Розділ 3

Зайшовши в спортзал, я практично відразу звернула увагу на компанію хлопців, вони щось переглядали на телефоні, голосно сміялися і щось коментували. Серед них я впізнала уже знайомий силует хлопця, якого так старанно намагалася уникати.

Від шоку я завмерла на місяці - Цього не може бути!!! В нас разом фізкультура? І де я так провинилася в попередньому житті....? Чесно признаюсь,  що вже почала придумувати, причини для фізрука, щоб по швидше втекти звітси. Потім, глибоко вдихнула, і вирішила заспокоїтися.. Подумала логічно, що це не вихід. Ну добре сьогодні я щось можу придумати і змитися, а на наступний тиждень? Що мені тепер цілий рік на фізкультуру не ходити.. Тим більше що в спортзалі, як мінімум займаються три групи, спортзал великий, людей багато, а якщо ще пощастить, будемо по різних кінцях спортзалу, може й не замітить. І навіть якщо й замітить, сумніваюся що він щось мені зробить при такій кількості людей! Заспокоїла себе і зі спокійною душею пішла ставати на построй. 

Та всі мої "Наполеонівські плани" пішли коту під хвіст, коли я побачила що група Левицького починає шикуватися разом з нами...

- Доброго дня студенти, вітаю всіх з початком нового навчального року - вітається з нами Ігор Степанович Ткач, наш фізрук - На жаль Ніна Василівна Мамаєва, яка вела групу архітекторів, зламала ногу, тому від сьогодні і до повернення Мамаєвої, у нас будуть спільні пари - сказав викладач переглянувши нас всіх по черзі і гірко усміхнувся.

Це якийсь жарт?! З жахом прокручувала у своїй голові, все ще сподіваючись, що викладач просто пожартував. Проте, одногрупниці, мої почуття не поділяли, і не скриваючи свого щастя, весело підморгували хлопцям з іншої групи.

Так, стоп. Анастасія Андріївна що з тобою відбувається? Ти ніколи не була боягузкою. Що за істерика?? Візьми себе в руки!!! І взагалі може він і зовсім забув про цей інцидент! - заспокоювало мене моє внутрішнє Я... 
Дальше викладач почав перекличку, спочатку в групі архітекторів, потім нашій. 

- Бондаренко!

- Я - зібравши всі свої сили, майже голосно відповідаю.
Вчитель підняв голову, знайшовши мене в натовпі, і посміхнувшись додав:

- Сподіваюся ти сьогодні поснідала? - весело запитує чоловік, ледь стримуючи посмішку. Не забув! - подумки констатую, і мимоволі посміхаюся згадуючи причину такої турботи викладача. 

Ще на першому курсі у нас був захист курсової з маркетингу, ну і звичайно після захисту ми "трохи" святкували, та так що я на наступний день нічого їсти не могла, в мене таке буває після того як переберу з алкоголем. А ще через день ми здавали норматив з бігу 1 кілометр на час. Зранку я звичайно також не поснідала, і під палючим сонцем, пішла здавати норматив. Прибігла я звичайно перша, та після цього мені стало погано, і я втратила свідомість. Звичайно що Ігор Степанович, дуже злякався, подумав, що в мене проблеми з серцем. Та коли мені стало краще, я звичайно пояснила, що можливо причина втрати свідомості, це те що я зранку не поїла. Викладач тоді дуже на мене насварив, і ось тепер кожного разу й запитує - чи я поснідала. Напевно після цього випадку у нас склалися хороші відносини, він часто робив мені поблашки. Мої одногрупники вже звикли до цього і навіть не звертають уваги. 

- Так, звичайно! - стримано кажу, і хоча мені приємна увага викладача, все ж, зараз я б не надто хотіла привертати до себе увагу. 

- Я радий! - підморгуючи каже чоловік.

- А я сьогодні не снідав. Чому в мене не запитуєте? - видав один із хлопців групи архітекторів, якщо не помиляюсь, це один з тих, хто був тоді з Левицьким.

- Тому що ти не Бондаренко. Розмови в сторону і кроком руш - уже серйозно видав Ткач. Інші тільки посміялися і кинулися в біг.

Закінчивши пробіжку ми, стали в чотири шеренги для розминки.

- Оскільки чергових ще не назначили, сьогодні розминку проведуть старости груп, прошу на середину - з натовпу хлопців вийшов Левицький, ну звичайно, хто б сумнівався що він староста  групи - фиркаючи подумала я.

- Марія ти залишилася старостою групи? - запитує викладач.

- Так, але я себе так погано почуваю, можна мені в медпункт сходити? Може хтось за мене проведе заняття? - хитрує подруга, оскільки не надто любить цей предмет. 

- Добре, хто хоче замінити старосту? - з цікавістю поглядає фізрук, і всі миттю схилити голову до низу.

- Може Бондаренко, вона ж сьогодні поснідала - чую десь попереду і завмираю від здивування,  а тоді підіймаю голову і бачу задоволений вираз Макса, який дивиться просто на мене.

- А може хтось з хлопців виявить бажання? - з надією питаю, дивлячись на одногрупників. 

- Що Манюня боїшся? - ніяк не заспокоїться цей зарозумілий сноб. 

- Було б кого! - видаю дивлячись прямо в очі і довго не думаючи підриваюся з місця та іду на середину.

Наступні хвилин 15 я думала хлопець спопелить мене поглядом, видаючи різні приколи в мою сторону, але і я не відставала. Коли нарешті з розминкою було покінчено, я зіткнула з полегшенням, і спокійнісінько відправилася грати волейбол. 

- Ей, Манюня зійди будь ласка з поля, зараз грають тільки хлопці, боюсь щоб м'ячем тебе не пришибло! - посміхаючись на всі свої 32 видає Левицький, чим не аби як мене злить.