Розділ 12

НАСТЯ
Повертаючись із пари до гуртожитку, я ніяк не могла викинути з голови слова Бурулі. Не вірилося, що Левицький зміг попросити вибачення. Та ще й при всій групі! Це не схоже на нього. Якщо він здатен на таке, можливо, йому дійсно потрібна моя допомога? Але що це означає для мене? Відчуваю, як всередині розгортається хаос. Блін, я заплуталася. 

- Настя, привіт! – зненацька чую знайомий голос. Мене буквально виривають із роздумів. Повертаю голову і бачу Андрія. О, тільки його мені не вистачало для повного щастя... 

- Привіт! – неохоче відповідаю і намагаюся пройти повз, удаючи, що дуже поспішаю. 

- Нам треба поговорити, – він робить крок убік, перекриваючи мені дорогу. 

Та що це за день сьогодні? В голові вже несамовито хникаю. 

- Андрій, я здається, все чітко сказала під час останньої зустрічі, – намагаюся виговорити рівно, проте роздратування просочується крізь голос. 

- Настя, пробач мені. Я був таким ідіотом, – швидко видає він і хапає мене за руки. Його пальці міцно стискають мої зап’ястя. 

Я вириваюся, але він не дає мені цього зробити. Це починає мене серйозно лякати. 

- Руки прибрав від неї, – різкий голос за спиною змушує нас обох завмерти. Я впізнаю його відразу. 

За кілька секунд Левицький підходить і впевнено відриває руки Андрія від мене. Рухи чіткі й без натяку на сумнів. 

- Ей, чувак! Ти що собі дозволяєш? – намагається зібратися Андрій, хоч у голосі вже з’являється нотка невпевненості. 

- Ще раз побачу, що лізеш до неї – поламаю руки. Ясно тобі? – його слова звучать низько, з нотками хижого гарчання. 

Андрій переводить погляд на нього. І хоча він не з худих, порівняння явно не на його користь. Левицький виглядає на голову вищим і явно міцнішим. 

- Ти хто взагалі такий? – запитує Андрій, помітно розгублений. 

- Повторю ще раз, щоб запам’ятав: щоб я тебе біля своєї дівчини більше не бачив, – голос Макса стає ще холоднішим, а в очах горить неприхований виклик. 

Мій погляд різко смикається в його бік. Що він зараз сказав?! 

- Дівчини? – недовірливо перепитує Андрій, повністю забуваючи, що стоїть посеред вулиці. Погляд зупиняється на мені. – Це правда? Це твій хлопець? 

В грудях стискається. І що тепер робити? Це найкращий шанс остаточно поставити крапку в історії з Андрієм. Але якщо я погоджуся, то доведеться грати за правилами Левицького. Гаразд, час на роздуми закінчується. 

- Так, це правда! – відповідаю я, відчуваючи, як голос трохи зраджує мене. Аби додати правдоподібності, беру Макса за руку. Його обличчя розквітає самовдоволеною посмішкою. 

- Ну що, все з’ясували? Тоді нам пора, – легко і впевнено підхоплює Левицький, злегка притискаючи мене до себе. Перед тим, як піти, він ще раз кидає погляд на Андрія. – І пам’ятай, що я тобі сказав. Повторюватися не буду. 

Він тягне мене до своєї машини, а я йду поруч, не встигаючи осмислити все, що тільки-но сталося. Озираюся на Андрія – він досі стоїть на місці, спантеличено дивлячись нам услід. 

Ми сідаємо в машину, і тільки-но двері зачиняються, я обертаюся до Левицького. В голові крутиться тисячі питань. Але замість цього, я лише видаю: 

- Що це тільки-но було? 

Левицький лише хмикає, заводячи двигун. 

- Це називається переконлива акторська гра, – відповідає він, поблискуючи очима, і рушає з місця. 

Ми рушаємо, а Андрій лишається стояти на місці, спостерігаючи, як ми від'їжджаємо. 

– Нам є про що поговорити. Пропоную заїхати в якесь кафе чи ресторан. Ти не проти? – Макс уважно дивиться на мене, керуючи авто. 

– Взагалі-то проти. Давай краще посидимо в парку чи ще десь, – відповідаю, намагаючись уникнути надмірної офіційності. 

– Добре, як скажеш, – погоджується він без заперечень. 

Ми зупиняємося біля заправки. Макс виходить із машини, а за кілька хвилин повертається з двома стаканчиками кави в руках. Потім ми звертаємо з головної дороги і під’їжджаємо до обриву. Звідси відкривається неймовірний краєвид на місто – наче весь світ лежить перед тобою. Від цього видовища перехоплює подих. 

– Виходь із машини. Ми приїхали, – мило посміхається Макс.

Я виходжу, підходжу до краю обриву і роззираюся. Пейзаж настільки гарний, що важко стримати емоції. 

– Тут неймовірно красиво, – зізнаюся, відчуваючи, як цей момент трохи відволікає від напруги останніх подій. 

– Я часто сюди приїжджаю. Подумати, розкласти все по поличках у голові, – каже він і повертається до машини. За кілька секунд Макс приносить плед і каву. 

– Сідай? – пропонує, вказуючи на невелику лавку. 

Я киваю і сідаю, приймаючи від нього плед і стакан із кавою. Укутуюся, роблю ковток – лате, м’яке і ідеально тепле. 

– Звідки ти знаєш, що я люблю лате? – питаю, відчуваючи певне здивування. 

– Бачив, як ти пила його в їдальні. Думав, ризикну і не помилюся, – пояснює Макс із ледь помітною посмішкою. 

– Дякую. Але... починай пояснювати, що тут відбувається. Я повинна знати всі деталі. 

Макс змінює вираз обличчя, важко вдихає і починає говорити: 

– Уся ця історія – через одну дівчину, Вікторію Дайнеко. Вона не дає мені спокою вже понад рік, відколи повернулася із закордону. Але послати її напряму я не можу, бо її батько – важливий бізнес-партнер моєї сім’ї. Тож я сказав, що в мене є дівчина. А Свят вирішив додати драматизму і показав їй фото, де я тебе цілую. Тепер усі хочуть із тобою познайомитися, – додає Макс, уважно дивлячись на мене. 

– Це повинно бути просто знайомство? – питаю з надією. 

– На жаль, ні, – відказує він, зітхаючи. – У нас із Вікою багато спільних знайомих, ми перетинаємося в компаніях, на заходах. Крім того, вона дружить із Лесею, яка вчиться в нашому університеті. 

– Значить, навіть в університеті я маю прикидатися твоєю дівчиною? – кажу, відчуваючи наростаюче обурення. 

– Так, – підтверджує Макс, наче це не найабсурдніше, що я могла почути. 

– О ні! – вигукую і різко підводжуся. – Я на таке не підписуюся.