Розділ 22

Ми зупинилися на стоянці неподалік центру. Макс узяв мене за руку й повів вузенькими вуличками міста. Повітря тут було зовсім іншим — воно пахло кавою, випічкою, прохолодним вітром і сотнями чужих голосів, що губилися в шумі транспорту. Люди поспішали у своїх справах, здавалося, вони навіть не помічали нас. 

Спочатку я намагалася запам’ятати дорогу, але після чергового повороту зрозуміла, що загубилася серед цих вуличок. Тому просто йшла за Максом, спостерігаючи, як сонячні промені переливаються на вітринному склі та кидають довгі тіні на бруківку. 

Ми з дівчатами іноді вибиралися в центр, щоб погуляти чи посидіти в кафе, але через те, що університет знаходився на околиці, це траплялося нечасто. Тому більшість вулиць, особливо маленьких, залишалися для мене незнайомими. 

— Куди ми йдемо? — запитала я, намагаючись упіймати його погляд. 

Макс тільки загадково усміхнувся. 

— Скоро побачиш. 

Я могла б настояти, вимагати відповіді або ж просто зупинитися, поки він не пояснить, але… цього разу не хотіла нічого доводити. Вперше за довгий час я почувалася спокійною. Тримала його за руку і просто йшла за ним, не думаючи, що буде далі. 

Як не крути, але мушу визнати — я прив’язалася до цього хлопця. Мені подобалося проводити з ним час. Він був абсолютно іншим, коли ми залишалися наодинці. Поруч із ним я відчувала, що можу розслабитися. Бути собою. Не захищатися. 

Все життя я звикла відстоювати свої права. У мене не було братів чи сестер, які могли б прийти на допомогу. Пам’ятаю, як у дитинстві мене боляче зачіпало, коли за моїх подруг заступалися їхні старші брати чи сестри. Спочатку я плакала від образи, відчуваючи несправедливість, а потім зрозуміла, що сльози не допоможуть. 

Я навчилася бути сильною. Навчилася відповідати кривдникам так, що вони більше не насмілювалися зачіпати мене чи моїх друзів. І в той момент пишалася собою. 

Але, чорт забирай, як же іноді хочеться бути слабкою. Відчувати, що тебе захищають. Що за тебе є кому постояти. І саме з Максом я вперше відчула це по-справжньому. 

Ми зупинилися біля невеликої кав’ярні з написом "Золотий дукат". Я ніколи тут не була. 

Коли ми увійшли, аромат кави ніби накрив мене з головою. Це було маленьке, але дуже затишне місце. Вогники приглушеного світла, дерев’яні столики, запах кориці й ванілі. 

Макс замовив за нас двох, і, як виявилося, не помилився. Морозиво трьох видів з горішками та фруктами, гарячий шоколад — для мене. Собі ж узяв лише чорну каву. 

Я з насолодою куштувала десерт і слухала його розповіді про дитинство. І зараз переді мною був зовсім інший хлопець. Не зарозумілий сноб. Не зірка університету. А просто… простий і милий хлопець, поруч із яким було тепло й спокійно. 

Несподівано для себе я ловлю себе на думці, що не хочу, щоб цей вечір закінчувався. Що мені добре тут, поруч із ним. 

Ми вийшли з кав’ярні. І я здивувалася. Ніхто з його друзів так і не прийшов. Чому? Адже кожен наш вихід "у світ" раніше був виставою. Але сьогодні… сьогодні все інакше. 

Я могла б запитати. Але не хочу псувати цей момент. Не хочу нагадувати йому — і собі — що це всього лише гра. 

Я відчуваю, що в мені щось змінюється. Мої принципи розхитуються, логіка дає збій.Це не правильно, кричить розум. Але серце його не чує. 

І, згадуючи цей вечір, той поцілунок і те, як Макс заступився за мене в клубі, я вперше за довгий час хочу помилятися.

Я повернулася в гуртожиток на початку десятої. В кімнаті була тільки Буруля, яка розмовляла з кимось телефоном, зосереджено водячи пальцем по столу. Її голос звучав спокійно, та я знала що дівчина чимось стурбована. 

Я швидко перевдяглася й пішла у ванну, сподіваючись, що тепла вода допоможе змити з мене всі думки, які роєм літали в голові. Але, здається, тільки сильніше розбурхала себе. 

Коли повернулася в кімнату, Буруля вже закінчила розмову й, хитро посміхаючись, чекала на мене, склавши руки на грудях.

— Ну і де це ми так довго гуляємо? А головне — з ким? — в її голосі чулося відверте зацікавлення, яке вона навіть не намагалася приховати. 

— Я... з Левицьким у центрі була, — відповіла я, трохи зволікаючи. 

— Тільки двоє? — уточнила вона. 

Я лише кивнула, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом, бо знала: Буруля вміє читати мене, як відкриту книгу. 

— Слухай, може, я чогось не знаю, і ваші стосунки — це вже зовсім не гра? 

— Не вигадуй, нічого не змінилося, — нервово кинула я й поспішно перевела розмову: — А де дівчата? 

Буруля ще мить вдивлялася в мене, немов зважуючи, чи варто далі допитуватися, але потім, здається, вирішила відступити. 

— Пішли в кафе з якимись знайомими Олі. Будеш їсти? 

— Ні, дякую. Не голодна. А ось чаю — залюбки, — я втомлено сіла на ліжко. 

Буруля схвально кивнула й поставила чайник, а я згадала про коробку, яку мені подарував Левицький. Витягла її, поставила на стіл і відкрила, випустивши в кімнату солодкий аромат шоколаду. 

Звичайно, подрузі було цікаво, звідки це в мене, і мені довелося розповісти. 

— Ой, дівчино, здається, ти попала, — весело протягнула вона, смакуючи цукерку. 

— Це подяка за зроблену роботу, — швидко виправдалася я. 

— Ну-ну, я так і повірила, — підморгнула вона. 

— Так, усе, припини. Краще розкажи, як у тебе справи? У тебе все в порядку? — я уважно подивилася на подругу. 

Вона була надто веселою, як на Бурулю. Її поведінка ніби кричала, що щось не так. 

— Начебто все добре... Якщо не рахувати двійки з обліку, — криво посміхнулася вона. — А що? 

— Не знаю. Ти здаєшся мені якоюсь знервованою. 

Подруга на мить замовкла, крутячи ложечку в руках, ніби не знаючи, з чого почати. 

— Ну... Взагалі-то є дещо... 

— Що сталося? 

— Та ні, в мене все нормально, не хвилюйся, — вона поспішила заспокоїти мене. — Тут інше... 

— Буруля, ти можеш нормально пояснити? 

Вона зітхнула й нарешті сказала: 

— Я сьогодні Сосновського бачила.