Розділ 2

Забігаючи в приміщення, ми мовчки мчимо до жіночого туалету. Я відчуваю, як серце несамовито калатає, а кожен крок відлунює в голові, немов гуркіт грому. Буруля раз по раз поглядає назад, неначе боїться побачити того, хто міг би нас переслідувати. Як тільки двері зачиняються за нами, напруга спадає, і ми переводимо подих. Поглянувши одна на одну, не стримуємося й вибухаємо диким сміхом, наче це єдиний спосіб вигнати рештки страху. 

— Настя, що це було? — ледве перевівши подих, запитує Буруля, витираючи сльози від сміху. 

— Не знаю… Але відчуваю, що добром це не закінчиться, — відповідаю, намагаючись сховати зростаюче занепокоєння. Усмішка повільно зникає з мого обличчя, поступаючись місцем серйозності. — Ти краще скажи, коли ти вже навчишся стояти за себе? Я, звісно, рада допомогти, але я не завжди буду поруч! 

— Настя, ти просто не розумієш… — зітхає подруга, опустивши погляд. — Левицькому не те що я, половина нашого універу й слова лишнього не скаже. А може, навіть весь універ. Я, якось бачила, як Ігор Кос із будівельного випадково штовхнув Макса. То той мало не прибив його, а Кос лише вибачався. Хоча ти ж знаєш, Ігор далеко не щиглик і за себе постояти може. 

В її голосі чується розгубленість, і я відчуваю, як в грудях щось защеміло. 

— А як ти з ним говорила… Він, здається, і сам не очікував, — продовжує Буруля, замислено дивлячись у порожнечу. — В один момент я думала, що він тебе приб’є… 

— Нічого він би мені не зробив, — запевняю її, хоча внутрішній голос підказує, що я могла помилятися. А потім, неначе згадуючи, додаю: — А ось ту плюху, думаю, він точно не пробачить… 

Буруля насуплюється, а потім її губи розпливаються у лукавій усмішці. 

— Настя, ти цілувалася з самим Максимом Левицьким! Здуріти можна! 

— Не я цілувалася, а він мене! — обурююся, відчуваючи, як червонію. — Повір, це різні речі! 

Я переводжу погляд на подругу й помічаю величезну кавову пляму на її худі. 

— Давай спробуємо очистити пляму… 

— Та ні, сенсу немає, — зітхає вона. — Я краще побіжу переодягнутися. 

Вона вже збирається йти, але раптом повертається до мене, її обличчя серйозне. 

— Настя, дякую тобі… Ти дуже багато для мене робиш, — тихо каже вона й міцно обіймає. 

Я посміхаюся й відповідаю на обійми. 

— Завжди рада допомогти, звертайся! 

Коли я залишаюся сама, усередині мене наростає тривога. Йдучи до аудиторії, я ловлю себе на тому, що постійно оглядаюся по сторонах, боячись десь зустріти Левицького.

«Це тепер так завжди буде?» — питаю я себе. Згадуючи його обличчя після ляпаса, я не сумніваюся, що він не залишить це без відповіді. 

— Настю-у! — раптом чую позаду знайомий голос.
Я обертаюсь і бачу Машу — нашу старосту. Невисока, трохи пухленька, завжди усміхнена — дівчина була з тих людей, які якимось дивом примудряються всюди створювати гарний настрій. 

— О, привіт, — кажу я, трохи розслабляючись. 

— Привіт! — вона наздоганяє мене й весело додає: — Ну як, цього року, знову сидимо разом? 

— Звичайно. Куди я від тебе дінуся, — сміюся я. 

— Супер! — задоволено вигукує вона. — Як пройшли твої канікули? 

— Не погано. У тебе як? 

— Настя, а я такого хлопця зустріла...! — Маша аж підстрибує від захвату. 

Я не витримую і сміюся.
— Ходімо, розкажеш про свого «неймовірного хлопця», — кажу, відчиняючи двері.

