Розділ 19

Коли ми сіли в машину, настрій Ані помітно впав. Вона відвернулася до вікна і всю дорогу мовчала. Ми намагалися розговорити її, але марно. Максим вирішив, що в такому стані їй не варто з'являтися вдома, тому Аня мала переночувати у нього. 

— Куди ми їдемо? Хіба твоя квартира не в іншій стороні? — здивовано запитала дівчина, коли ми звернули до мого гуртожитку. 

— Спочатку відвезу Настю, — спокійно пояснив Макс. 

— Що? Ти не поїдеш з нами до Макса? — здивувалася Аня, дивлячись на мене так, ніби це було щось неймовірне. 

— Ань, розумієш, мені завтра на першу пару, тому... — почала я, намагаючись підібрати правильні слова. 

— Але ж, Настя, будь ласка, не залишай мене зараз, — її очі знову наповнилися слізьми. Я розгублено мовчала, не знаючи, що сказати. — Мені потрібна твоя підтримка. А на пари завтра поїдеш разом із Максом, — наполягала вона, благально дивлячись мені у вічі. 

— Справді, погоджуйся, — підтримав сестру Левицький, тепло усміхаючись. Я б сказала, що це була хитра посмішка, але сперечатися зараз не мала сил. 

— Добре, поїхали, — видихнула я. Аня відразу розцвіла, задоволено усміхнувшись. 

Протягом всієї дороги я не знаходила собі місця. У голові крутилися думки про те, як пояснити, чому ми з Максом будемо спати окремо. Утім, повертатися було вже пізно: машина якраз заїжджала на стоянку. 

У квартирі я почувалася дуже ніяково. Мені здавалося, що кожен мій рух виглядав недоречно. 

— Насть, ти чого стоїш, наче тут уперше? — жартома звернулася до мене Аня, помітивши мій напружений стан. 

— Макс, ти ще жодного разу не запрошував її в гості? — здивувалася вона, переводячи погляд на брата. 

— Якось нагоди не було, — невпевнено відповів він, знизуючи плечима. 

— Дивні ви якісь, — коротко кинула Аня й пішла до кімнати. 

Коли вона зникла за дверима ванної, Макс запропонував мені чай. 

— Кави о такій годині вже не пропоную, — сказав він, дивлячись на годинник. 

— Як на мене, чай теж не найкраща ідея. Потім не засну. Але якщо маєш ромашковий, зроби Ані. Вона хоч трохи заспокоїться, — запропонувала я. Макс мовчки кивнув, діставши чашку. 

— Настя, я хочу подякувати тобі за сьогодні. Якби не ти, не знаю, що б робив, — раптом сказав він, дивлячись прямо мені в очі. У цей момент я згадала наш поцілунок, і по спині пробігли мурашки. Я відвела погляд, намагаючись зібратися. 

— Не варто дякувати. У нас домовленість, — відповіла я, намагаючись приховати збентеження. — А щодо Ані, я просто рада, що змогла допомогти. 

У коридорі почулися кроки, і на кухню зайшла Аня. На неї було боляче дивитися: заплакана, знесилена, розбита. Макс відразу простягнув їй чашку з чаєм, а я вирушила до ванної кімнати, намагаючись дати їм трохи часу на розмову.

Мені, звісно, дуже хотілося поніжитися у ванній, тим більше такій великій, але сил вистачило лише на швидкий душ. День видався неймовірно насиченим, і я щиро бажала опинитися у своїй кімнаті, а не в малознайомій квартирі. 

Коли я вийшла з ванної, одягнувши футболку і шорти, які мені дав Левицький, на кухні вже нікого не було. У цій великій футболці я виглядала комічно, але краще так, ніж спати в джинсах. 

Я зайшла в кімнату до Ані. Вона лежала на ліжку, беземоційно дивлячись у одну точку. 

— Як ти? — тихо запитала, сівши поруч. 

— Не знаю, — безбарвно відповіла вона, а потім тихо додала: — Здається, мій світ перевернувся догори дриґом. 

Вона стиснула пальці на ковдрі, і я побачила, як по її щоці скотилася сльоза. 

— Я ж справді його любила, — продовжила вона, сумно усміхаючись, — уже навіть мріяла про весілля. 

Її голос тремтів, і я лише міцніше стиснула її руку. 

— Я знаю, що тобі зараз важко, — м’яко кажу. — Але повір, час лікує всі рани. 

Ми замовкли. Просто лежали поруч, і кожна думала про своє. 

— Можна щось запитати? — раптом порушила тишу Аня. 

— Звісно. 

— У туалеті ти сказала, що була в схожій ситуації... Це правда? 

— Правда. 

— Ти теж застукала свого хлопця з іншою? 

Я на секунду завагалася. Спогади про той день досі болісно відгукувалися в мені. 

— Ця "інша" була моєю найкращою подругою, — видушила я з себе рівним тоном.

Аня різко підвелася, її очі розширилися від здивування. 

— Як? І що ти зробила? 

Я сумно усміхнулася. 

— Тобі справді цікаво? 

— Так! Ну що? Напилася, як я сьогодні? Чи пішла додому ридати? 

Її слова викликали в мене слабкий сміх. 

— Ні, я виявилася ще дурнішою, — зітхнула, намагаючись приховати наплив емоцій. — Того вечора ми святкували день міста. І після того, як я побачила свого хлопця з подругою... я залишилася. До кінця вечора танцювала з друзями, посміхалася. 

— Ти серйозно? — Аня дивилася на мене шоковано. 

— Це був найгірший день у моєму житті, — продовжила я, дивлячись у стелю. — Усередині мене все згоріло. А я вдавала, що нічого не сталося. Що мені байдуже. 

Вона задумливо дивилася на мене, обмірковуючи почуте. 

— Чому ти не пішла додому? 

— Знала, що вдома мене накриє ще сильніше. І я не хотіла, щоб хтось подумав, що вони мене зламали. Я хотіла довести собі, що можу триматися. 

— І як ти зараз? 

Я знизала плечима. 

— Байдуже. Зараз я рада, що викреслила цих людей зі свого життя. 

Аня задумалася, опустивши очі. 

— Думаєш, у мене теж так буде? 

— Обов’язково, — усміхаюся, обіймаючи її. — Ти хороша дівчина. У тебе ще буде хтось, хто по-справжньому тебе цінуватиме. 

Вона мовчки кивнула, пригорнувшись до мене. 

— А тепер давай спати, — додаю, легко гладячи її по плечу.

Напевно, Аня й справді була дуже виснажена, оскільки вже за декілька хвилин мирно спала. Я ж, як не намагалася наслідувати приклад дівчини, ніяк не могла. Кожен раз, коли я заплющувала очі, переді мною спалахували картинки поцілунку з Левицьким. Після того, що сталося, все так швидко закрутилося, що в мене просто не було часу про це подумати. А зараз, незважаючи на пізню годину, всі мої думки були лише про нього.