Розділ 16

- Так, я тебе уважно слухаю! – серйозно заявляє Маша, сідаючи за парту, схрещуючи руки на грудях і уважно дивлячись прямо в очі. 

Чорт. Зовсім забула про її допитливість. І що тепер сказати? Здається, у моїй голові справжній хаос, а відповіді, яка б мене врятувала, як завжди, немає. 

- Ти про що? – намагаюся виграти трохи часу, удаючи, що не розумію, про що вона. 

- Настя, припини! – різко обриває Маша. Її голос стає наполегливішим, а очі звужуються. – Я через тебе пів ночі не спала! Розповідай, що в тебе з Левицьким? 

- Немає про що розповідати! – випалюю швидше, ніж встигаю подумати. – Я просто допомогла йому з математикою, ось і все. 

Маша дивиться на мене, як на дурну. Її обличчя змінюється – від злості до сумніву, і назад до цікавості. Вона нахиляється ближче, ніби намагаючись побачити, чи не обманюю я її. 

- Серйозно? І ти хочеш, щоб я в це повірила? – тисне далі подруга. – Щось не схоже, що Левицький усіх, хто йому допомагає з навчанням, підвозить додому! 

- Маша, припини! – відповідаю нервово, уникаючи її погляду. 

- А що? – наполягає вона, схрещуючи руки на грудях. – Ще скажи, що між вами нічого немає! 

Слова застрягають у мене в горлі. Хотілося б відповісти тверде "ні", але я чудово розумію, що рано чи пізно, чутки про наші стосунки почнуть гуляти університетом? До того ж, просто збрехати... я так не можу. А от сказати "так" – це звучить ще абсурдніше. 

- Я... я не знаю, – видихаю, важко зітхнувши. – Все так заплутано!

Маша нахиляється ще ближче, ніби її зіркі очі можуть проникнути вглиб моїх думок. 

- Настя! Але це ж Левицький! – шепоче вона мені на вухо, наче конспіратор. – Мрія всіх дівчат, ти що, не розумієш? Не будь дурепою...

Я ледве стримуюся, щоб не закотити очі. Її тон змушує мене почуватись так, ніби я щось проґавила чи роблю щось не так. 

- Все, – перебиваю я її на півслові, намагаючись вдавати впевненість. – Давай закриємо цю тему!

На щастя, у цей момент двері кабінету риплять, і в приміщення заходить викладач. Маша зітхає, даючи зрозуміти, що тимчасово здається, але я бачу: це лише пауза перед її наступною атакою. 

Весь день я ходила, як на голках. Думки про вечір з друзями Левицького поглинали мене з головою. Чим ближче наближалася дев'ята година, тим сильніше я хвилювалася. Уявляла себе серед компанії впевнених, розкішних і, можливо, трохи зверхніх людей. Щось мені підказувало, що не всі з них будуть раді мене бачити. 

Постійно в голові крутилися запитання: "Як себе поводити?", "Що говорити?", "Чи приймуть мене взагалі?" Мені здавалося, що це буде справжній тест на витривалість. І я навіть не була впевнена, що готова до нього. 

На фізкультурі, коли Макс підійшов і наголосив, що заїде о дев'ятій, у мене всередині все впало. Я намагалася посміхатися і виглядати спокійною, але серце гупало, наче марафонський бігун. 

Прийшовши в кімнату, я довго сиділа перед дзеркалом, намагаючись вирішити, що одягнути. Не хотілося виглядати надто офіційно, ніби я серйозно готувалася. Але й виглядати просто, немов на звичайну прогулянку, теж не підходило. 

У результаті я обрала голубі джинси, чорну футболку з вирізом на спині та світлий піджак. А туфлі-лодочки на високих підборах додали трохи впевненості, хоч і нагадували, що вечір може бути довгим. Макіяж я зробила легким, щоб не виглядати занадто старанною. 

Коли я нарешті закінчила і готова була вже видихнути, Оля, моя сусідка по кімнаті, почала розпитувати: 

- Ну і куди ти так зібралася? Ще й на підборах? 

- З друзями ідемо в клуб, – відповіла я, намагаючись виглядати спокійною. 

- "Друзі", – промовила вона з посмішкою. – Часом не той, із ким ти вчора "випадково" гуляла до пізнього вечора? 

- А ми вчора чекали на тебе, чай зробили... а ти появилася тільки пізно ввечері  – додала Наталя, яка досі сиділа на ліжку. 

- Ой, дівчата, вибачте! Я сама не планувала нікуди йти. Так вийшло, – відповіла я, сподіваючись, що це зведе їхню цікавість нанівець. 

- І хто ж це "так вийшло"? – хитро запитала Оля, але мене врятував дзвінок телефону. 

- Я вже під гуртожитком, виходь, – повідомив Макс своїм спокійним голосом.

Я кинула слухавку і, швидко схопивши сумочку, видихнула: 

- Ну, все, потім розповім. 

- Ой, Настя, тільки не забудь! Нам цікаво! – закричала Оля, коли я вже вибігала з кімнати. 

На дворі було прохолодно, і я одразу побачила Макса, який стояв, обпершись на машину. Його вигляд був, як завжди, бездоганний: джинси, та чорна  сорочка, яка вдало підкреслювала його спортивне тіло. Він одразу усміхнувся, коли побачив мене, і відкрив дверцята. 

- Ти чудово виглядаєш, – сказав він, оглядаючи мене з голови до ніг. 

- Дякую, – відповіла я, намагаючись приховати хвилювання. 

Коли машина рушила, напруга в мені досягла піку. Макс, помітивши це, запитав: 

- Все нормально? Ти чогось нервуєш? 

- Просто… незвично. Не знаю, як мене сприймуть твої друзі, – чесно зізналася я, дивлячись на свої руки. 

- Послухай, Настю. Якщо вони раптом скажуть щось дурне або будуть вести себе непривітно, це їхні проблеми, а не твої. Для мене абсолютно не важлива їх думка. 

Він сказав це так щиро, що я мимоволі відчула себе трохи впевненіше. Але думки про вечір усе ще не давали спокою. 

– До речі, поки не забув! – раптом каже Макс, повертаючись, і дістає з заднього сидіння чорну квадратну коробку з червоним бантом. – Це тобі! 

– Це що? – збентежено питаю, розглядаючи коробку. 

– Моя подяка! 

– За що? – дивуюсь, не розуміючи, що він має на увазі. 

– За допомогу з математикою! – коротко кидає Макс. – До речі, могла б попередити, що ти не тільки красива, але й розумна! – несподівано додає, кидаючи на мене веселий погляд. 

– Завдання й справді не були важкі, – тихо відповідаю, намагаючись не показати, наскільки мене зачепили його слова. Думка про те, що він вважає мене красивою змушує моє серце шалено битись, і я відчуваю, як червоніють мої щоки. – Але звідки ти дізнався? – зрештою запитую, намагаючись трохи відійти від шоку.