Розділ 10

Максим. 

Ми з хлопцями вийшли з роздягальні, змучені й злі. Давненько нас так не ганяли. З поля ми не виходили — ми виповзали. Під кінець тренування я всерйоз почав сумніватися, чи це не я, бува, вчора бухав увесь вечір. Тренер, наче з прив’язі зірвався: спершу ганяв нас по полю, як востаннє, а потім ще й збори влаштував. І там уже змішав нас із гівном, почавши, звісно, з мене, як із капітана. А все через одного придурка, який вирішив влаштувати собі гульню й сьогодні прийшов на тренування з перегаром. 

Отримувати за чужі гріхи — ну вже ні, таке я не люблю. Але, як каже Драган, ми — команда. А значить, помилки одного — це провина всіх. І, чорт забирай, він правий. Такий метод хоч і жорстокий, але ефективний. Думаю, після цього кожен добре подумає, чи варто з’являтися на тренуванні в такому стані. 

— На останньому колі я думав, легені виплюну, — жаліється Саша, тримаючись за груди. 

— Курити треба кидати, а не жалітися, — сміється Свят, ляснувши друга по плечу. 

— Народ, у нас аж на третю пару. Може, в кафе заскочимо? Щось перекусимо, — пропоную я, відпиваючи гарячий ковток кави, купленої в автоматі. 

— Я за! Таке враження, що з’їм цілого кабана! — видає Саша. Я лише сміюсь. Таке враження, що цей хлопець завжди голодний. 

— Ну тоді вирішено, — оголошує Свят, додаючи: — Щоправда, сумніваюсь, що в нашому кафе кабанів смажать. 

Цих двох я знаю ще з дитинства. Справжня чоловіча дружба. Ми, звісно, постійно підколюємо один одного, але в будь-який момент готові зірватися й прийти на допомогу, хоч посеред ночі. У цьому наша сила. Рішення прийняте, тож ми рушаємо до виходу. 

Я йшов попереду, слухаючи, як за спиною базікають Саша зі Святом. Голова гуділа після тренування, ноги тремтіли, а кава в руках була єдиним, що могло зараз повернути мене до тями. Я навіть не помітив, як на мене хтось налетів. Лише відчув, як щось різко шарпнуло мене за плече, а потім гаряча рідина розлилася по футболці. 

– Ти що, дивитися під ноги не можеш?! – різко випалив я, піднявши погляд на винуватицю. Це точно якась чергова... курка. Знаєте, ці, що вічно вигадують дурниці, аби привернути увагу. Але те, що я побачив, мене застало зненацька. 

Висока, русява, з величезними очима, які миттєво наповнилися панікою. Вона навіть сказала щось у відповідь, але так тихо, що я не почув жодного слова. Її обличчя стало блідим, губи смикалися, ніби вона зараз розплачеться. У голові майнула думка, що, може, я перегнув палицю, але в мене всередині вже все кипіло. Я відкрив рот, щоб додати ще щось, як раптом різкий голос іншої дівчини обірвав мій потік гніву. 

Повертаюсь і бачу її: невисока, худа, ледь дістає мені до плеча, але стоїть, наче левиця. І кричить! На мене! На Максима Левицького, якого зазвичай дівчата на руках носять! Її зеленоокий погляд пронизав мене наскрізь. 

Я розгубився. Уже й забув, коли востаннє хтось розмовляв зі мною так. Без зайвого кокетства, без підлаштовування під мій настрій. Ця дівчина була як буря, яку неможливо зупинити. 

Я застиг. Ні, серйозно, отак просто завмер на місці. Зазвичай, коли я злюся, люди швидше за все намагаються зробити вигляд, що їх тут немає. А тут ця мала починає мені кричати просто в обличчя, ще й так, наче я їй щось винен. 

Її слова боляче різонули по самолюбству:
"Ти взагалі вмієш поводитися з дівчатами?" голос був сповнений презирства і зневаги. Вона навіть не намагалася добирати слова. В очах читалося обурення, а губи безперервно
рухалися, викидаючи все нові й нові звинувачення. Я не звик до такого. Ніхто
раніше не дозволяв собі так зі мною
говорити. 

Але знаєш, що мене збивало з пантелику
найбільше? Її губи. Вишневі, м'які, такі контрастні до гостроти її слів. Я не міг
відвести погляду. Весь цей потік обурення, її шалена енергія... Це було нестерпно і водночас магнетично. 

Я не стримався. Просто взяв її за руку, різко притягнув до себе і нахилився, впиваючись у ці губи. Хотів, щоб вона нарешті замовкла. Хотів, щоб вона відчула, що з її зухвалістю вона зіштовхнулася з тим, хто не поступиться.

Її тіло напружилося, руки вперлися в мої груди, намагаючись відштовхнути мене. Але я не дозволив їй цього зробити, лише сильніше притиснув до себе. Її губи були
гарячими, але нерухомими. Вона не відповідала, не піддавалася. Цей її опір..… Він тільки розпалював мене більше. 

І раптом я відчув, як вона виривається. Її пальці прослизнули крізь мої руки. Я нарешті відпускаю, та замісь щасливого дівочого обличчя, получаю гучного ляпаса. 

Ти взагалі нормальний?! — різко випалила вона. Голос тремтів від обурення, але було щось ще - образа, навіть розчарування. 

Вона різко схопила свою подругу за руку
кинувши на мене останній гнівний погляд, і пішла. Ні, побігла.

Я стояв, дивлячись їй услід. Ще кілька секунд тому, я був впевнений, що все під контролем, що вона - чергова "розумниця", яка намагається грати роль. Але ні. Вона була іншою. Її реакція - цей ляпас, ці очі - все це було настільки справжнім, що у мене раптом стиснулося щось усередині. Замість гніву чи роздратування я відчував... цікавість. Тепер вона точно не зможе так просто зникнути з мого життя. Що б не сталося, я це знаю: це тільки початок. 

Ми вже сиділи за столиком у звичному кафе, і я намагався зосередитися на їжі. Але хлопці, як завжди, не втрачали можливості "підколоти". Свят розвалився на дивані, змахуючи рукою, ніби відганяючи уявні фанфари. 

– Це, брате, просто треба було бачити! Найпопулярніший хлопець нашого університету отримує ляпаса! І не просто ляпаса – це було мистецтво! 

– Ще б пак, – підхопив Саша, який завжди готовий підлити масла в вогонь. – Мені здається, вона спеціально відрепетирувала цей удар. Рівно, чітко, з максимальною віддачею! 

– Ще й при свідках! – додає Свят, театрально прикладаючи руку до серця. – Але, ми могила! 

Вони обоє вибухнули сміхом, наче щойно розповіли найсмішніший жарт у світі.