Розділ 4

Позаду вибухнув сміх — різкий, злий, глузливий. Я стиснула кулаки, хоч пальці тремтіли. Озирнулася — неподалік стояла компанія хлопців, серед них Макс. Самовдоволена посмішка, як завжди, але в очах — щось інше, ніби напруга. 

До мене підбіг якийсь хлопець, мабуть, першокурсник.
— Вибачте, я… мене штовхнули… це не я, чесно! — слова сипалися без зупину. 

Я зітхнула, намагаючись не зірватися. Пробую піднятися і не одразу зрозумію, чому так пече руку. Спершу просто відчувала дивне оніміння після падіння. Погляд ковзнув униз — і тільки тоді я побачила, як від великого пальця до зап’ястя тягнеться тонка цівка крові. 
Переводжу погляд і помічаю, що біля лавки стирчить іржавий цвях — тепер усе ясно.
«Прекрасно. Ще тільки щеплення від правця не вистачало», — подумала я. 

Але найбільше боліло навіть не те, що руку порізала. Боліло те, що я впала — просто на очах у цих хлопців. Усі ці погляди — хтось сміявся, хтось просто витріщався. Я почувалася приниженою. 

Біль у руці посилювалась. Я стиснула її, намагаючись зупинити кров, але вона все одно текла. 

— Кров! У тебе кров! Що робити? — знову закричав той хлопець. 

— Заткнися! — видихнула я, різко обернувшись. 

У цей момент я почула голос викладача:
— Настя! Що сталося? — стурбовано запитав  фізрук оглядаючи мою  руку. 

Я перевела погляд на Макса. Сміху на його обличчі вже не було. Лише якась дивна, напружена тиша між нами. 

Я спробувала піднятися, але ноги наче не слухалися. Голова закрутилася, і все навколо попливло. У ту ж мить хтось міцно схопив мене за талію, не давши впасти.

Різкий запах нашатирю пронизав темряву, змусивши мене скривитися й спробувати відсунутися від його джерела. Але разом із цим запахом повернулася й свідомість. Спершу я почула голоси: приглушені, тривожні, неначе крізь шар вати. Потім прийшов біль. Сильний, пекучий, зосереджений у лівій руці. 

Я повільно відкрила очі, і перше, що побачила, — білу стелю. Вона здавалася мені неймовірно далекою, немов я дивилася на неї крізь воду. 

Наді мною схилилося обличчя — наша медсестра, молода жінка з лагідними рисами, але зараз на її обличчі читалася тривога. 

— Нарешті прийшла до тями, — полегшено видихнула вона. — Як ти, Настю? 

Я спробувала сісти, але тіло мене не слухалося. Запаморочення накотило хвилею, і я важко впала назад на кушетку. 

— Обережно! — медсестра притримала мене за плече. — Ти втратила багато крові. Ми її зупинили, але рана дуже глибока. Думаю, доведеться накладати шви. 

Шви. Це слово дзвоном відбилося в голові. Я насилу проковтнула ком у горлі, спробувала зібрати думки, але вони розпливалися, як вода на аркуші. 

— Ви жартуєте? — прошепотіла я, більше для себе, ніж для неї. 

Медсестра мовчки подала мені чашку чаю.
— Випий. Це допоможе прийти до тями. А тоді вирішимо, що робити. 

Я тремтячими руками взяла чашку. Гарячий обідок обпік пальці, але я міцно тримала її. Зробила маленький ковток. Солодкий смак чаю на кілька секунд повернув мене до реальності. Але біль у руці нагадував, що ситуація далека від нормальної. 

Двері раптово відчинилися, і до кімнати зайшли Ігор Степанович і тренер чоловічої футбольної команди Драган Андрій Олександрович. Їхні обличчя були серйозними, і цей вигляд змусив мене напружитися. 

— О, Настя, ти знову з нами! Як ти себе почуваєш? — привітно запитав тренер. 

— Краще, — пробурмотіла я, хоча всередині почувалася розбитою. 

Драган присів поруч, подивився мені в очі, і його погляд став серйознішим.
— Розкажи, що сталося. І хто винен? 

Моя щелепа напружилася. Правда крутилася десь усередині, але я знала: сказати її означає створити проблему, якої краще уникнути. Глибоко вдихнувши, я опустила очі й тихо промовила:
— Я впала сама. Це був нещасний випадок.

Тренер нахмурився, але нічого не відповів. Він ще мить дивився на мене, ніби намагався прочитати мої думки, а тоді вийшов із кабінету. 

Ігор Степанович залишився. Його погляд був пильним і якимось допитливим. 

— Я знаю, що це Левицький штовхнув малого, — сказав він несподівано. 

Моє серце пропустило удар. Я повільно глянула на нього.
— Це була випадковість, — відповіла я тихо. 

Фізрук зітхнув, але більше не наполягав. Уже за кілька хвилин двері знову відчинилися. Цього разу в кабінеті з’явився — Левицький. Моя щелепа мимоволі стиснулася. Його футболка була заляпана кров'ю, моєю кров'ю. Видовище викликало огиду й гнів. 

— Що він тут робить? — різко запитала я у фізрука. 

— Макс відвезе тебе до лікарні, — відповів Ігор Степанович. 

— Ні! Я з ним нікуди не поїду! — вирвалося в мене майже інстинктивно. 

— Не будь дитиною! — перебив мене фізрук, підвищуючи голос. — Ти сама не доїдеш. Інших варіантів немає. 

— Але ж...

— Ніяких "але" Бондаренко. Це наказ! — серйозно кинув чоловік і я зрозуміла, що він не жартує. 

Я знову глянула на Левицького. Він стояв спокійно, його обличчя нічого не виражало. Ця байдужість тільки розлютила мене більше. Але сперечатися не було сенсу. Зціпивши зуби, я обережно підвелася. 

Шлях до машини здався нескінченним. Макс ішов позаду, мовчки. Він відчинив двері, і я сіла, не глянувши в його бік. 

Машина рушила з місця, і всередині знову запанувала гнітюча тиша. Лише музика з радіо заповнювала простір, але й вона дратувала мене своєю беззмістовністю. Я втупилася у вікно, намагаючись не думати про те, що поруч зі мною сидить Левицький. Він, як завжди, мовчав. Ця його холодна байдужість тільки сильніше підігрівала мій гнів. 

Але раптом, коли машина зупинилася біля воріт лікарні, його голос прорізав тишу:
— Якщо ти думаєш, що я буду просити вибачення... 

Я повернула голову, глянувши прямо на нього. Його обличчя, як завжди, було самовпевненим, з тією нахабною усмішкою, яку я ненавиділа. Серце стиснулося від обурення. 

— Не думаю, — різко перебила я його. Мої слова звучали холодно, як лезо ножа. — Просто дякую, що підвіз.