Розділ 4

Падаю на коліна, та вчасно виставляю руки в перед, захищаючи своє обличчя від удару. Не можу сказати, що мені було дуже боляче, проте і приємно мало. Відчуваю, що синців на колінах мені не оминути. А ще, не зрозуміло чому, мене дико пече ліва рука.

В ту ж секунду, позаду чую дикий сміх, а тоді до мене підбігає якийсь хлопчина, він був дуже наляканий, почав просити вибачення, пояснювати що його штовхнули і він не винен. Про те, хто його штовхнув, довго думати не прийшлося. Чудово, Настя! І треба ж тобі було гепнутися на очах у цих снобів. Чомусь ця думка завдавала більшого болю, а ніж фізичний біль. Хоча ні, рука мене все ще дуже сильно пече, невже я її зламала?

- Кров, в тебе кров, боже що робити? - несподівано починає кричати малий. Я підіймаю свою закривавлену кінцівку і бачу великий поріз від великого пальця до зап'ястя. А ось і причина мого нестерпно болю. Переводжу погляд на лавку та помічаю цвях, за який я швидше за все зачепила рукою при падінні. 

Ніколи не вважала себе людиною яка боїться крові, проте зараз від побаченого стало важко дихати, у вухах почало шуміти, а ліву руку я відчувала все менше і менше. Іншою рукою стараюся що сили стиснути болюче місце, щоб хоча б трохи зупинити кров.

- Блін, пацан перестань кричати, все нормально! - насилу видаю, щоб заспокоїти його істерику, до всього цього у мене ще чомусь почала сильно боліти голова. Спробувала піднятися, та в мене нічого не вийшло. 

- Боже, Настя, що сталося? - крик фізрука трохи привів мене до тями. Чоловік швидко підбіг, оглядаючи мою руку.

Я підняла голову та глянула на малого, який здавалося зараз заплаче, а потім перевела погляд на 'снобів', зараз їм уже не було так весело.

- Ігор Степанович, все в порядку, я випадково спіткнулася та розірвала руку об край лавки. Там є цвях незабитий до кінця. Чоловік уважно подивився на мене, на лавку, а потім перевів погляд на хлопців. 

- Добре, з цим потім розберемося! Зараз головне, зупинити кров, її щось дуже багато, треба сильніше стиснути руку, щоб перекрити доступ крові. Давай, спробуй встати, нам треба до медпункту - роблю глибокий вдих, та зібравши всю свою силу, пробую піднятися, та на моє велике здивування, тіло мене погано слухало - Чого встали? Допоможіть їй.. - кричить викладач до хлопців - І вже через секунду, помічаю поруч Левицького, який  взявши мене за талію, почав підіймати.

- Забери від мене свої руки - шиплю йому в обличчя і намагаються вибратися з його обіймів. Та як тільки хватка його руку починає слабшати, і я самостійно ступаю декілька кроків, в голові починає паморочитися, в очах темніти, а ноги перестають слухатися, у вухах так шумить що я вже майже не чую ніяких голосів. І я тільки відчуваю як чиїмсь міцні руки підхоплюють мене. А далі темрява...

- Ти мене чуєш? - раптом в ніс вдарив різкий запах нашатирю. Ще не розплющивши очі, розумію, що в мне просто розколюється голова, а ще рука, дуже сильно болить рука... Намагаюсь зрозуміти, що зі мною, як раптом в голові почали спливати картинки - спортзал, лавка, підлога... так все згадала. Я повільно розплющую очі - Прийшла до тями! Ну і Слава Богу! - наді мною схилилася молода жінка з приємними рисами обличчя, в білому халаті, це наша медсестра, що правда як її звати зараз згадати не можу - Як же ти нас всіх налякала!

- Я... просто.. - пробую піднятися та в голові знову починає паморочитися, тому знову лягаю.

- Не так швидко, ти втратила багато крові. Ми довго не могли зупинити кровотечу. Я заварила тобі солодкий чай. - жінка допомагає мені піднятися, а потім подає чашку.

- Дякую - тихо кажу і трошки надпиваю. 

- Тобі треба в лікарню, рана досить глибока і швидше за все прийдеться накладати шви - ще цього мені тільки не вистачало, хничу про себе прикриваючи очі - Ти відпочинь ще трохи, прийди в себе, а потім тебе хтось відвезе в лікарню.

В цей час в кабінет заходить Ігор Степанович і тренер чоловічі футбольної команди Драган Андрій Олександрович, медсестра ж виходить з кабінету. 

- Ооо Настя, прийшла до тями, молодець, як себе почуваєш? - якось так по доброму запитує Драган. Те, що цей чоловік знає як мене звати не аби як дивує мене. 

- Дякую. Вже краще! - відповідаю якомога впевненіше.
- Це добре, це добре. - чоловік подивився на мене, а потім потер рукою підборіддя і додав - Слухай, мені потрібно знати, що сталося і хто в цьому винен? - серйозно запитує тренер пильно дивлячись мені в очі. 

- Я вже казала Ігорю Степановичу, що впала сама. - я переводжу погляд на фізрука, а тоді опускаю очі вниз. 

- Ти впевнена?

- Так! - відповідаю без вагань. Я звичайно могла б, розповісти правду і влаштувати "снобу" веселе життя, та це не мої методи, і здавати нікого не збираюся.

- Добре. Тоді одужуй та більше не падай! - задоволеним голосом промовляє чоловік і виходить з кабінету. Ткач підходить ближче і сідає на край ліжка. 

- Чому ти не сказала йому правду? - дивлячись в очі запитує чоловік. 

- Яку правду? 

- Я знаю, що Левицький штовхнув малого, а той впав на тебе. 
- Звідки? - здивовано запитую.

- Переляканий малий, видав все на одному диханні, як тільки я запросив його до себе в кабінет - задоволено відповідає.