Розділ 7

Ранок понеділка видався не таким уже й поганим, хоча б тому, що за вікном сяяло сонце.
Я прокинулася на диво швидко, хоча тепер доводилося вставати хоча б на 15 хвилин раніше. Однією рукою робити все набагато складніше. Добре, що сьогодні перша пара мене оминає. 

Увійшовши до аудиторії, я відразу привернула увагу.
Одногрупники, мов зграя цікавих горобців, обступили мене, уважно розглядаючи перев’язану руку. Запитання сипалися одне за одним:
— Як це сталося?
— Болить?
— Скільки швів наклали?
— І правда, що тебе в лікарню возив Левицький? 

Я лише знизувала плечима, відповідаючи максимально коротко. Для всіх залишалося загадкою, як я могла впасти на рівному місці. Легенду про розв’язані шнурівки я вирішила підтримувати до кінця. 

Від нав’язливої юрби мене врятував дзвінок на пару. Сьогодні на нас чекала лекція з мікроекономіки. Все йшло спокійно, аж поки за 20 хвилин до кінця викладачку не викликали в деканат. Нас попросили сидіти тихо. 

На наступній парі, математиці, дівчата забрали мій зошит, щоб списати домашнє завдання. Я завжди допомагала їм, адже з цим предметом у мене проблем не було. Натомість вирішила скористатися паузою і трохи посидіти в телефоні. 

З роздумів мене вирвав стаканчик лате, який раптом з’явився переді мною.
— Це тобі, — знайомий голос змусив мене підняти очі. 

Переді мною стояв Ігор, мій однокласник, зі стаканчиком лате в руках. Він був високий чорнявий хлопець із сірими очима. Ми добре спілкувалися, і після кількох випадків він став чимось на кшталт хорошого друга. Якось, коли я втратила свідомість на фізкультурі, саме він залишався поряд, навіть у жіночий туалет зі мною ходив, щоб я змогла вмитися. Ігор навіть примудрився захистити мене перед викладачем, коли той насварив, що я погано харчуюся. 

Я завжди намагалася допомогти йому в особистому житті, зокрема з Мар’яною, нашою одногрупницею, і моєю подругою, яка йому подобалася. І, зрештою, він добився її уваги. Тепер вони зустрічаються, і я справді рада за них. 

— З чого б це? — запитала я, вказуючи на стаканчик, який хлопець підсунув ближче до мене. 

Ігор сів поруч, опустив голову і почав м’ятися:
— Слухай, я… Як би це… — Він почухав голову. 

— Садловський, ти що? — здивовано перепитала я, абсолютно не розуміючи, що відбувається. 

— Це через фізру… Тобто… Ну, коротше, я винен перед тобою, що тоді не заступився… і дозволив тебе вигнати з поля, — випалив хлопець і нарешті тяжко видихнув. 

Я дивилася на нього кілька секунд, а потім розсміялася:
— Пробачаю! 

Ігор помітно розслабився і теж посміхнувся:
— Мар’яна підказала, як мене задобрити? 

— Ні! — швидко відповів він, намагаючись стримати усмішку. 

— Все з вами ясно, — скептично кинула я — Та розслабся ти. Я знала що ви не підете проти Левицького.

- Зате ти, в нас здається безсмертна.. - з незадоволеним виразом сказав хлопець. На що я тільки закотила очі, не розумію, чому цього хлопця так всі бояться!

До кінця пари залишалося кілька хвилин, тому ми з дівчатами вирішили піти до їдальні. Я зайняла столик, а вони пішли за їжею. Ледь встигла дістати телефон, як поряд з’явився ще один знайомий голос:

— Кхм, привіт, Манюня! 

Я підняла очі. Переді мною стояв Левицький — самовпевнений, з тією самою посмішкою, яка могла змусити будь-яку дівчину почервоніти. 

— Можна присісти? — Він хитро примружився. 

Я не відповіла, лише кивнула на столик, за яким сиділа його компанія. 

— А що, твої вже не приймають? - я насмішкувато кивнула у бік його друзів, які продовжували щось обговорювати й періодично кидати зацікавлені погляди в наш бік. 

– Мені тут цікавіше, – сказав Макс, спершись на спинку стільця. Його тон був спокійний, але відчувалася якась напруга. – Як рука? 

– Краще всіх, – коротко відповіла я, не відводячи погляду. Його присутність викликала змішані емоції: злість, цікавість, навіть легке роздратування. 

– Добре, що так. Я… Ну… – Макс потер потилицю, ніби шукаючи правильні слова. – Хотів подякувати тобі. 

– За що саме? – мій голос звучав трохи різкіше, ніж я хотіла, але стримати себе не вдалося. 

– За те, що не здала мене Драгану, – нарешті випалив він і швидко відвів очі.

– А що, ти думав, що я це зроблю? – я здивовано підняла брови, уважно дивлячись на нього. 

– Думав, – зізнався Макс після паузи. – Тоді в машині був впевнений, що ти все розказала. Тому й… поводився, як ідіот. 

– Ну, хоча б чесно, – гірко посміхнулася я. 

– Ткач усе пояснив потім. Сказав, що ти вирішила мовчати, – додав Макс, його голос звучав трохи глухо. – Тому я й прийшов. Хотів вибачитися. 

– І що тепер? – я склала руки на грудях, намагаючись зрозуміти, чого він добивається. 

– Тепер… я хочу, щоб ти знала, що я шкодую, – Макс зітхнув і провів рукою по волоссю. – І якщо тобі щось буде треба… ну, ти розумієш. 

– Розумію, – відповіла я після короткої паузи. – Але, знаєш, твоє "шкодую" не змінить того, що сталося. 

Він нахилився ближче, серйозно дивлячись мені в очі. 

– Настя, я знаю. Просто… я рідко це кажу, але я справді винен. 

На мить мені здалося, що він говорить щиро. Його голос, цей трохи знічений вираз обличчя – все це виглядало незвично для такого самовпевненого Макса. 

– Добре, Максе. Ми закінчили? 

– Не зовсім, – раптом його тон змінився. – У мене ще одне запитання. 

– Ну? 

– Може, сходимо кудись разом? 

Його слова вразили мене настільки, що я кілька секунд просто мовчала, намагаючись зрозуміти, чи це жарт. 

– Ти серйозно? – нарешті озвалася я. 

– А чому б ні? – він посміхнувся своєю фірмовою посмішкою, але цього разу вона не справила на мене жодного враження. 

- Тобі що, більше ні з ким піти? — глузливо випалюю, не знаючи, чи маю право так гостро реагувати. 

— Є, але я все одно хочу піти з тобою, — трохи збентежено відповідає хлопець, а я не вірю власним вухам. А ще я не вірю в щирість його слів, ось тільки зрозуміти не можу, для чого це йому.