Розділ 14

Звучала Blas Canto – "El no soy yo". Я ледь стримала здивування: це ж одна з моїх улюблених пісень. Як він міг так влучно її обрати? Макс узяв мене за руку й затягнув у центр танцполу, наче в цьому було щось невідворотне. Він обійняв мене за талію, тримаючи так близько, що я відчувала його тепло, його дихання на своїй шкірі. Здавалося, світ за межами нашого руху перестав існувати. Ми танцювали так, наче кожен рух був спланованим, кожен крок — продуманим, хоча все виходило само собою. Я закрила очі й віддалася музиці, дозволяючи їй заволодіти мною. У цей момент я була справді щасливою. 

Час пролетів непомітно. Третя ночі. Нам уже час було йти додому. Перед виходом я забігла в туалет. Вийшовши, побачила Марка. Він стояв у коридорі, опершись на стіну, і... здавалося, чекав саме на мене. Це було настільки несподівано, що в мене на мить забракло слів. І хоча всередині загорівся вогник тривоги, я вирішила проігнорувати його. Але він швидко став поперек дороги. 

— Чого тобі? — різко кинула я, намагаючись обійти його. 

— Треба поговорити, — твердо відповів він. 

Його тон, його вигляд — усе в ньому мене дратувало. Я одразу помітила, що він перебрав із випивкою, і мене це навіть тішило. Чомусь його слабкість тепер була для мене перемогою. 

— Я так не думаю, — коротко відповіла я, намагаючись його обійти, але він знову перегородив мені шлях. 

— Настя, перестань, ти не вийдеш, поки ми не поговоримо, — холодно заявив Марк, склавши руки на грудях. 

— А нам немає про що говорити! — я ледь стримувала гнів. 

— У тебе з ним серйозно? — його запитання прозвучало несподівано. 

Я застигла на кілька секунд. Невже це те, що не давало йому спокою? Я видихнула й нервово посміхнулася. 

— А твоє яке діло? Йди до своєї дівчини! 

В його очах промайнуло щось... схоже на біль чи сум'яття? Але перш ніж я встигла це зрозуміти, позаду пролунав голос: 

— Настя? Все гаразд? — Макс стояв за кілька кроків, його погляд уважно вдивлявся в Марка. 

— Так, йдемо! Я хочу додому! — вигукнула я, ледве стримуючи полегшення. 

Макс узяв мене за руку, але не зрушив із місця. Я зупинилася, не розуміючи, чому він затримується. Погляд Макса, спрямований на Марка, був настільки пронизливим, що повітря між ними, здавалося, стало густим. 

— Макс, ідемо, — твердо сказала я, намагаючись його потягнути, але він навіть не ворухнувся.— Левицький! — вже з роздратуванням шиплю. Цього разу він нарешті піддався. 

Ми рушили до виходу, але, проходячи повз Марка, Макс штовхнув його плечем, немов демонструючи свою позицію. Колишній похитнувся, але нічого не сказав. 

Я не могла не відзначити, як Макс поводився в цій ситуації. Він виглядав таким... ревнивим? Захисником? Якби я не знала правди, могла б подумати, що йому справді небайдуже. І хоч я чудово знала, що це лише гра, у той момент було так легко повірити в її реальність.

Наступного дня, я прокинулася, коли вся кімната була залита сонячним світлом. Я потягнулася до телефону, і дисплей показав вже 12:20. Ого, я встигла виспатися. 

— Ну, на кінець. Я вже думала, що ти сьогодні не прокинешся. Скільки можна спати! — бурчала Буруля, сідаючи з краю мого ліжка. 

Я протерла очі і намагалася піднятися, але вчорашні танці давали про себе знати — все тіло боліло. Я знову лягла на подушку. 

— Я вчора пізно прийшла, — хрипким голосом виправдовуюсь. 

— Я розумію. Та мене все одно зжирає цікавість. Так що піднімайся і розповідай, — твердо заявила подруга. 

Я ще трохи полежала, але все ж встала і пішла в ванну. Гарячий душ трохи повернув мене до тями. Коли я повернулася в кімнату, Буруля вже сиділа за столом з двома чашками чаю, бутербродами та сирними тістечками. Я посміхнулася від побаченого й сіла за стіл. Не витримавши, почала смакувати бутерброди й пити чай, розповідаючи про вчорашній вечір. Не забула згадати кожну деталь, а особливо заздрісні погляди всіх дівчат і вираз обличчя Яни, коли вона почула, що це мій хлопець. 

— Як думаєш, що в тебе хотів Марк? — замислено запитала Буруля.

— Чесно? Поняття не маю. Після того вечора ми так і не поговорили, — від спогадів у горлі став комок, але я швидко взяла себе в руки. 

— Ну, значить, Левицький справив враження не тільки на Яну, — весело підморгнула Буруля. — До речі, ледь не забула, — додала, стукаючи себе рукою по лобі, — Вчора, коли ти пішла, приходив Андрій, п’яний в зюзю. Стукав у двері, кликав тебе. 

— Ого, чого це він? 

— Він, здається, бачив, як ти сідала в машину до Макса, вся така красива, і подумав, що у вас побачення. Ну ось і напився, — пояснила подруга. 

— Боже, що йому від мене треба? Сам же хотів розійтися, — тихо бурмотіла я, справді не розуміючи, чого Андрій хоче. 

— А мені вчора було не до сміху! Добре, що Славік був у гуртожитку, а то ледь його випровадила звідси, — жалілася дівчина, і я чудово розуміла її емоції. 

— Я сподіваюся, що йому пройде.

— Скажи Максу, він точно це питання вирішить! — раптом запропонувала Буруля. 

— Ні, не хочу його втягувати. Вчора він і так сильно допоміг. Я не звикла, щоб хтось вирішував мої проблеми. Зрештою, Андрій вже знає, що в мене є хлопець, значить, скоро відстане, — відповіла я, більше заспокоюючи себе, а не Бурулю. 

— Ну як хочеш, я б сказала! — знизала плечима подруга. 

Знаю, що дівчина хвилюється за мене, але не вважаю за потрібне втягувати Левицького в мої особисті проблеми. Врешті-решт, він не зобов’язаний вирішувати все за мене. 

Вчора Буруля купила квитки в кіно на комедію, тому ми ще трохи посиділи та почали збиратися. На вулиці була чудова погода — сонце світило так, наче це липень, а не кінець вересня. Від цього настрій став ще кращим. 

Мушу визнати, що з вибором фільму подруга справді не прогадала. Я вже давно так не сміялася. І в хорошому настрої ми вирушили в кафе на піцу. Сидячи за столиком, я згадала про свій телефон, витягнула його і побачила п’ять пропущених дзвінків — два від мами та три від Іри. Я вирішила зателефонувати подрузі першою.