Розділ 8

Ми вийшли з університету та вирушили до торгового центру. Довго блукали між вітринами, і я ніяк не могла визначитися, що купити. У голові крутилося безліч варіантів, але нічого не здавалося достатньо підходящим. Нарешті мій вибір зупинився на яскраво-червоному клатчі – стильному, елегантному і дуже сучасному. 

– Ну ось, бачиш, це вже схоже на подарунок, – задоволено зауважила Буруля, коли я розраховувалася на касі. 

Обтяжені пакунками й охоплені відчуттям полегшення, ми вирішили перекусити в піцерії. Замовили одну велику піцу з куркою, грибами, помідорами, кукурудзою та подвійним сиром. Я вибрала мультивітамінний сік, а Буруля – томатний. 

– Ммм, як пахне, – задоволено втягнула повітря Наталка, коли нам принесли замовлення. 

Поки чекали на їжу, я розповіла подрузі, хто буде на дні народженні Іри. Вона, звичайно, відразу помітила, як зникла моя радість. 

– Слухай, так може, дійсно прийди з кимось? – обережно почала вона. 

– Наталю, з ким? – я скептично глянула на неї. 

– Ну, наприклад, якби ти не відшила Макса, могла б запросити його. Там би твоя Яна зі своїм придурком Марком язиками поперхнулися! – Буруля примружила очі, ніби вже уявляла цю картину. 

Я на мить задумалася. Справді, Левицький був би ідеальним кандидатом для такого випадку. Але... не думаю, що він би погодився. І, чесно кажучи, сама ідея просити його про щось подібне була мені огидна. 

– Ага, бачила я твого Макса сьогодні. На другому поверсі, обнімав якусь довгоногу красуню. Ні, дякую, такого щастя мені не треба, – відрізала я. 

– А може, Ваню попроси? Він і виглядає непогано, і на інших не кидатиметься. 

– Непоганий варіант, – задумалася я. – Сьогодні ввечері запитаю, чи немає у нього планів на вихідні. 

Ми смачно поїли, задоволені вирушили до гуртожитку, і я твердо вирішила діяти. 

Вечері після кіносеансу я, набравшись сміливості, вийшла з Ванею поговорити. Цей хлопець, був для мене справжнім другом. Він не одноразово допомагав мені, та підтримував у важкі часи, даючи розумну пораду. Я теж часто давала поради, стосовно його дівчат. І саме завдяки йому, я з впевненістю можу сказати, що дружба між хлопцем та дівчиною можлива.

– Які у тебе плани на вихідні? – почала я здалеку, щоб не виглядати надто наполегливо. 

– У Карпати їду з групою. Хотів, до речі, тебе запросити. А що? – з цікавістю запитав він. 

– Чорт, не вчасно ти зі своїми Карпатами! – роздратовано пробурмотіла я, але тут же спохватилася. – Та нічого, забудь. 

Ваня відразу зрозумів, що щось не так, і я розповіла йому все. Він співчутливо вислухав мене, і трохи подумавши сказав: 

– Якщо хочеш, можу не їхати. 

– Ти що? Нічого не треба скасовувати, все нормально, – заперечила я, хоча в душі відчувала розчарування. 

– Ну тоді, може, когось іншого запросиш? Вибирай, я домовлюся! 

– Єна Сомерхолдера, будь ласка, – пожартувала я і розсміялася. 

– Думаю, мої зв’язки тут не допоможуть, – усміхнувся Ваня. 

Ми посміялися, і я вирішила залишити цю тему. Все одно не хотіла просити когось із хлопців. 

Четвер почався з поганого настрою. Ніч була неспокійною – мені снилися кошмари, і дівчата казали, що я навіть кричала уві сні. Ще й проспала першу пару, але дякуючи Бурулі, все ж встигла на її половину. 

На фізкультуру йшла з надією, що Макса там не буде. Але надії не справдилися – його компанія була чутна за кілометр. Під час вправ він кілька разів кидав на мене погляди і навіть підморгував, але я вперто ігнорувала його. На щастя, згодом його викликати в деканат, і мені стало навіть легше дихати.

Після переклички та розминки Ігор Степанович голосно оголосив: 

– Сьогодні здаємо норматив на прес. Умови прості: за хвилину зробити якомога більше підйомів корпусу. На п'ять балів потрібно 55 разів для хлопців і 45 для дівчат. 

Студенти почали перешіптуватися, і в повітрі ніби зависла невидима напруга. Ця вправа була далеко не найулюбленішою для багатьох, але відмовитися ніхто не наважувався. 

– Здавати будете парами, щоб швидше! – додав викладач, гортаючи журнал із прізвищами. 

Почали з групи архітекторів і повільно закінчили нашою групою. У мене ж була, поважна місія, слідкувати за підрахунками та записувати результати. 

Під кінець пари, Ігор Степанович підняв голову і підсумував.

– Так, хто в нас ще залишився? З моєї групи - Бондаренко – чоловік переводить погляд на мене – Настя, ти зможеш здати норматив сьогодні? – вказуючи на мою руку.

– Так! – впевнено відповідаю.

– Добре.  Зараз знайдемо тобі пару.  З наших вже всі здали, А з архітекторів - Левицький!

– Я що, маю здавати норматив із дівчиною? – здивовано перепитав Макс, піднявши брову. У його голосі чулося те саме знайоме зарозуміння, яке завжди дратувало. 

– Щось не так? – спокійно запитав викладач, піднявши голову. 

– Ні, просто нецікаво, – недбало кинув хлопець, глянувши на мене з ледь помітною посмішкою. 

Це була та сама посмішка, яка завжди змушувала мене закипати. 

– А що, боїшся програти? – раптом запитала я, зловивши його погляд. 

У натовпі знову почулися перешіптування. Макс нахилив голову, ніби оцінюючи мене. 

– Кому? Тобі? – хмикнув він і зухвало сів на мат. 

– Я б на твоєму місці не був такий певний, – втрутився Ігор Степанович, кивнувши мені займати місце поруч із ним. 

– Настя, займай позицію! – сказав викладач. 

Це завдання не було для мене складним, оскільки ще зі школи я робила вправи на прес, практично кожного дня. Проте зараз  мені доведеться викластися на всі сто, щоб показати цьому снобу, що я не лише можу з ним змагатися, а й цілком здатна його здолати. 

Я зручно вляглася на мат, зібравши всю свою волю в кулак. У голові чітко звучала команда: "Ти не маєш права опозоритися!" Серце билося в шаленому ритмі, і я відчувала, як усі погляди зараз прикувалися до нас. Навколо зібралися обидві групи – навіть ті, хто грав у волейбол, покинули гру і стали півколом, ніби чекали якогось шоу.