Розділ 3

– Доброго дня, студенти, вітаю всіх з початком нового навчального року, – голос Ігоря Степановича Ткача, нашого фізрука, пролунав упевнено і трохи насмішкувато. Він поглянув на нас із такою легкістю, наче вже знав, хто тут уміє бігати, а хто – ні. 

– На жаль, Ніна Василівна Мамаєва, яка вела фізкультуру у вашій групі, зламала ногу. Тож від сьогодні і до її повернення у нас будуть спільні заняття, – додав він, зітхнувши й мимоволі посміхнувшись. 

Моя голова обернулася в бік хлопців із групи архітекторів, які вже починали ставати в шеренгу. І серед них – цей силует. Максим Левицький. Я відчула, як усередині мене все стискається. Чорт. Як же я могла так провинитися перед долею? Університет великий, а я змушена опинитися в одному спортзалі з ним. 

"Заспокойся, Настю. Може, він тебе і не помітить. Людей багато, заняття тривають лише годину. Тримайся осторонь", – намагалася вмовити себе. 

Поки викладач зачитував прізвища, я стояла як на голках. 

– Бондаренко! – пролунало моє прізвище. 

– Я! – зібравши всю волю в кулак, відповіла я. 

Ігор Степанович підняв голову й усміхнувся:
– Сподіваюся, ти сьогодні поснідала? 

Я мало не засміялася, згадуючи, як два роки тому мало не втратила свідомість після нормативу з бігу через те, що прийшла на пару без сніданку. З того часу він завжди підколював мене, а я сприймала це як своєрідну турботу. 

– Так, звісно, – стримано відповіла я, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. 

– От і чудово, – підморгнув викладач, але далі його фразу перебив сміх когось із хлопців:
– А я сьогодні не снідав! Чому в мене не питаєте? 

Я впізнала голос одного з друзів Левицького. І хоч це було звернено не до мене, я відчула, як мої щоки починають палати. Хлопці реготали, але фізрук швидко відрізав:
– Тому що ти не Бондаренко. А тепер усі – шикуйся! 

Розминка почалася як завжди – кілька кіл навколо залу, далі – вправи в шеренгах. І тут Ігор Степанович голосно оголосив:
– Оскільки чергових ще не призначено, сьогоднішню розминку проведуть старости груп. 

Я лише зітхнула, коли до середини залу впевнено вийшов Левицький. Звичайно. Хто б ще міг бути старостою у них? Він кинув швидкий погляд на мене, і я відчула, як щось схоже на знущальну усмішку з'явилося на його обличчі. 

– Марія, ти залишаєшся старостою своєї групи? – запитав викладач, повертаючись до моєї подруги. 

– Так, але, знаєте, я почуваюся не дуже добре. Можна в медпункт? Може, хтось замінить мене? – хитро видала вона. Маша терпіти не могла фізкультуру. 

– Добре, хто хоче замінити старосту? – викладач обвів усіх поглядом, але всі, як зазвичай, швидко опустили очі. 

– Може, Бондаренко? Вона ж сьогодні поснідала, – раптом пролунав голос Левицького. Я відчула, як всередині мене починає кипіти злість. 

– А може, хтось із хлопців? – відчайдушно намагалася відвести від себе увагу. 

– Що, Манюня, боїшся? – кинув він, ледь нахилившись у мій бік. 

Цього вже було забагато. Я зібрала всі сили й піднялася з місця:
– Було б кого! – кинула я й рішуче пішла на середину залу. 

Наступні 15 хвилин я зосередила всю свою увагу на розминці. Але кожна фраза, кожен жарт Макса, які він час від часу кидав у мій бік, лише підсилювали мою злість.

Після розминки ми розділилися на команди для гри у волейбол. Як завжди, я впевнено вийшла на поле, готова до гри. Проте не встигла навіть стати на свою позицію, як звідкись почула зверхній голос Левицького. 

– Ей, Манюня, зійди з поля! Зараз грають тільки хлопці. Боюся, щоб тебе м'ячем не пришибло, – сказав він, широко посміхаючись і театрально розводячи руками. 

Усі погляди враз спрямувалися на мене. Мій пульс різко підскочив, а щоки, здавалося, обпалило полум’ям сорому. Я перевела погляд на своїх одногрупників – тих, хто завжди брав мене в команду, бо знав, що я добре граю. Та зараз усі вони стояли мовчки, схиливши голови або розглядаючи підлогу. Жодного слова на мій захист. Жодного натяку на підтримку. 

– Було б кому пришибати, – прохолодно кинула я, намагаючись зберегти залишки гідності.

– О, вона ще й говорити вміє, – не вгамовувався Левицький, граючи на публіку. Його друзі зареготали, ніби це був найсмішніший жарт століття. 

На мить мене охопила хвиля розпачу. Але потім цей розпач змінився гнівом – гарячим, як розпечений метал. Я перевела погляд на Макса. Усе в ньому, від самовдоволеного виразу обличчя до розслабленої пози, кричало про його впевненість у собі. Він ніби знав, що всі на його боці, що його слово тут – закон.

Стиснувши кулаки, я обернулася до своїх одногрупниць, які вже стрибали на скакалці збоку, регочучи з жартів Стьопи. Віддаляючись, я почула, як Макс самовдоволено кричить: 

– Ну що, мужики, граємо, як у фіналі чемпіонату світу! 

І тоді всередині мене щось перемкнуло. Гнів розлився хвилею впевненості. У цей момент я чітко знала: "Я йому це не подарую". 

І доля наче почула мої молитви. Через деякий час м'яч, який вилетів за межі поля, опинився у моїх руках. І коли я побачила, що Левицький стоїть до мене спиною, у моїй голові промайнула ідея, яка здалася геніальною. Я підкинула м'яч і з усієї сили вдарила його так, що він влучив прямо в голову Макса. 

Ідеальний удар. Настільки точний, що я сама ледве стримувала сміх, коли побачила, як він влучає прямо йому в потилицю. Удар був настільки сильний, що Макса буквально хитнуло вперед, і він ледь не втратив рівновагу. 

На мить у спортзалі запанувала мертва тиша. Усі завмерли, затамувавши подих, ніби дивлячись кульмінацію фільму. Макс повернувся, повільно випроставшись, ніби перевіряючи, чи все з ним гаразд. Його погляд ковзнув по натовпу, і я бачила, як у його очах спалахнули здивування й злість. 

– Хто?! – вирвалось у нього, різко й голосно. 

Хлопці з його компанії, ховаючи посмішки, мовчки вказали на мене. Я стояла, тримаючи руки на стегнах, і дивилася йому прямо в очі, посміхаючись так, ніби це була випадковість.