Розділ 18

- Кхе, Макс? Макс! 

З небес на землю мене повертає голос Свята. Я оглядаюся навколо, але ніяк не можу прийти до тями. Що це тільки що було? Здається, я зовсім з котушок злетіла! 

- Макс, у нас проблеми? – продовжує Свят, і тільки тепер я усвідомлюю, що досі знаходжусь в обіймах Левицького. Миттєво відсторонююся від нього, відчуваючи, як червонію від сорому. Боже, який жах! Ще й Свят усе бачив! Як тепер йому в очі дивитися? 

- Що? – нервово ричить Левицький. 

- Там, коротше… Аня… – Свят явно не знає, як правильно сформулювати. 

- Що з Анею? – Макс уже значно спокійніше запитує. 

- Ну, вона там… – Свят намагається знайти слова. 

- Бл*ть, Свят! Ти можеш сказати нормально? – Макс починає нервуватися. Свят кілька секунд дивиться на нього, щось обдумує, а тоді швидко видає: 

- Коротше, вона п'яна. 

- Що? –  очі Макса розширюються від здивування, і мої теж. 

- П'яна вона! – повторює Свят, уже тихіше. 

- Як? Де вона? – серйозно запитує Макс, схопивши друга за плечі. 

- У жіночому туалеті, – досадно відповідає Свят, потираючи потилицю. Не втрачаючи ні хвилини, Левицький рвонув туди, розштовхуючи натовп. Ми зі Святом поспішили слідом.

Максим підходить до жіночого туалету, біля якого вже зібрався гурт дівчат. Їхній невдоволений гомін заповнює вузький коридор, але хлопець не звертає на них жодної уваги. Мовчки, із явним напруженням у рухах, він одним ривком відчиняє двері. Я йду слідом і завмираю позаду нього, побачивши картину, яка приголомшує. 

На підлозі, поруч із раковиною, сидить Аня. Боса. Її взуття валяється неподалік, а в руках вона стискає майже порожню пляшку з-під коньяку. Її вигляд разючо контрастує з образом тієї милої дівчини, яку я зустріла всього кілька годин тому: скуйовджене, мокре на кінцях волосся, розмазана помада, чорні сліди туші під очима. Здається, вона розсипається просто на очах. 

– Ти що здуріла?! – Максим, здавалося, втрачає контроль, підбігаючи до неї й вириваючи пляшку з рук. – Що ти твориш? – питає він, починаючи трусити її за плечі. 

– Мааакс... – простогнала вона, намагаючись сфокусувати погляд на братові. Її голос слабкий, надламаний. 

– Вставай! Їдемо додому! – в голосі Максима змішалися злість і розпач. Він нервово піднімає сестру. 

– Ні... не чіпай мене! – протестує вона, вириваючись із його рук, але її сили явно вичерпуються. 

– Аня, я не розумію, що сталося? – Максим намагається стримувати емоції, але його голос зривається. 

– Артем... він... – її губи тремтять, і з них не виривається більше жодного слова. Лише сльози починають стікати по її блідих щоках. 

– Що Артем? Він тобі щось зробив? Що сталося?! – голос Макса вже на межі крику. Його трясе, він шукає відповіді, але отримує лише безмовну реакцію. 

– Макс, припини! – втручаюся, розуміючи, що хлопець лише посилює її стан. – Зупинись, ти не бачиш, що їй зараз і так погано?! – я обережно беру його за руку. – Дай мені з нею поговорити, добре? – тихо прошу, заглядаючи в його злякані очі. 

Максим затримує погляд на кілька секунд, мовчить, але, зітхнувши, коротко киває.

– Принеси негазовану воду й томатний сік, – додаю, поки він не встиг піти. 

Після того, як двері за ним зачиняються, я повертаюся до Ані. Вона виглядає спустошеною. Її плечі безвольно опустилися, а погляд розгублено ковзає по підлозі. Я сідаю поруч із нею, обережно торкаюся плеча, але дівчина здригається. 

– Ти в порядку? – питаю, намагаючись зловити її погляд. Вона мовчки хитає головою, і цього руху досить, щоб зрозуміти – її світ зараз розбитий. 

Невдовзі у двері постукали. Свят приніс воду й сік, повідомивши, що домовився з адміністрацією клубу про те, щоб сюди нікого не пускали. Подякувавши, я зачиняю двері й знову повертаюся до дівчини. 

– Аня, я не знаю, що сталося, але сидіти тут на холодній плитці – не найкращий вихід, – кажу, намагаючись зрушити її з місця. 

– Мені все одно, – беземоційно відповідає вона. Її голос ніби відлунює порожнечу всередині. 

– Може, хочеш, щоб я когось покликала? – обережно пропоную розуміючи, що я напевно не та людина, якій би хотілося зараз розказати свої проблеми.

– Ні, – ріже вона. Її відповіді лаконічні, немов вона намагається відгородитися від будь-яких розмов. 

Я сідаю ближче, зітхаючи. 

– Ти повинна взяти себе в руки. 

– Я не можу! – вона різко підводить очі, і я бачу, як в них нуртує відчай. – Розумієш? Не-мо-жу! – її голос починає ламатися, сльози знову котяться рікою. 

Через секунду Аня раптово підхоплюється, похитуючись, і мчить до кабінки. Її вириває, і я швидко підходжу, збираю волосся, підтримую, щоб вона не впала. Вона ледве тримається на ногах, тому я, наскільки можливо, допомагаю їй повернутися до умивальника. Вмивши її обличчя, подаю склянку води. 

Ми знову сідаємо на підлогу. 

– Розкажеш, що сталося? – тихо запитую. 

Вона мовчить, але її плечі тремтять. Та зрештою, крізь сльози, вона починає говорити: 

– Коли до тебе почав чіплятися той хлопець, я побігла за Максом. Та пробігаючи крізь натовп, побачила Артема... – її голос ламається, і вона зупиняється. – І якусь дівчину. Вони... вони цілувалися... 

Її слова пробирають мене до кісток. Ком підступає до горла. Я знаю цей біль. Його не можна описати словами. 

– Аня, мені дуже жаль. Я точно знаю, як це – коли світ руйнується за секунду. Більше року тому я сама опинилася в схожій ситуації... – зізнаюся тихо. 

Вона піднімає заплакані очі на мене. Її погляд здивований, майже недовірливий.

Не знаю, чи правильно я зараз вчиняю, але відчуваю, що маю хоч трохи допомогти їй відволіктися від болю. Хоча мені й самій важко згадувати минуле, іншого виходу я не бачу. Від моїх слів Аня обережно піднімає голову, здивовано вдивляючись у мої очі своїми заплаканими, почервонілими від сліз. 

— Чесно кажучи, я не знаю, чи є якісь слова, які могли б зараз тебе заспокоїти, — я співчутливо дивлюсь на неї. — Це просто треба пережити, і кожен це робить по-своєму.