Розділ 23

Я завмерла. Давно не бачила цього хлопця. Колись я всіма силами намагалася забути його риси, стерти їх із пам’яті. Але зараз, у цю секунду, у голові спливла наша перша зустріч... 

Того вечора ми з дівчатами намагалися вчитися. Завтра важливий семінар, і я мала бути готова. Але, як на зло, зосередитися не виходило. Хтось згадав кумедну історію, у когось задзвонив телефон, ще й гості несподівано зазирали. Нарешті ми вимкнули мобільні, зачинили двері на ключ і домовилися: хто б не прийшов, не відкривати. 

Не минуло й десяти хвилин, як у коридорі знову пролунав стукіт. Два чоловічих голоси щось жваво обговорювали і наполегливо просили відчинити. Ми мовчали. 

— Це що, Сосновські? — раптом прошепотіла Наталя, глянувши на Олю. 

— Голоси схожі, — невпевнено відповіла та, прислухаючись. 

— Точно вони! — Наталя аж підскочила, її очі загорілися. — Дівчата, відкриваємо! 

Вона вже бігла до дзеркала, поправляючи волосся. Оля підвелася, швидко наводячи лад на ліжку. 

Ми з Бурулею обмінялися поглядами, не розуміючи, що тут відбувається. Другий місяць навчання, ми ще толком нікого не знали. Але реакція подруг на цих гостей була аж надто… збудженою. 

— Ми ж домовлялися нікого не впускати, — я зітхнула, усвідомлюючи, що про навчання можна забути. 

— Настя, ти не розумієш! Це ж брати Сосновські! — схвильовано прошепотіла Оля. 

— І що? — буркнула я. — У мене завтра семінар! 

— Вони дуже класні хлопці, — додала вона, розпускаючи волосся. — От тільки чому вони прийшли саме до нас? 

Я почала сумніватися: може, все ж варто поглянути, задля кого така метушня? 

Голоси за дверима на мить стихли, і дівчата перелякано перезирнулися, ніби боялися, що хлопці пішли. Наталя рвонула до дверей. 

Щойно вони відчинилися, до кімнати зайшов високий чорнявий хлопець із синіми очима. Він справді був симпатичний. 

— Слава Україні! — голосно привітався він. 

— Героям слава! — швидко відповіли дівчата. 

Я мимоволі усміхнулася. Таке привітання було незвичним. За два місяці в гуртожитку я ще не чула його від жодного хлопця. 

Він оглянув кімнату й зупинив погляд на мені. 

— Іван, — представився, простягаючи руку. 

— Анастасія, — відповіла я, тиснучи його долоню. 

— Перший курс? 

— Так. 

— Яка спеціальність? 

— Економіка. 

— Чому обрала цей університет? 

— Зірки так склалися, — неохоче відповіла, відкриваючи зошит. 

Хлопець усміхнувся, але нічого не сказав. Напевно, зрозумів, що я не надто горю бажанням спілкуватися. Він перевів увагу на Бурулю. 

— Наталя, значить? — перепитав. — Ти знаєш Ігоря Сивецького? 

— Так, знаю, — невпевнено відповіла вона. 

Я напружилася. Ім’я знайоме. Здається, це той самий хлопець, який не давав Наталі проходу, засипав її квітами та цукерками, а вона його все одно відшила. 

— Це наш друг, — сказав Іван. І… 

Його перебив дзвінок. Він вибачився та вийшов у коридор, і я вже понадіялась, що все ж, зможу вивчити лекцію, але за декілька хвилин хлопець повернувся… у іншій кофті. 

— Слава Україні! — знову привітався він. 

Дівчата відповіли. 

Я здивовано звела брови. Це жарт? Чи просто дивна манера поведінки? Хлопець знову обвів поглядом кімнату і… подивився на мене так, ніби бачив уперше. 

— Роман, — представився він і простягнув руку. 

Я зависла. А потім до мене дійшло. Дівчата здається казали брати Сосновські, виходить вони близнюки. 

— Анастасія, — тихо відповіла я, потискаючи його руку. 

— Не бачив тебе тут раніше… 

— Можливо. 

— Перший курс? 

— Так. 

— Бухгалтерський облік, — прочитав він на моєму зошиті. — Значить, ти майбутній бухгалтер? 

— Майже. 

— Чому саме цей університет? 

Я пирхнула. 

— Ви з братом заздалегідь погоджуєте питання чи це у вас інстинктивно? 

Роман усміхнувся. 

— І що ж ти відповіла Івану? 

— Запитай у нього. 

Він хитро примружився. 

— Настю, тобі казали, що в тебе красива посмішка? 

Я відчула, як до щік приливає жар, і швидко сховалася за зошитом. 

— Звісно, кожного дня це чую, — буркнула з іронією. 

— Це круто, — засміявся він і нарешті перемкнув увагу на Бурулю.

Згодом повернувся Іван, і хлопці обсівши з двох сторін Бурулю, затіяли розмову про Ігоря, розписуючи його «найкращі якості». Я краєм ока спостерігала за ними. Вони справді були схожі, але якщо дивитися уважніше, можна було знайти відмінності. У Романа обличчя було худіше, фігура – спортивніша, а в погляді більше зухвалості. 

Загалом, розмова хлопців з подругою, доволі затягнулася, і весь цей час я вдавала вигляд, що старанно читаю зошит, та насправді слухаючи всі ці нісенітниці, які розповідають брати подрузі, я не запам'ятала жодного слова. 

- Наталя, ну скажи чому тобі не подобається Ігор? - не відстає від подруги Ваня. 

- Просто не подобається і все. Чого ви до мене пристали? - вже ледь стримуючи емоції бурмоче дівчина.

- Ну Наталя, ти заспокойся. Все в порядку - спокійно каже Роман - В тебе напевно є хлопець так?

- Та немає у мене нікого! - нервово кидає Буруля. 

- Та ти не соромся, можеш нам довіритися та сказати правду. Ми все зрозуміємо, ось у Вані, наприклад дівчини немає - продовжує хлопець - А у мене є, ось сидить вчиться... - серйозно заявляє Роман.

В повітрі запанувала тиша, я ж машинально підняла голову, щоб глянути про кого ж іде мова. Оскільки в кімнаті крім нас та братів більше нікого не було.

І яке ж було здивування, коли я побачила що хлопець своєю рукою вказував саме на мене. Я глянула на дівчат, вони теж здивовано дивилися в мій бік. І чесно признатись, що таких підколів з боку старшокурсників я була не готова. 

— Не смішно, — холодно відповіла я. 

— А хто сказав, що має бути смішно? — підморгнув він. 

— Ми знайомі кілька хвилин. 

— І цього вистачило, щоб зрозуміти, що ти будеш моєю дівчиною.