Розділ 11

МАКСИМ.

Перед початком пари мене повідомили, що наша викладачка з фізкультури зламала ногу, і тепер нас на деякий час передали Ткачу Ігорю Степановичу. Як виявилося, тепер заняття у нас будуть спільні з якоюсь іншою групою. Чесно, ця новина мене не сильно зачепила, поки Свят не озвався: 

— Ооо, Макс, ось і знайшлася твоя зеленоока, і шукати навіть не довелося! — сказав він, киваючи у бік компанії дівчат, що стояли біля виходу. 

Мимоволі перевів погляд, шукаючи серед них знайоме обличчя. І знайшов майже відразу. Анастасія. Як же я раніше її не помічав? Ми ж вчимося в одному університеті, маємо перетинатися хоча б у коридорах. Але тепер, дивлячись на неї, я розумів, що таке неможливо було не помітити. Тендітна, мініатюрна, з відточеними формами, які облягали чорні лосини. Вільна біла футболка додавала їй якоїсь простоти, але при цьому не приховувала витончених вигинів. Невеликі груди — напевно, десь другого розміру. Мені, до речі, ніколи не подобалися занадто пишні форми. 

Настя явно помітила мій погляд, і... зробила вигляд, що мене не існує. Що ж, дівчино, ховатися від мене марно. 

Анастасія Бондаренко. Ім’я міцно закарбувалося в моїй пам’яті. Окрім зовнішності, я відмітив, що у неї доволі хороші стосунки з викладачем. Мені стало цікаво, звідки вони взялися. Треба буде це якось дізнатися. 

Розминка розпочалася, і я скористався шансом, щоб витягнути Настю в центр. І, скажу чесно, мене вразило, наскільки вона спортивна й витривала. Жодного обурення чи нарікань на складні вправи, навіть тоді, коли більшість дівчат здалися на половині. Я спостерігав за нею і ловив себе на думці, що мені подобається її завзятість. А ще — як вона злиться. 

Всю розминку я підколював її, помічаючи, як іскри загорялися в її очах. Але Настя була не з тих, хто мовчить у відповідь. Вона теж знаходила слова, щоб зачепити мене. Її колючі відповіді навіть викликали якусь повагу. 

Після розминки всі вирішили зіграти у волейбол. Настя також вийшла на поле, і це мене здивувало. З одного боку, я нічого не мав проти дівчат у грі, але з іншого — не хотів, щоб хтось травмував її. Знаючи своїх друзів, я прекрасно розумів, що вони не будуть церемонитися навіть із тендітною дівчиною. Тому я підійшов і попросив її залишити поле. 

Вона злісно подивилася на мене, але сперечатися не стала. Проте перед тим, як піти, її погляд буквально пронизав мене. Ось цей її «вбивчий» вираз обличчя я запам’ятаю надовго. 

Десь у середині гри, коли я відволікся, м’яч прилетів мені просто в голову. Спочатку я навіть не зрозумів, хто був винен, але вже був готовий накинутися на когось із своїх. І тут мені показали на Настю. 

Мені стало важко повірити, що цей сильний удар могла зробити така тендітна дівчина. Але її задоволене обличчя говорило саме за себе. Здається, я її недооцінив. 

«Що ж, Бондаренко, граємо далі?» — подумки кинув їй виклик, але не зміг втриматися від усмішки. 

Після дзвінка ми з хлопцями трохи затрималися в спортзалі. Не хотілося тиснутися в натовпі студентів, які поспішали на вихід. Коли в залі майже нікого не залишилося, ми нарешті рушили до дверей. 

На виході перед нами пробіг якийсь малий. Він випадково наступив мені на ногу. Я, довго не думаючи, штовхнув його в спину. Ну, дурість, звісно. Але тоді я навіть не задумався, до чого це призведе. 

Малий, падаючи, зачепив Настю. Вона якраз ішла попереду. Її мініатюрна фігура не втрималася на ногах, і вона з розмаху гепнулася на підлогу. На якусь мить мені стало смішно, але тільки до того моменту, як побачив, що на її руці з’явилася кров. 

Клята кров. 

Настя, хоч і була явно шокована, на диво швидко взяла себе в руки. Вона навіть почала заспокоювати малого, який, побачивши кров, мало не заплакав. Я стояв мов вкопаний, не знаючи, що робити. Її обличчя було бліде, але спокійне. Вона стійко трималася, хоча я бачив, що їй боляче. 

Чорт! Це ж через мене вона порізала руку.
Наказ викладача допомогти їй повернув мене до реальності. Я кинувся до неї. За кілька секунд вона втратила свідомість. Добре, що я встиг її підхопити. 

Я ніс її на руках у медпункт, поки навколо здіймався справжній хаос. Медсестри метушилися, хтось із викладачів кричав, а я стояв осторонь, мов винуватий школяр. Вона не приходила до тями. А кров усе не зупинялася. 

Через хвилин сорок мене викликали в медпункт. Біля дверей я перетнувся зі злим Ткачем. Він виглядав так, ніби готовий був мене прибити. Я завмер, подумавши, що Настя, мабуть, усе розповіла. Чорт, тепер мені не бачити змагань. 

Наказ відвезти її в лікарню став фінальною краплею. Я ледь стримував злість, їдучи до лікарні разом із нею. Хотілося вибухнути, але я зціпив зуби. Так, це моя провина, але, блін, я ж не спеціально! 

Біля лікарні я висадив Настю. Уже збирався розвертатися й їхати додому, як задзвонив телефон. На дисплеї висвітився невідомий номер. 

— Алло? — кинув я різко. 

— Левицький, ти вже відвіз Настю в лікарню? — впізнав голос Ткача. 

— Так, — коротко відповів я. 

— Добре. Сподіваюся, ти розумієш, що маєш її ще й доставити в гуртожиток? — голос викладача звучав беззаперечно. 

— Сама добереться, — буркнув я. На секунду в слухавці запанувала тиша. 

— Слухай сюди, — Ткач почав гарчати. — Якщо ти зараз не відвезеш її, я особисто піду до твого тренера й усе розповім. І тоді тобі не бачити змагань, як власних вух. Ясно? 

— Так стоп. Вона що, нічого не сказала Драгану? — перепитав я, не вірячи. 

— Ні, дурню. Вона вигородила тебе. А тепер не зли мене. І відвези її додому. 

— Добре, відвезу, — пробурмотів я, усе ще вражений. 

Настя. Вигородила мене. Я... не розумію. 

Я забрав її рюкзак із роздягальні й повернувся до лікарні. Вона не хотіла сідати в машину. Горда, як завжди. Але, зрештою, здалася, бо залишилася без телефону й грошей. 

Дорогою я намагався почати розмову, але вона була мовчазна й відсторонена. Було видно, як вона втомилася. Її голова ледь трималася.