Розділ 28

Коли я зайшла в кімнату, друзі якраз дивилися фільм жахів. Привітавшись, я скористалася нагодою й одразу попрямувала в душ. 

Мені терміново потрібно було впорядкувати свої думки. За сьогоднішній день сталося занадто багато подій, і моя голова ось-ось вибухне. Ще зовсім недавно я жила звичайним студентським життям — можливо, трохи нудним, але мене все влаштовувало. А зараз? До вечора мій мозок просто не справляється з інформацією. 

По-перше, що від мене хотів Сосновський? Чому людина, яка стільки часу мене ігнорувала, раптом вирішила проявити інтерес? Ба більше, захотіла «вберегти» від підступного Левицького. Це просто смішно! 

Ще місяць тому я чекала, що він нарешті заговорить зі мною. А зараз... Зараз мені це зовсім не важливо. Як не крути, Левицький і справді змінив мене. 

А що стосується Макса... Я все частіше не розумію його вчинків. Судячи зі слів його друзів, спорт для нього — святе, і за весь час він не пропустив жодного тренування. Тоді що це було сьогодні? Невже мій жалюгідний вигляд змусив його змінити свої плани? 

І головне — що це сьогодні взагалі таке було? Один поцілунок і два майже поцілунки. Настя, що з тобою?! За один день — тричі! І що найцікавіше, цього разу без глядачів. Це вже не гра на публіку. То що ж це було? Здається, ми загралися в кохання... 

Та й загалом останнім часом усе так закрутилося, що я перестала розуміти себе. Біля Левицького мій мозок просто вимикається. Чому це відбувається? 

І ще цей Антон! Досі не можу зрозуміти, що йому від мене потрібно. Невже йому справді байдуже на власний смак — аби тільки відбити дівчину у друга? Як же це все заплутано й дивно... 

Коли я вийшла з душу, фільм уже закінчився, і друзі розходилися по своїх кімнатах. 

— Настя, вийдемо? — Ваня киває на двері. — Ти, мабуть, здогадуєшся, про що я хочу поговорити? — питає він, коли ми опиняємося в коридорі. 

— Думаю, так. Свіжі новини в нашому гуртожитку розносяться зі швидкістю світла, — відповідаю і, розуміючи, що розмова буде не короткою, вмощуюся на підвіконня. 

— Отже, це правда? — Ваня сідає поруч. 

— А якщо правда, то що? Теж почнеш розповідати, який Левицький поганий? 

— А що, вже були охочі? 

— Ще й які! А знаєш, хто найбільше хвилювався, щоб моє серце не залишилося розбитим? 

— Ну і хто ця благородна людина? 

— Не повіриш. Сосновський! — кажу і спостерігаю за реакцією друга. Ваня, звичайно, знає всю історію з близнюком — тоді він добряче мене підтримав. 

— Сосновський? Ти серйозно? — перепитує він із непідробним здивуванням. — Що йому було потрібно? 

— Казав, що я роблю помилку, що ми з Левицьким не пара, — тихо відповідаю, відчуваючи, як у горлі застряє ком. 

— Турботливий який! — протягує Ваня з сарказмом. — Усвідомив, що втратив, тільки коли з’явився інший? 

— Не знаю, Вань, я сама не розумію, навіщо це йому... — відповідаю і переводжу погляд на нічне місто. 

— І що ти йому сказала? 

— Послала куди подалі. А потім прийшов Левицький і мало не врізав йому. 

— Оце так справи... Весело живеш, подруго! — каже Ваня, кидаючи руку мені на плече. 

— І не кажи. До таких подій, я явно була не готова. 

— Все ж таки треба було тоді врізати йому, жаль, що ти мене зупинила, — задумливо кидає Ваня, згадуючи події минулого року. 

— Там не було об кого руки бруднити. 

— А що ж Левицький? У вас із ним усе серйозно? 

Це питання викликає в мене гірку посмішку. Правильної відповіді в мене немає. На початку нашої угоди все було просто — гра в кохання, стосунки на публіку, не більше. Але зараз... З кожним днем усе більше сумнівів. Якби я могла розповісти Вані всю правду! Послухати його думку, розкласти все по поличках... Але я не мала на це права. Не тому, що не довіряла йому, просто не хотіла втягувати у всю цю історію. Та й впевнена, що він би таку авантюру не схвалив. 

— Не знаю, все складно, — ухиляюся від прямої відповіді. — Ти думаєш, ми справді не підходимо один одному? 

Брехати Вані важко. Це, напевно, вперше, коли я не можу сказати йому правду.

— Настя, якщо тобі з ним добре, то яка різниця, хто що думає? — Ваня заглядає мені в очі. — Чесно кажучи, я не був у захваті, коли дізнався. Знаючи його репутацію… Та й твоє ставлення до таких людей. Але якщо ти його обрала, може, він не такий уже й поганий. 

— Дякую, — тихо кажу, усвідомлюючи, що мені неймовірно пощастило мати такого друга. 

Ми ще трохи сидимо, а потім розходимося по кімнатах. 

Я довго не можу заснути. Як тільки заплющую очі, переді мною спалахують картинки: наш поцілунок біля університету, момент на обриві, дотик губ у басейні. І щоразу серце починає битися швидше. 

А що, як… у нас справді могло б щось вийти? 

У ту ж мить я себе сварю. Ні, все це емоції, і мені не варто про таке навіть думати. 

Єдине, в чому я зараз впевнена — я заплуталася. 

Хоч і заснула під ранок, прокинулася я в доволі хорошому настрої. Пари минали насичено, а зважаючи на те, що через Левицького я останнім часом поверталася додому пізно ввечері, семінари доводилося вчити на перервах. Такими темпами можна й на трійки з'їхати. 

— А де всі наші хлопці? — поцікавилася староста, коли ми зайшли в аудиторію. 

— Пішли на матч! — відповіла одна з одногрупниць. — Сьогодні грають проти політеху. 

Пригадую, що вчора в сауні хлопці й справді згадували про гру, але з усіма подіями я про це забула. 

— Настя, ти що, не підеш підтримати коханого? — єхидно запитала Яна, одна з подруг Злати. — А ось Злата пожертвувала семінаром і пішла на гру! 

— Я його після матчу привітаю, — швидко кинула я у відповідь, натягнувши широку посмішку. 

Ну, хто б сумнівався, що Злата піде! Взагалі-то, мені б теж хотілося подивитися, чи справді Левицький такий хороший гравець, як про нього говорять. Але якщо я сьогодні не здам семінар з обліку, Надія Степанівна мені цього не пробачить. Сподіватимуся, що наступного разу я все-таки потраплю на гру.