Розділ 5

З лікарні я вийшла, відчуваючи себе наче розбите дзеркало. Голова гуділа, тіло здавалося не своїм, а повіки так і норовили заплющитися. Повітря було холодним і вологим, але воно обпікало мене своєю свіжістю, змушуючи зробити кілька невпевнених кроків. Від цього на секунду в голові все перевернулося, наче мене потягнули вниз у глибоку яму. Лавка поруч здавалася порятунком, і я швидко сіла, заплющила очі, потираючи скроні. 

"Все, – переконувала себе, – найгірше позаду". Та як тільки з'явилася ця думка, перед очима мигнула інша – про залишену сумку. Телефон, гроші, документи… усе було в універі. Чорт! Моє тіло напружилося, а серце почало вистукувати рваний ритм. Що ж тепер? Як добратися додому? 

- Води? – несподіваний голос прорізав мої думки. Я розплющила очі і побачила Левицького. Він сидів поруч, тримаючи простягнуту пляшку води. 

Його обличчя було неймовірно спокійним, а в очах читалася якась дивна рішучість. Це вивело мене з рівноваги. 

- Що ти тут робиш? – не приховуючи незадоволення, спитала я. І якщо чесно, він остання людина, яку б, я хотіла зараз бачити.

- Тебе чекаю, – відрізав він, як відрубав, і знову простягнув воду. Після хвилинної боротьби з собою я все ж узяла пляшку. Справді, пересохло у горлі. 

- Їхав би собі додому, – пробурмотіла я, відпивши трохи. Але він лише глузливо посміхнувся. 

- Ткач наказав доставити тебе в гуртожиток, – відповів він, ніби це все пояснювало. 

- Не хвилюйся, скажу, що доставив. Живу і здорову, – саркастично кинула я. 

- Саме це я і збираюся зробити, – відрізав хлопець, піднімаючись і, не чекаючи відповіді, жестом вказав мені на машину. 

Його слова викликали у мене спалах обурення. І разом із цим – безпорадності. Я дійсно не знала, як добиратися додому. 

– Можеш не турбуватися так. Без тебе, якось доберуся!

- І як ти збираєшся їхати без грошей і телефона? – його слова, мов громовиця, розрізали мої думки. Він, здавалося, читав мене наскрізь. 

- Це не твоя справа, – спробувала відмахнутися я, хоча в голосі вже з’явилася невпевненість. 

Макс нахилився ближче, його тінь впала на мене, а голос став глибоким і наказовим: 

- Слухай, Манюня. Або ти добровільно сідаєш у машину, або я тебе запхаю туди силоміць. 

Його очі – глибокі, холодні й водночас палаючі – зустрілися з моїми. Я вловила себе на тому, що не можу відірвати від них погляд. А потім, роздратована цим станом, швидко піднялася. 

- Добре, але без допомоги, – здаюся швидко, оскільки сперечатися немає ні сил, ні бажання. 

Дорогою додому  в машині знову панувала тиша, як раптом Макс порушив мовчанку: 

- Як рука? 

Я здивовано підняла погляд. Це питання звучало неочікувано. З чого б, це раптом, така турбота?

- Жити буду, – відрізала я, намагаючись не видавати внутрішню розгубленість. 

Після цього він увімкнув музику, ніби зрозумів, що говорити мені зараз не хочеться. Я вдячно зітхнула, закривши очі. 

Коли ми під'їхали до гуртожитку, Макс дістав із заднього сидіння мій рюкзак. 

- Ого, – не стримала я здивування. – Звідки він у тебе? 

- Забрав із роздягальні, поки ти була в лікаря, – недбало кинув він, проводячи рукою по волоссю. 

- Що ж, дякую, – швидко додала я і вислизнула з машини. 

Та біля гуртожитку на мене чекав ще один "сюрприз", у вигляді мого колишнього. Коли я побачила Андрія, серце ненадовго стиснулося. Його впевнена хода, карі очі, що завжди наче щось приховували, і ця фірмова усмішка, яка колись так сильно впливала на мене. Але не зараз. 

- Привіт, Настуня! – сказав він, простягаючи руки для обіймів. 

Я швидко відступила назад. 

- Привіт. 

Його погляд ковзнув до моєї забинтованої руки. 

- Що з рукою? – тривога промайнула в його голосі. 

- Бойова травма, – віджартувалася я, намагаючись уникнути розмови. 

Але Андрій дивився вже кудись позаду мене. Обернувшись, я помітила машину Макса, яка все ще стояла неподалік. Макс дивився прямо на нас. 

"Чому він досі тут?" – думка змусила мене похитати головою. 

- Слухай, Андрію, – зітхнула я. – У мене сьогодні був дуже важкий день. Я піду. 

З цими словами я швидко пройшла до дверей гуртожитку. Лише за вікном, переконавшись, що машина Левицького від'їхала, я видихнула. 

"Що ж це за день такий..."

Піднімаючись по сходах на сьомий поверх, я відчувала, як кожен крок віддається пульсуючим болем у перев’язаній руці. Сходинки здавалися нескінченними, а в голові, наче калейдоскоп, змінювалися події цього божевільного дня. Біля четвертого поверху я раптом згадала, що так і не зателефонувала фізруку. Спинилася, дістала телефон, і одразу ж упала в ступор, побачивши на екрані п’ятнадцять пропущених дзвінків. 

«Ого, я сьогодні просто зірка», – подумала я з іронією, гортаючи список. Буруля дзвонила вісім разів, мама – тричі, одногрупники теж нагадали про себе, і серед них був ще й невідомий номер. «Ідеальний день!» – скривилася я, швидко набираючи фізрука. 

– Так, жива-здорова, – швидко відзвітувала я, доки він не почав закидати мене питаннями. – Так, Макс мене підвіз додому, все нормально. Дякую за турботу! – відмахнулася я й поклала слухавку, перш ніж почалися тривалі допити. 

Піднявшись до дверей кімнати, я вдихнула знайомий аромат – суміш парфумів моїх сусідок і ванільного освіжувача. Щойно я ступила всередину, на мене обрушився шквал запитань. 

– Що сталося? Як ти? Чому перев’язка? – дівчата оточили мене, їхні очі блищали від цікавості та тривоги. 

– Просто впала. Все нормально. Обіцяю, що розкажу, коли трохи відпочину, – кинула я втомлено, показуючи перев’язану руку. 

Дівчата обмінялися поглядами й замовкли. Як же я вдячна їм за це мовчання. Перевдягнувшись у домашнє, я одразу ж занурилася під ковдру. Щойно голова торкнулася подушки, світ навколо завмер.