На парах я була наче на автопілоті. Викладач щось говорив, хтось тихенько сміявся позаду, а я лише машинально конспектувала — не розуміючи жодного слова. У голові крутилася одна й та сама думка: для чого він мене поцілував? 

Що це взагалі було? Жарт? Зухвалість? Спосіб показати, що йому все можна?
Як би там не було — він зумів вибити мене з колії. 

Мене ніколи не цікавили хлопці, типу Левицького. Так, він гарний — навіть занадто. Високий, спортивний, з тією самою впевненістю, що змушує більшість дівчат втрачати голову. Харизматичний, яскравий… і абсолютно не мій тип.
Для мене такі хлопці — як дорогі обкладинки глянцю: приємно глянути, і не більше. 

Навпаки, я завжди намагалася, щоб подібні, як він, навіть не знали про моє існування.
А тепер… здається, усе може змінитися.
Хоча ні. Кому я потрібна. 

Він — капітан футбольної команди, голова студентського комітету, один з тих, хто звик, що світ крутиться навколо нього. 

А я — звичайна, нічим не примітна студентка. Більше й сказати нічого. 

Навряд чи йому буде діло, до когось схожого на мене. Просто треба перестати накручувати себе. І все буде добре. 

Ввечері в кімнаті стояла тиша — така, коли всі вже повечеряли, розслабились і просто переглядають щось у телефонах. Я лежу на ліжку, гортаю стрічку, і вже майже забула про сьогоднішній день, коли хтось раптом стукає у двері. 

— Хто там? — крикнула Оля, не відриваючись від свого телефону. 

— Андрій, — долинає знайомий голос — Настя, відчини будь ласка. 

Я миттєво скам’яніла. Серце пішло в п’яти.
Дівчата швидко перевели на мене погляд — питання в очах навіть не потрібно було озвучувати. 

Я різко похитала головою й жестом показала: скажіть, що мене немає. 

— Еее… Насті немає! — вигукнула Буруля, намагаючись звучати переконливо.

— Як це — немає? — Андрій здається, не відступає. — Я бачив, як вона заходила в гуртожиток. 

— Настя, пішла на побачення, — наполягає Оля, а я здивовано кручу пальцем біля скроні. Дівчина справді перегинає. 

— Я не вірю! Настя впусти мене! Нам треба поговтрити!  — Андрій говорить впевнено та наполегливо, і я чудово розумію, що він просто так не піде. 

Тому, підхоплююсь з ліжка, метнувши очима навколо — єдиним порятунком виглядала шафа. Тому не роздумуючи іду туди. Щойно я зачинила за собою дверцята, всередині стало темно і душно. Сиджу, притискаючи коліна до грудей, а серце гупає так, що боюсь, воно зараз зрадницьки видасть мене. 

Я завмираю, намагаючись не дихати. Повітря майже не залишилось, в голові гуде.
Кожне слово з-за дверей лунає надто голосно.
— Ми ж казали, що її тут нема — парирує Буруля. — Думаю тобі варто піти. 

Кілька секунд тиші. Потім чую його кроки ближче — здається, він стоїть майже навпроти шафи. Я стискаю долоні так, що аж нігті врізаються в шкіру.
Лише б не відчинив…

І раптом — коротке зітхання.
— Добре. Скажеш їй, що я заходив, — каже Андрій і йде до дверей. 

Клацання ручки, звук, як двері зачиняються, і в кімнаті знову тиша.
Я ще кілька секунд сиджу нерухомо, поки не чую, як Оля сміється. 

— Все, виходь, шпигунко, — весело каже вона, відчиняючи дверцята шафи. 

Я обережно визираю, моргаю від світла.
— В шафі я від хлопців ховаюся вперше, — бурчу, виповзаючи назовні. 

— А ми отримаємо «Оскар» за найкращу акторську гру, — додає Бурулька, сміючись.
Ми вибухаємо сміхом. Напруга спадає, і я, притулившись до дверцят шафи, теж не можу стриматися.