Розділ 25

НАСТЯ 

Ми сиділи мовчки, дивлячись на неймовірний краєвид нашого міста. В руках я тримала уже звичний для цього місця, стаканчик лате. За цей короткий період, це місце справді стало Нашим.

Відколи ми сіли в машину, то не промовили жодного слова, і навіть зараз я не знала що сказати. В голові була справжня каша, зустріч з Сосновським та поцілунок з Максом. Для чого він взагалі мене поцілував? З жалості? Від цієї думки в середині щось стискалося. А ще я не розуміла для чого ми сюди приїхали? Та чому раптом вирішив пожертвувати своїм тренуванням? Я знала як серйозно хлопець ставиться до спорту, крім того, нас ніхто не бачив, отже це не була гра на публіку, так чому він це зробив? 

- Ти чув нашу розмову? - таки набираюся сміливості та з острахом запитую. У мене все ще є надія, що хлопець прийшов лише в кінці.

- Я.. не знаю скільки часу тривала ваша розмова, та почув я достатньо.. - тихо каже Левицький, тим самим розбиваючи усі мої сподівання.

 В цей момент, я мало не застогнала від досади. Ну чому, чому все так...? він напевно тепер думає, що я справжня невдаха. Я закрила обличчя руками, щоб хоч якось взяти себе в руки.

 - І мені дуже шкода.. - раптом промовляє хлопець. 

- Не треба Макс! - перебиваю, не даючи можливості договорити, мені не хотілося, щоб він жалів мене. 

- Настя, все в порядку.. в житті всяке трапляється.. - старається заспокоїти мене Макс.

- Знаєш, не в порядку! - голосно кажу, важко видихаючи, в середині все зжималося від болю, та я більше не могла мовчати й тримати, це в собі - Нічого не в порядку. І ніколи не було в порядку!

В голові прокручую всі свої стосунки й розумію, що й справді, у мене ніколи не було все добре. Один зрадив з найкращою подругою,  інший - довгий час бігав та вперто добивався мене, а в кінцевому результаті виявилось, що уже багато років має іншу дівчину. Був ще один, який зрозумів, що не вдається розвести на секс, просто кинув. В цей момент, я була противна сама собі, та як не крути ці слова були правдою.

- Що зі мною не так? Скажи Левицький? Можливо десь, де видно тільки хлопцям на мені написано дурепа, що дозволяє так себе зі мною поводити? - підводжуся та повернувшись до хлопця серйозно запитую. 

- Настя.. - розгублено протягує хлопець, він явно не очікував від мене такого випалу - Ти не винна в тому, що на твоєму шляху, траплялися самі придурки - ніжно каже Макс пригортаючи мене до себе, і я чомусь не опирався, обережно кладу голову на сильні чоловічі груди. Приємний запах парфумів б'є у ніс, а ще він просто зводить мене з розуму. В обіймах Левицького було так тепло та затишно, і всі проблеми та негаразди ставали зовсім мізерними.

 - А ще я хочу, щоб ти знала, що ти найдивовижніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті - додає хлопець, підіймаючи мою голову вверх, змушуючи дивитися в його бездонні очі. Від його слів, по тілу пробігли мурахи,  та хлопець був занадто близько, щоб я могла тверезо мислити. 

- Якщо ти говориш так, щоб просто заспокоїти мене, то... - нарешті видаю, взявши себе в руки. 

- Ні. Це справді моя думка! - перебиває мене хлопець, серйозно дивлячись мені у вічі, а тоді притягає ближче до себе ніжно торкаючись моїх губ.

 Здавалося моє серце, ось-ось вискочить з грудей. Мені стало дуже жарко і зовсім не вистачало повітря. А найгірше було те, що я хотіла цього поцілунку. Та як тільки його губи торкнулися моїх, в кишені моїх джинсів почав вібрувати телефон. Що заставило нас, буквально відскочити один від одного. Боже, Бондаренко ти що здуріла? - пронеслось в моїй голові. Який поцілунок? Що з тобою? Візьми себе в руки! Я швидко дістала телефон, стараючись не дивитися на хлопця. 

- Алло? – розгублено видаю, намагаючись відновити дихання. 

Що сили зжимаю телефон в руці, адже всередині все ще палає після того, що ледь не сталося. Я швидко кліпаю, силкуючись прийти до тями. 

– Настя, привіт! – весело починає голос у слухавці. 

Я одразу впізнаю Аню, сестру Макса. Ще в п’ятницю вранці ми обмінялися номерами й домовилися зустрітися на тижні. 

– Привіт! – якомога спокійніше відповідаю, хоча серце досі калатає. – Як ти? Все добре? 

– Та наче нормально. Власне, чого дзвоню – пам’ятаєш, ми говорили про зустріч? 

– Так, звичайно. 

– То, може, сьогодні? Годині о четвертій? 

– Так, я тільки за. 

– Супер! Давай тоді в центрі. Тобі підходить? 

– Так, звичайно. 

– Гаразд, тоді до зустрічі! 

Аня швидко відключається, а я ще кілька секунд просто тримаю телефон біля вуха, ніби це допоможе впорядкувати хаос у моїй голові. 

Я обережно повертаюся до Левицького. 

– Це Аня, – пояснюю перше, що спадає на думку. 

– Моя сестра? – Макс нарешті переводить на мене погляд. Його брови злегка зводяться докупи. – Не знав, що ви спілкуєтесь. 

Я нервово стискаю телефон у руках. 

– Так... Після того випадку, – тихо кажу. Чомусь мені здається, що він може бути не в захваті від цієї новини. 

Проте його обличчя залишається незворушним. 

– Зрозуміло. І що вона хотіла? 

– Зустрітися. Тому мені вже пора. 

– Окей, тоді давай відвезу тебе. Де ви домовилися зустрітися? 

– Ні, дякую. Краще підвези мене до гуртожитку, а на зустріч я сама доберуся. Крім того, у мене ще є час. 

– Як скажеш.

Всю дорогу ми їдемо мовчки, слухаючи музику. Я не можу зосередитися ні на чому, окрім нього. Крадькома уважно розглядаю риси його обличчя. У ньому було ідеальне все, це хлопець наче з обкладинки журналу, неймовірно красивий та одно час  мужній. Переводжу погляд на сильні, накачані руки і мені навіть не віриться, що ще зовсім недавно, вони обнімали мене. 

Перед очима раз у раз спалахують кадри нашого майже поцілунку. І слова, які він сказав. 

"Ти найдивовижніша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті." 

Я знову відчуваю тепло його дихання, його близькість. По тілу пробігає легке тремтіння.