Розділ 7

Ранок понеділка, пройшов в принципі непогано, ну хоча б тим, що за віком була сонячна погода. Я швидко прокинулася,  хоч і вставати тепер мені треба хоча б на 15 хвилин швидше. Однією рукою я роблю все набагато повільніше. Добре що сьогодні мені на другу пару. 

Мій прихід в аудиторію не пройшов не заміченим, всі обступили мене розглядаючи руку і ставлячи різні запитання. Серед найпопулярніших були : як це сталося?, чи болить рука? скільки наклали швів? і чи правда, що до лікарні мене возив Левицький? Для всіх було загадкою, в принципі як і для моєї мами, як я могла впасти на рівному місці? Тому легенду про шнурівки я вирішила підтримувати до кінця.

Від страшної юрби цікавих одногрупників, мене врятував дзвінок який оповіщав про початок пари. Сьогодні з мікроекономіки у нас була лекція. А коли залишалося до завершення пари хвилин 20, викладачку викликали в деканат, нам же було сказано тихо посидіти. 

Наступна пара була математика, тому дівчата взяли мій зошит, щоб списати домашнє завдання. З цим предметом у мене проблем не було, я з легкістю вирішувала будь-які завдання. Тому маючи трохи вільного часу, я вирішила посидіти в соціальних мережах.

Від телефону мене відірвав, стаканчик лате, який появилася у мене на парті. Я підняла голову в гору і побачила Ігоря, високого чорноволосого хлопця з сірими очима, який стояв наді мною. Серед усіх хлопців групи, з ним я спілкуюся найбільше. Особливо, після того випадку, коли на фізрі мені стало погано, чомусь саме Ігор був біля мене весь час, навіть в жіночий туалет зі мною ходив, щоб я могла вмитися. Досі не можу зрозуміти де поділися усі дівчата. І старанно намагався захистити мене, коли Ткач сварив, що я погано харчуюся. Я справді йому за це дуже вдячна. Саме тому, я завжди старалася допомогти йому з Мар'яною, яка йому дуже подобалася. Увагу якої він все ж добився в кінці року. Зараз вони зустрічаються і я щиро за них рада. 

Я витріщилася на нього, не розуміючи що відбувається. 
- Це тобі - одним рухом він підсуває до мене стаканчик.

- З чого б це? - мої брови полетіли вгору. Ігор озирнувся по сторонах, а потім підсів ближче до мене.

- Слухай, я тут .. як би... цей... - хлопець чухає голову рукою, і так і не завершує свою думку. 

- Садловський, ти чого? - здивовано запитую, не розуміючи такої поведінки хлопця. 

- Я через фізру. Нуу, те що не заступився за тебе, і дозволив вигнати з поля - випалив на одному диханні хлопець і тільки тоді тяжко видихнув. Я декілька секунд серйозно дивлюсь на нього, а потім мої губи розливаються в посмішці. 

- Пробачаю! - промовила, підтягуючи каву до себе. Хлопець зразу же, розслабився і теж посміхнувся. - Мар'яна здала чим можна мене задобрити ? - запитую роблячи ковток.

- Ніі! - з сарказмом відповідає, намагаючись стримати посмішку.
- Все з вами зрозуміло - повертаюся до дівчини і кажу досить голосно. На що заду чується лише смішок. 

- Розслабся. Я знала що ви не підете проти Левицького. - вже трохи серйозніше сказала я.

- Зате ти, в нас здається безсмертна.. - з незадоволеним виразом сказав хлопець. На що я тільки закотила очі, не розумію, чому цього хлопця так всі бояться!

До дзвінка залишилося, ще п'ять хвилин і ми вирішили піти поїсти. Прийшовши в їдальню, я зайняла вільний столик, а дівчата пішли по їжу. Все ж таки балують вони мене і піклуються. Насправді це дуже приємно. Народу як на диво було вже багато. Я ж дістала своє лате, яке не встигла допити і занурилася в телефон. 

- Кхм, привіт Манюня! - почувся знайомий голос. Я підняла очі і побачила що навпроти стоїть Левицький - Можна присісти? - додав хлопець, видаючи свою коронну посмішку.

Я ж повернула голову і знайшла очима VIP-столик, за яким завжди сиділа їх шайка, навіть коли всі місця були зайняті, студенти за цей стіл не сідали ніколи. Там сиділи троє хлопців та одна дівчина, вони щось весело обговорювали, а один з них дивився просто на нас.

- А що, за VIP-стіл уже не приймають? - запитую з насмішкою і киваю в сторону його друзів. 

- Поки ще терплять! - теж посміхаючись відповідає. - Як рука? - запитує вже серйознішим голосом. 

- Краще всіх! - коротко відповідаю і роблю ковток напою. А тоді дивлюся просто в очі, ніби хочу знайти відповідь " що ж йому треба ". Щось я сумніваюся, що він прийшов просто спитати про моє самопочуття. Декілька секунд, ми дивимося один одному просто в очі, а тоді він швидко сідає за стіл.

- Слухай я... Нууу... Коротше хотів подякувати, за те що не здала мене Драгану. - швидко видав хлопець дивлячись десь на стіл. Потім перевів погляд на мене і додав - Та й вибачитися за цей дурний випадок.

' Боже, сьогодні прям день прощень !' - подумала про себе я.

- З чого це раптом? - здивовано запитую, а потім додаю. - Хтось мені пам'ятається не збирався вибачатися! - випалюю, дивлячись просто в очі. Хлопець зам'явся, провів рукою по волоссі ніби думаючи що відповісти.

- Нуу, був дураком! - швидко відповів, і посміхнувся так що появилися ямочки. Я мимоволі усміхнулася, чи то від почутого чи то від ямочок на щоках.

- І все ж? - наполягала я. Хлопець закотив очі та все ж відповів.