сухе, тож це не займає багато часу. 

– І після цього ти ще скажеш, що між вами лише гра на публіку? – скептично запитує Буруля, уважно дивлячись на мене. 

– Може, він просто хвилюється, що скажуть інші, якщо в такий момент поруч не буде його дівчини, – намагаюся знайти логічне пояснення, хоча, відверто кажучи, мені приємно чути її слова. 

– Ти можеш казати що завгодно, але я бачу, яким поглядом він дивиться на тебе. Або він першокласний актор, або в нього справді з’явилися почуття. 

– Буруля, припини. Краще розкажи, як тобі Свят? – намагаюся змінити тему. Не хочу плекати марних надій. 

– Настя, він такий класний, веселий, смішний, розумний! – у подруги аж очі світяться. 

– Я знала, що він тобі сподобається! 

Поки Буруля порається з моїм волоссям, я швидко наношу легкий макіяж. Потім натягую джинси й білу сорочку в тоненьку чорну смужку. І рівно за п’ятнадцять хвилин ми вже готові. Часу було мало, але результатом я задоволена. Не те щоб я надто старалася… Але поруч із таким хлопцем хочеться виглядати відповідно.

- До речі, вітаю з перемогою! — я згадала, що ще не привітала хлопця, тому вирішила виправити це, коли ми вже спускалися вниз по сходах. Буруля зі Святом вирвалися в перед, щось весело обговорюючи. 

— Дякую. А де мій приз? — запитує хлопець з посмішкою, споглядаючи на мене. 

— Скоро почнеться нагородження, тоді й отримаєш, напевно! — кажу, не зовсім розуміючи, чому він з цим питанням звертається до мене. 

— Я про інше! — хлопець швидко помахав головою, вказуючи пальцем на свою щоку. Тільки тоді я зрозуміла, про що мова — Ну я ж, заслужив! — мило каже хлопець, дивлячись на мене.

 Декілька секунд роздумів, і я таки наважуюсь. Підходжу ближче і нагнувши його трошки нижче, обережно цілую в щоку. Наче нічого особливого, проте від дотику його щоки по тілу наче струм пройшов. 

— А голів було два! — раптом заявляє Макс, задоволено посміхаючись. 

— Припини, так не чесно, — збентежено відповідаю. 

— Все чесно, два голи — два поцілунки! — весело каже хлопець, піднімаючи два пальці вгору. В цей момент мою увагу привертають розбиті кісточки пальців на руці у хлопця. Уважно розглядаю обличчя і лише зараз помічаю розсічену брову. Дивно, проте мені здається, що вчора цього ще не було! 

— Що з бровою? — швидко запитую. 

— Е, та це випадково, з хлопцями на тренуванні дурачилися, — пояснює хлопець, прикриваючи брову рукою. — Так, що там на рахунок другої нагороди? 

— На це немає часу, ми поспішаємо! — весело кидаю і пришвидшую хід. 

— Ну, добре. Та знай, я з тебе ще спитаю, — кричить Левицький, наздоганяючи мене. 

В приміщення зали ми зайшли якраз, коли гравці команди підіймалися на сцену. Хлопці з нами попрощалися та швидко відправилися слідом за друзями. Потім був виступ тренера футбольної команди, та заступника декана Драгана Анатолія Петровича, і сказавши декілька привітальних слів, чоловік почав нагородження хлопців грамотами та медалями. А також Левицькому, як капітану команди, вручили кубок. 

Макс стояв серед інших хлопців, тримаючи кубок, а його вигляд був таким, як у справжньої зірки. Біла сорочка, що раніше здавалася простою, зараз майже сяяла в променях світла, підкреслюючи його фізичну форму. Волосся трохи неслухняне після танців, але навіть це виглядало чомусь привабливо. В очах відбивалося це внутрішнє сяйво перемоги, яке приваблювало всіх навколо. І я раптом відчула, що навіть мій погляд на нього змінився. Це не був просто Макс, з яким я сміялася й жартувала кілька хвилин тому. Це був хлопець, що досяг чогось великого. Не знаю чому, та в цей момент я відчувала гордість та радість за нього. Так, наче ми й справді пара.