Розділ 23

Від несподіванки я просто не могла поворухнутися. Як же я давно не бачила цього хлопця, і ще зовсім недавно, що сили намагалася забути ці риси обличчя. Саме зараз мені чомусь, згадалася наша перша зустріч. 

Уже був вечір, і ми з дівчатами старанно намагалися вчитися. Наступного дня, у мене була задача важливо семінару. Та сьогодні, як на зло, нам це ніяк не вдавалося. То хтось згадав якусь смішну історію, то в когось телефон задзвонить або в гості хтось забіжить. Нарешті, ми всі відключили телефони та закрили кімнату на ключ. Попередньо домовившись, що хто б не прийшов, двері відчиняти ми не будемо. Та не пройшло й десять хвилин повної тиші, як у двері знову постукали. За дверима було чутно два чоловічих голоси які просили їм відчинити. Ми ж як і домовлялися, зовсім не реагували на прийдешніх. 

- Це що Сосновські? - раптом здивовано запитала Наталя, дивлячись на Олю.

- Не знаю. Голоси наче схожі! - прислухаючись тихо каже Оля.

- Точно вони! - весело вигукнула Наталя - Дівчата відкриваємо! - заявила дівчина, підбігши до дзеркала та поправляючи своє волосся. Оля теж піднялася та почала наводити порядок на своєму ліжку. 

Ми ж з Бурулею здивовано дивилися на подруг не розуміючи, що тут відбувається. Оскільки це був тільки другий місяць навчання, звичайно що ми практично нікого не знали. Але реакція дівчат, на вечірніх гостей, була доволі кумедною.

- Ми ж наче домовилися нікого не впускати - знервовано кажу, розуміючи що повчитися мені сьогодні не вдасться. 

- Настя, ти не розумієш! Це ж брати Сосновські! - схвильовано каже Наталя, переодягаючись в інший одяг.

- Мені це ні про що не говорить. В мене завтра семінар! - злісно відповідаю.

- Настя, це дуже класні хлопці - шепоче Оля, розпускаючи волосся біля дзеркала - Цікаво, чому вони до нас прийшли?

Дивлячись як метушаться дівчата, мені й самій стало цікаво глянути на хлопців, задля яких так стараються подруги.

На секунду голоси в коридорі стихли і дівчата перелякавшись, що гості пішли, швидко кинулися відчиняти двері.

Та їх страх був марний, оскільки тільки відчинилися двері в кімнату зайшов високий, чорнявий хлопець з синіми очима. Мушу визнати, що він дійсно був доволі симпатичним.

- Слава Україні! - голосно й гордо привітався хлопець. 

- Героям Слава! - швидко відповіли дівчата. Я ж мимоволі посміхнулася. Таке привітання було доволі не звичним, ну принаймні за два місяці проживання в гуртожитку я чула його вперше. Хлопець оглянув нашу кімнату й зупинив свій погляд на мені. 

- Іван! - представився хлопець, підходячи ближче й простягаючи мені свою руку.

- Анастасія - відповідаю та подаю свою кінцівку.

- Ти напевно першокурсниця - припускає хлопець пильно мене розглядаючи.

- Так і є!

- І яка спеціальність? - не відстає хлопець.

- Економіст!

- Ось скажи Настя, чому з поміж усіх навчальних закладів нашого міста ти вибрала саме цей? - запитує хлопець, сідаючи на сусіднє ліжко.

- Зірки так склалися! - неохоче відповідаю, відкриваючи свій зошит. 

Насправді точної відповіді я й сама не знала. Подавала  документи я у три виші. На один пройшла на платну форму навчання, а в цей та ще один на державну. Чому вибрала цей? Не знаю, можливо тому, що інший заклад знаходився далеко за містом і з доїздом було б важче. Тому методом відбору вийшов саме цей університет. Та звичайно цієї цікавої історії,  я не збиралася розповідати своєму новому знайомому. Саме тому видала перше, що спало на думку - зірки так зірки...

Хлопець нічого не відповів, напевно зрозумів що я не маю наміру з ним спілкуватися. Тому перевів свою увагу на Бурулю. Він представився дівчині та присів поруч.

- Наталя значить - задумливо перепитав він. - Слухай, а ти знаєш такого Ігоря Сивецького? 

- Так знаю - сором'язливо відповідає подруга. 

Я почала прокручувати в голові це ім'я та спробувала згадати де я його вже чула. За останні два місяці я познайомилася з великою кількістю людей. Тому в голові все плуталося. Так, а це часом не цей хлопець який кинув оком на подругу? Він ходив до нас практично кожного дня, носив квіти та цукерки, та Наталя його все одно відшила.

- Так ось, це наш хороший друг та одногрупник. І.... - хлопець не встигає завершити, як в нього оживає телефон. Він перепросив та швидко вийшов з кімнати.

Та вже через хвилину повертається назад. Проте, помічаю  що одягнутий хлопець в іншу кофту.

- Слава Україні! - ще раз вітався хлопець, і це дуже дивно. 

Дівчата знову голосно відповіли йому. Я перевела погляд на Бурулю, вона як і я не розуміла що тут відбувається. Це приколи у нього такі чи що? Хлопець знову оглянув кімнату й зупинив погляд на мені. Проте, дивився так наче бачив мене вперше. 

- Роман - представився хлопець, знову подаючи мені руку. Якщо чесно, я на декілька секунд зависла, не розуміючи що тут відбувається. Та потім починаю згадувати слова Наталі, і вона щось говорила про братів Сосновських. Виходить вони.... близнюки!!

- Анастасія - боязко відповідаю, і все ще чекаю що хлопець розсміється, і це виявиться черговим жартом старшокурсників.

- Я не бачив тебе тут раніше.. - каже хлопець,  уважно розглядаючи мене. 

За декілька місяців в гуртожитку я зрозуміла, що першокурсниці для хлопців, це як свіже м'ясо. Варто, тільки сказати, що ти новенька, хлопці реагують на тебе як бик на червоне. Мене це дуже дивувало і водночас смішило.

- Можливо..

- Перший курс, так? - уточнює хлопець. Боже, який ти здогадливий - пронеслось в моїй голові. Та все ж я відповіла стримано.

- Так.

- Бухгалтерський облік - читає в голос хлопець підписаний зошит у мене в руках - Ти напевно вчишся на бухгалтера?

- Майже!