Розділ 9

Після дзвінка всі побігли до роздягальні. Я трохи затрималася через руку — її бинтування забирало більше часу, ніж я розраховувала. Дівчата вже поспішили в їдальню займати місця, а я вирішила приєднатися пізніше, коли зберуся. 

У кімнаті стало тихо. Лише легкий шум відчиненого вікна порушував мовчання. Я вже майже закінчила, коли раптом двері скрипнули. Не глянувши, я вирішила, що хтось із дівчат повернувся за забутою річчю, але голос, що пролунав, змусив мене здригнутися: 

– Довго ти збираєшся! – знайомий насмішкуватий тон Левицького прорізав тишу, мов удар. 

Я різко повернула голову, а погляд натрапив на його бездонні очі, які випромінювали якесь дивне змішання цікавості та задоволення. 

– Не бійся, Манюня, я не кусаюся, – додав він з лукавою усмішкою, помітивши мій переляк. 

– Чого тобі треба? – холодно запитала я, притискаючи до себе рюкзак, наче він міг мене захистити. 

– Треба поговорити, – його голос став серйозним, майже незвично м'яким. 

– Кому треба? Мені точно ні! – відповіла різко, намагаючись обійти його, але він майстерно заблокував мені шлях. 

– Мені треба, – коротко відрізав він, підсилюючи свої слова прямим і наполегливим поглядом. 

Перш ніж я встигла відповісти, ззаду почулося шарудіння швабри. Прибиральниця неспішно поралась у коридорі. Я скористалася моментом і вихором вискочила з кімнати, кидаючи наостанок: 

– А це вже твої проблеми! 

– Все одно від мене не втечеш! – почувся його голос позаду, та на щастя Левицький не став йти за  мною. 

У їдальні я, як завжди, сіла за стіл із дівчатами. Здавалося, день нарешті повертається у звичне русло. Але навіть смачний обід не зміг повністю заглушити відлуння нашої короткої сутички. 

На макроекономіці я вирішила відповісти першою, заробила свою п’ятірку й нарешті дозволила собі розслабитися. Проте спокій тривав недовго. 

Стук у двері. Викладачка виглянула, а тоді озирнулася до аудиторії, всміхаючись: 

– Бондаренко, вийдіть, будь ласка. Вас кличуть. 

Хто міг мене кликати? У мене не було жодної ідеї. Зітхнувши, я підвелася і з цікавістю вийшла в коридор. 

Проте, той кого я там побачила, викликав у мене нову хвилю роздратування. Левицький стояв, спокійно спершись на стіну, склавши руки на грудях так, ніби це був його звичний стан. 

– Це вже занадто! – швидко промовила, розвернувшись до дверей. Але Макс опинився поруч у ту саму мить, міцно тримаючи двері. 

– Хочеш ти цього чи ні, але ми все одно поговоримо, – серйозно промовив він. Його тон тепер був без натяку на жарт. 

Відчуваючи, що сперечатися марно, я склала руки на грудях і зітхнула: 

– Добре. Кажи. 

Задоволено кивнувши, Макс взяв мене за руку й потягнув у сусідню аудиторію. Моє обурення зростало з кожним кроком, але я вирішила дочекатися, що ж йому від мене потрібно. 

– Отже? – кинула я, як тільки двері за нами зачинилися. 

Макс зробив крок назад, складені на грудях руки розпустилися, а в очах заграла дивна нерішучість. Це було настільки незвично для його самовпевненого вигляду, що я мимоволі насторожилася. 

– Слухай, мені потрібна твоя допомога, – почав він, і я помітила, як напруга повільно вимальовується в його рисах обличчя. 

– Що? – запитала я, мимоволі звузивши очі. – Цікаво, чим саме я, можу тобі, допомогти? 

Він відвів погляд убік, як ніби обдумував, чи варто взагалі продовжувати. Його зазвичай упевнені манери кудись зникли, а на обличчі з’явилося щось схоже на вагання. 

– Є одна... складна ситуація, – почав він, злегка прокашлявшись, щоб виграти ще кілька секунд. – Є дівчина, яка... – тут він перевів погляд на мене, – яка дуже хоче, щоб я з нею був. 

Я спантеличено підняла брови й схрестила руки на грудях, готуючись слухати далі. 

– І? – підштовхнула я, коли пауза затягнулася. 

– Ну... я не можу їй прямо сказати "ні". Це... ускладнить ситуацію. – Він говорив обережно, ніби зважував кожне слово, але, здається, це лише сильніше мене дратувало. 

– Левицький, можеш ближче до суті? У мене, знаєш, теж є справи, – в моєму голосі вже не приховувалася нетерплячість. 

Він важко зітхнув, ніби наважуючись сказати щось надзвичайно важливе. 

– Мені потрібно, щоб ти деякий час зіграла роль моєї дівчини, – нарешті видав він.

Моя перша реакція була настільки різкою, що я ледь не розсміялася. 

– Що?! – вигукнула я, не вірячи своїм вухам. – Це жарт? Скажи, що це жарт! 

Але Макс залишався серйозним. Його очі дивилися прямо на мене, і в них не було й тіні іронії. 

– Ні, я абсолютно серйозний, – відповів він твердо, навіть з якоюсь рішучістю, яка мене ще більше здивувала. 

– Тобі що, більше нікого попросити? – запитала я, саркастично піднявши брови. – Ті довгоногі блондинки, які завжди оточують тебе, раптом перестали бути кандидатками? 

Макс стиснув щелепи, явно стримуючи роздратування. 

– Не вони мені потрібні. Потрібна саме ти, – промовив він, дивлячись мені прямо в очі, ніби викликаючи мене на якусь дуель. 

Мене це тільки більше розлютило. 

– А я тут до чого? – запитала я, уже підвищуючи голос. – З якого дива я маю брати участь у твоїх дурних інтригах? 

Він мовчав кілька секунд, а потім додав: 

– Це не дурна інтрига, – він говорив тихіше, але його тон залишався наполегливим. – Просто так вийшло, що Свят випадково зробив фото... ну, коли я тебе тоді поцілував. 

Мій мозок на мить завис, а потім всередині вибухнула хвиля обурення. 

– Що? Яке ще фото? – вигукнула я, відчуваючи, як обурення починає перекривати здоровий глузд. 

– Той момент, коли я на твою подругу пролив каву, а потім цей поцілунок – почав він, ледь чутно ковтнувши. – Свят саме в той момент вирішив зробити фото. Ну, знаєш, він завжди любить приколи... 

– І ти до речі, навіть не вибачився тоді! – вставила я, вказуючи на нього пальцем. 

– Так, я знаю, – зітхнув Макс, проводячи рукою по волоссю. – Я це виправлю. 

Я знову заклала руки на груди, намагаючись тримати емоції під контролем.