Розділ 15

Коли я зайшла в кімнату, дівчата вже сиділи на своїх ліжках, захоплені навчанням. Вони давно повечеряли, але, щоб я не почувала себе самотньо, погодилися попити зі мною чаю. Не люблю їсти наодинці, тому їх підтримка була справжнім спасінням. Я, смакуючи макарони, розповідала про наш похід у спа, намагаючись передати усі ті емоції, які пережила. Це було так чудово, що навіть простий чай з ними здався приємним завершенням вечора. 

Після чаювання дівчата повернулися до своїх підручників, а я вирішила зазирнути в телефон і перевірити завдання, які скинув Левицький. Хотіла йому допомогти – він стільки всього зробив для мене, навіть якщо це було не зовсім за моїм бажанням. Я вже навіть вирішила, що якщо не зможу розв'язати завдання сама, попрошу Вову з 109 групи, він справжній геній. Але хвилювання виявилося марними – хоча завдання і були складні, я таки змогла їх вирішити. Це зайняло багато часу, але відчуття задоволення від виконаної роботи було того варте. 

На щастя, на завтра нічого не задавали, і, хоч я була трохи втомлена, все ж була задоволена собою. Легко заснула і спала так міцно, як ніколи. 

Наступного ранку я прокинулась в чудовому настрої. Пари пройшли швидко і легко, і після них ми з дівчатами поїхали до Мар'яни готувати презентацію з мікроекономіки. Робота йшла швидко, і ми не помітили, як уже стемніло. Після цього ми з Машею пішли на зупинку.

Ми стояли і чекали маршрутку, коли раптом на телефоні загорівся знайомий номер Левицького. Чорт, зовсім забула про завдання. Я швидко підняла слухавку. 

– Настя, привіт! Ти де? – почувся його веселий, навіть трохи грайливий голос. 

– Привіт, я... додому їду! – відповіла я, намагаючись звучати спокійно, але насправді почала нервувати. – Ти щось хотів? 

– Так, хотів запитати чи завдання готові? – його питання було прямим, і я навіть могла уявити, як він посміхається в той момент. 

– Так, готові. Тільки вони в кімнаті, в гуртожитку, – намагаюся бути чесною, але це тільки більше посилює мій дискомфорт. Як я могла так забути?! 

– А, ясно, – почувся його легкий сміх, який мене ще більше дратував. – Нічого страшного. Я не далеко, можу заїхати і забрати. Коли будеш вдома? 

Я замислилася. Вже доволі пізно, а ми з Машею ще стоїмо на зупинці. Ще й маршрутка може не приїхати, ми вже стільки часу тут чекаємо. 

– Ну... важко сказати, – обережно відповідаю, намагаючись зберегти спокій. – Я чекаю на маршрутку, не відомо, коли вона приїде. 

– Так давай я заберу тебе! Де ти зараз? 

Маша стоїть поруч, чує нашу розмову і, мабуть, вже здогадується, про що йде мова. Вона починає кидає погляди на мене, а я швидко відповідаю Максу: 

– Та ні, не треба. Я сама доберуся. Все добре. 

– Давай я під'їду! Все одно доведеться на тебе чекати. – Макс не здається. 

- Не варто... 

Маша знову починає нервувати та щось незадоволеко казати, як тільки чує, що я відмовляються від допомоги. А тоді розуміючи що я її не слухаю, швидко вириває з моїх рук телефон та називає місце нашого знаходження. А тоді уже із задоволеним виразом обличчя віддає назад мій гатжет. Я, вражена її нахабністю, тільки мимоволі закриваю очі. 

– Ок, скоро буду! – каже Левицький, перш ніж я встигаю заперечити. 

– Навіщо ти це зробила? – голосно запитую, не стримуючи емоції.  

Вона весело кліпає очима і здається абсолютно не збентежена.

- А що такого? Я вирішила, що нам не потрібно стояти тут і чекати ще годину, якщо людина хоче нас підвезти! Доречі, а хто це був? - питає дівчина, не розуміючи мого погано настрою. 

 Я злісно дивлюся на неї і не відповідаю, чесно признаюсь я не знаю, як пояснити подрузі, які у мене справи з Левицьким. Тому я все ще надіюся що зараз приїде маршрутка і пояснювати нічого не доведеться. Та всі мої надії розбиваються вщент, коли я бачу знайому машину. Чорт, і що тепер робити?

Я мовчу, розуміючи, що тепер вже нічого не зміниш. Ще одна причина для того, щоб почуватись неймовірно незручно.

І ось, через кілька секунд, машина Левицького під'їжджає до зупинки. 

– Ну і довго мені на вас чекати? – чую його голос із машини. 

Погляд Маші змінюється миттєво. Від здивування її обличчя білідне, а очі ніби округлюються. Я починаю розуміти, як вона почувається в цю секунду. Іронічно, мені стало смішно від її реакції. Вона точно не чекала, що Левицький виявиться тим кого ми чекали.

– Левицький? Ти серйозно? – вона прошепотіла, намагаючись залишатися спокійною. 

Я лише кивнула, намагаючись не розсміятися, і потягнула Машу до машини. Вона намагається опиратися, як маленька дитина, але я все одно тягну її за собою. 

– Я туди не сяду! – намагається вона вирватися. 

– Ти сама сказала адресу, тому сідай у машину! – я вже вимовляю це без зайвих емоцій, мовляв, вибору немає. Що я можу вдіяти? 

Здивування на обличчі Маші посилюється, але вона зрештою погоджується. І ось ми вже в машині. Левицький, сидячи за кермом, посміхається. 

– Сподіваюся, дівчата, ви не довго чекали! – каже він, перевівши погляд на Машу. – Мене, до речі, Максим звати! 

– Повір, я знаю, як тебе звати, – без емоцій відповідає Маша, видно, що вона намагається бути ввічливою, хоча в її голосі чути нервозність. 

Згодом подруга розговорилася і зупинити її було просто не можливо. Максим уважно слухав її, та весело посміхався підтримуючи розмову. Я ж їхала мовчки, вся ця ситуація мені не подобалася, тепер виходить що він знову мені допоміг, чого я явно не хотіла.

Коли ми під’їхали до гуртожитку, Маша, трохи втомлена, але з усмішкою, подякувала за підвезення і вийшла з машини. Я поспішила за нею, швидко кинувши Максу, що повернуся через кілька хвилин. 

— Ти мені нічого не хочеш сказати? — озвалася Маша, як тільки ми зайшли до холу гуртожитку. У її голосі звучала не просто цікавість, а ледь помітне роздратування. 

— Маша, я обіцяю, що все розповім, але завтра, — знервовано відповіла я, сподіваючись, що вона погодиться.