Розділ 13

- Це що виходить? Ти зустрічаєшся з Левицьким? — Буруля ледве не пищала від емоцій, коли я розповіла їй про свої вчорашні пригоди. 

— Взагалі-то це тільки гра в кохання, — відповіла я серйозно. — Ми просто допомагаємо один одному, ось і все. 

— Яка різниця? Але всі будуть думати, що ви разом. І, повір, помирати від заздрощів, — склала руки на грудях подруга, примружуючи очі, ніби вже бачила всю університетську плітку про мене і Макса. 

Я важко зітхнула. 

— Ти щось не дуже рада виглядаєш, — додала Наталя, уважно розглядаючи мене. 

— Я просто до кінця не можу зрозуміти, чи вчинила правильно, — чесно зізналася я, злегка розгублено шукаючи підтримку в її очах. 

— Не розумію, чому ти взагалі сумніваєшся? Ти допоможеш йому, він допоможе тобі, і всі будуть у виграші. 

— Ти бачила, з ким він тусується? Мені здається, що ці дівчата мене просто заклюють, — відповіла я, нервово потираючи обличчя. 

— Настя, ти нічим не гірша за них. Тим більше, ти будеш із Максом. Він тебе в обіду не дасть, — впевнено заявила Буруля і, ніби підтверджуючи свої слова, вкусила бутерброд із задоволеною усмішкою. 

Її слова змусили мене трохи заспокоїтися. Я подумки повторила: "Ти нічим не гірша за них". 

— Може, ти й права. Просто все це якось... неочікувано. Я трохи розгублена. 

— Та розслабся ти. Може, ще й мене познайомиш із якимось його симпатичним другом, — підморгнула вона. 

Я усміхнулася. 

— Ти смішна. 

— А що? Може, мені пощастить. Розумієш, всі його друзі — симпатичні накачані, високі, що не мало важно. А мені тільки гноми попадаються! — голосно поскаржилася Наталя, і я не змогла стримати сміх. 

— Наталя, це жарт? Вони на таких дівчат, як ми, навіть не дивляться. 

— Але ж Макс подивився... 

— Припини. Він це робить не зі своєї симпатії. Просто так склалося. При інших обставинах він би навіть не знав, що я існую. 

— Ой, після такого феєричного знайомства, як біля дверей універу, тебе б точно ніхто не забув! — вона зареготала, і я не втрималася, засміялася разом із нею. 

День минав у затишній рутині. Дівчата з нашої кімнати поїхали додому, і Наталя залишилася, щоб підтримати мене перед вечіркою. Ми виспалися, смачно поснідали, сходили в магазин і взялися за прибирання. Наталя зайнялася готуванням, а я вирішила освіжитися в душі. 

— Ти вже визначилася, у чому підеш? — крикнула вона з кухні, поки я сушила волосся. 

— Ще ні. Зараз подивлюся, — відповіла я. 

Я перебрала кілька варіантів і зупинилася на чорній сукні з мереживом та невеликим рукавом. 

— Вау! Ти дуже круто виглядаєш! — захоплено вигукнула Наталя, зайшовши до кімнати. — Давай допоможу з волоссям. 

Її руки творили справжні дива. Наталя зробила мені легкі локони, які виглядали природно й невимушено. Я додала трохи макіяжу: акцент на зелені очі та помада кольору спілої вишні. Усе виглядало стримано, але доволі ефектно. 

— Ти просто шикарна! — похвалила Наталя, оглянувши мене з ніг до голови. 

— Дякую, — відповіла я, злегка засоромившись. 

— Як добиратимешся? Це ж через усе місто! 

— Макс сказав, що забере мене. Я пропонувала зустрітися біля клубу, але він наполіг. 

— Ого! Це так мило! — Наталя підморгнула мені. 

— Буруля, не вигадуй нічого, — я вже хотіла продовжити, коли телефон подав сигнал. Прийшло повідомлення. 

"Привіт, чекаю на тебе внизу." 

— Все, мені пора, — сказала я, беручи сумочку та подарунок. 

— Гарно погуляти! — побажала Наталя, усміхаючись. 

— Не сумуй тут без мене, — кинула я на прощання, востаннє глянувши в дзеркало, і вийшла з кімнати.

Коли я вийшла на двір, вечірня погода була напрочуд гарною. Хотілося просто прогулятися нічним містом і подихати свіжим повітрям. Я не люблю натовпи людей, але цього вечора плани були зовсім іншими. 

Машину Макса я помітила одразу. Він стояв, спершись на капот, переглядаючи щось у телефоні. Одягнутий у стильну світлу сорочку, чорні штани та кросівки, Макс виглядав напрочуд впевнено і... харизматично. Мені навіть здалося, що такий образ міг би вразити кого завгодно. 

— Привіт, — перша привіталася я, підходячи ближче.

— Привіт. Сідай у машину... — Макс відвів погляд від телефону. Його очі на секунду затрималися на мені, і я одразу відчула себе ніяково. — До речі, класно виглядаєш. 

— Дякую, — відповіла я, але обличчя залилося фарбою. Щоб приховати це, я швидко вмостилася у салон. 

Дорогою ми потрапили в пробку, де простояли понад годину хвилин. 

— Жахливий трафік. Сумніваюся, що встигнемо вчасно, — кинув він, не відриваючи очей від дороги. 

— Нічого страшного, — заспокоїла я, втупившись у вікно. 

— Тоді, користуючись моментом, розкажи мені про своїх друзів, які будуть на святі. 

Це була гарна ідея. Я глибоко вдихнула і почала: 

— Іменинниця — Іра, моя найкраща подруга зі школи. У неї є хлопець, Діма. Ще буде Софія з хлопцем Славіком. Є Сергій... і ще одна пара. 

— Підозрюю, що пару ми будемо зображати для Сергія? — запитав Макс із легкою іронією. 

Я лише коротко хмикнула. Правда була в тому, що я сама до кінця не розуміла, навіщо покликала Левицького. Хіба що хотіла показати Яні та Марку, що в мене все добре... 

— Не вгадав, — нарешті відповіла я. — Це для останньої пари. 

— Для пари? — перепитав Макс, явно здивований. 

Я затримала подих і все ж наважилася: 

— Марк — мій колишній хлопець. А Яна... колишня подруга. 

Я опустила голову, вивчаючи власні нігті, лише б не зустрічатися з його поглядом. У горлі стояв клубок сорому. Макс мовчав кілька секунд, потім, ніби зважившись, промовив: 

— Навіть так? Слухай, це... 

— Не треба, — перебила я його, не давши завершити. — Усе гаразд. Просто хочу показати, що в мене теж усе добре. 

Макс кивнув, але більше не торкався цієї теми. 

До клубу ми приїхали на початку десятої, і варто було мені зробити перший крок із машини, як хвилювання охопило мене з голови до ніг. Руки ледь помітно тремтіли, а серце билося так швидко, що здавалося, воно ось-ось вискочить. Макс відразу помітив мій стан — від нього, як завжди, нічого не приховаєш.