Розділ 6

Прокинулася я вже вночі. У кімнаті було темно, лише екран телефону Бурулі освітив її обличчя. Вона сиділа на своєму ліжку, гортала соцмережі. Світло не вмикала, мабуть, не хотіла мене розбудити. 

Потягнувшись, я спробувала піднятися, але варто було спертися на руку, як мене пронизав різкий біль. 

– Чорт, зовсім забула про рану, – прошепотіла я, скривившись. 

Буруля миттєво схопилася й увімкнула світло.
– Болить? Ти як? – співчутливо запитала вона, сідаючи поруч. 

– Жити буду, – криво усміхнулася я. – А дівчата де? 

– Пішли на день народження одногрупниці, – пояснила вона. – Їсти будеш? 

– Буду! – відповіла я без вагань. Усвідомлення, що я нічого не їла від самого ранку, було майже болючим. – Що в нас сьогодні на вечерю? 

– Овочеве рагу й грецький салат, – з гордістю повідомила подруга, підходячи до холодильника. 

Ми вечеряли, і я, між ложками рагу, розповідала про всі свої пригоди. Буруля то дивувалася, то обурювалася, то сміялася, коли я дійшла до моменту з м’ячем. 

– Ти справді влучила йому в голову? Але ти божевільна, Настю! – захоплено сказала вона, хитаючи головою. 

– Він мене довів, – пожартувала я, намагаючись не розсміятися вголос. 

– Слухай, а ти справді думаєш, що Левицький спеціально штовхнув того хлопця? – несподівано серйозно запитала Буруля. 

Я знизала плечима.
– Думаю, ні. Але впевнена, що такого результату він точно не очікував, – додала я, вказуючи на свою забинтовану руку. 

– До речі, поки ти спала, приходила Машка. Просила передати, що завтра можеш не йти на пари, вона тебе відпросила. 

– Справді? Нарешті, хоч одна хороша новина за сьогодні! – щиро зраділа я. 

Зранку я спала, як убита, і навіть не чула, як збиралися дівчата. Прокинулася вже об одинадцятій. На столі стояв чай із бутербродами, які залишила мені Буруля. «Золота людина!» – подумала я, допиваючи останній ковток. 

Оскільки сьогодні п’ятниця й попереду вихідні, я вирішила поїхати додому. Збиратися однією рукою – справа непроста, тому вирішила не брати речей і закинула через плече лише сумочку. 

На зупинці я молилася, щоб у маршрутці були вільні місця. І, коли вона під’їхала, подумки подякувала Машці за відпросини: їхати після пар точно довелося б стоячи. Умостившись біля вікна, я засунула навушники у вуха й занурилася у світ музики. 

Удома мене зустріла мама – жінка середнього зросту, з коротким каштановим волоссям і уважним поглядом карих очей. Вона одразу побачила перев’язану руку й вигукнула:
– Доню, я не розумію, як таке могло статися?!

Я театрально закотила очі.
– І тобі привіт, мамо! Ні «сонечко, як доїхала?», ні «я скучила». А відразу з наїздами? 

– Доню, я ж хвилююся! – виправдовувалася мама, підходячи ближче й обіймаючи мене. 

– Ну, все добре. З ким не буває? 

– Але як? Я не розумію, як можна впасти на рівному місці? 

– Нуу... – до такого питання я була не готова. Треба було щось вигадати. – У мене шнурівка в кросах розв’язалася. 

Мама скептично подивилася на мене, але промовчала.
– І взагалі, ти збираєшся мене сьогодні годувати? – хитро перевела я тему. 

Ми повечеряли, обговорили побутові справи, а потім я провела вечір у своїй кімнаті з фільмами, а згодом і теплим ліжком.

Коли прийшов з роботи батько, ми пішли вечеряти, де звісно не обійшлося без його підколів, на рахунок того яка я незграба. Як ви вже звернули увагу, строгістю в нашій сім'ї керує мама, тато ж у мене класний і тямущий чоловік, якщо я щось утворила, він завжди захищав мене перед мамою. Я трохи  по відбивалася від його жартів і відправилася на водні процедури, що до речі було з пораненою рукою, ой як важко зробити. А потім завалившись у своє тепле ліжечко, заснула як мала дитина.  

Я прокинулася, коли на годиннику була вже одинадцята. Подякувала подумки мамі за те, що дала мені можливість виспатися. Всю ніч мене переслідував Левицький у моїх снах. Я знову бачила нашу зустріч біля дверей університету, той дурний поцілунок. Але у сні все було інакше: я відповіла на нього. І не просто відповіла — він мені сподобався. Потім ми удвох грали у волейбол у спортзалі. І, що найгірше, я програла. Дивина якась, якщо чесно. 

Я ще трохи поніжилася в ліжку, перш ніж піти снідати. Після цього взялася за прибирання. Вечір обіцяв бути кращим, бо до мене мали прийти подруги, Іра та Софія. Я приготувала чай і дістала мамин фірмовий торт. До речі, мама чудово готує випічку, щотижня радує нас із татом чимось смачненьким. 

— Твоя мама просто чарівниця, — сказала Софія, облизуючи ложку з кремом. Її сині очі блищали від задоволення. Софія була шатенкою середнього зросту, з довгим волоссям, яке вона завжди акуратно вкладала. 

— Смакота, кращого я в житті не їла! — підтримала її Іра. Висока, струнка блондинка з чорними очима, завжди трохи стримана, але коли їй щось подобалося — не приховувала захвату. 

Я весело посміхнулася, відчуваючи гордість за маму. Шкода, що її кулінарний талант мені не передався. Хоча я й допомагала їй змалку, більше як асистент: подати, помити, розмішати. А от мама завжди готувала з любов’ю, у неї це виходило як мистецтво. 

Ми з дівчатами дружимо ще зі школи. Щовихідних збираємося, щоб обговорити все, що сталося за тиждень. Я довіряю їм абсолютно все, і вони, здається, теж. 

Іра, як майбутній лікар, відразу помітила мою перев’язану руку й вирішила освіжити пов’язку. Софія, наш майбутній історик, трохи кепкувала над моїми пригодами, але слухала уважно. Ми всі обрали різні, зовсім несхожі спеціальності, але це ніколи не заважало нашій дружбі. 

Після чаю ми вирішили піти до місцевого клубу. Там нас уже чекали хлопці. Для мене вони були лише друзями, але для Іри й Софії — їхні половинки. Діма — чорнявий, підкачаний хлопець, молодший від нас на рік, такий собі місцевий супермен, який із Ірою разом ще зі школи. Славік — наш однокласник, світловолосий і трохи скромніший, ніж Діма, але не менш милий. Він і Софія разом стільки, скільки я себе пам’ятаю.