Розділ 1

Будь-яка частина твору НЕ може бути скопійованою та опублікованою без письмової згоди автора!!!

                                          * * *

Мій ранок починається з шуму води, шарудіння пакетів, кроків і скрипу дверей. Я намагаюся втиснути голову глибше в подушку, але це не допомагає — гуртожиток уже прокинувся. 

Сьогодні я вперше за довгий час прокидаюся не вдома, а тут, у нашій тісній кімнаті на чотири дівчини. Канікули скінчилися, і знову починається ця буденність: шум, гамір і хаос, який тільки в гуртожитку можна назвати рідним. 

Оля з Наталкою уже метушаться по кімнаті, збираючись на пари. Дівчата — нерозлийвода. Знайомі ще зі школи, разом вступили до нашого університету на бухгалтерський облік і тепер уже третьокурсниці. Я обожнюю їх обох, але зараз хотілося б, щоб вони говорили трохи тихіше. Їхній сміх розлітається кімнатою, а я ховаюся під ковдру, намагаючись викрасти ще кілька хвилин сну.  

А вина, такого мого, не бажання прокидатися, наші традиційні нічні кіносеанси з хлопцями зі 109-ї кімнати. Там теж живе своя четвірка — Ваня, Паша, Вова і Славік. Веселі, трохи шибайголови, але неймовірно добрі хлопці, з якими ми здружилися ще з першого курсу. 

На подив усім, у нас справді лише дружба. Хоча, зізнаюся, колись Паша мав на Бурульку серйозні плани, але вона швидко й чітко дала зрозуміти, що «дружба» — це фінальна станція. З того часу вони сміються з цього, і ніхто ніколи більше не переходив межу. 

Усі дні народження, та важливі події  ми святкуємо разом. А наші кіноночі — це окрема історія. Ми завжди клятвено обіцяємо: «Сьогодні тільки до одинадцятої!» — і щоразу закінчуємо далеко за північ. Комедії, жахи, попкорн, сміх до сліз і вічні суперечки про те, хто вибирає наступний фільм. 

Ось і маємо тепер результат — голова важка, очі злипаються, а вставати все одно треба.

— Настя, вставай! — лунає знайомий голос. Це Бурулька, дівчину теж звати Наталя, але з першого курсу, щоб не плутатись, ми закріпили за нею це прізвисько. 

Дівчина вже стоїть посеред кімнати — у спортивному костюмі, з яскраво-рудим волоссям, зібраним у недбалий пучок. 

— Дай поспати, Буруль, — бурчу я крізь подушку. 

— Не вийде, — спокійно відповідає вона. — Я привезла з дому “Наполеон”. Якщо не встанеш — з’їм усе сама. 

Я знаю, що вона не жартує. Тож, зітхаючи, підводжуся, намагаючись хоч трохи розплющити очі.
За кілька хвилин уже сиджу за столом з чашкою чаю, а переді мною — ароматний шматочок торта, який пахне дитинством. 

— Ну, розповідай, — починає Буруля, хитро примружившись. — Що там у тебе з Андрієм? 

— Хотів помиритися, — кажу я, відкусивши шматок. 

— І що ти? 

— Послала. 

Вона сміється, і я не втримуюсь — усміхаюся теж. Ця історія вже не викликає в мене болю. Андрій був лише коротким епізодом, і я навіть не згадувала б про нього, якби він не вирішив раптом повернутися.  

Поки вона щось розповідає, я швидко збираюся: джинси, світлий светр, легкий макіяж. Перед виходом мимохідь зупиняюся біля дзеркала.
У відображенні — я. Дівчина середнього зросту, худорлява, волосся — каштанове, м’яко спадає на плечі. Великі зелені очі, хоча ще трохи сонні. Я проводжу пальцями по пасмах, посміхаюсь собі — ну, наче нічого. 

Ми з Бурулькою вчимося на другому курсі, економічного факультету, тільки в паралельних групах, проте часто пари збігаються, тож дорога до університету завжди весела. 

Ранкове повітря прохолодне, сонце ніжно торкається шкіри. Я вдихаю на повні груди — після задушливої кімнати навіть цей міський шум здається свободою.
Буруля розповідає щось веселе про свої канікули, а я слухаю, насолоджуючись моментом. Здається, день буде непоганим. 

Ми саме підходимо до входу в головний корпус, коли двері різко розчиняються — і звідти виходить компанія хлопців. Гучний сміх, запах кави, хтось жартує. Один із них тримає стакан і навіть не дивиться куди йде — просто влітає прямо в Бурульку. 

Кава розливається, темні плями миттю проступають на його світлій кофті. 

І тут я розумію, що цей день буде, не таким вже і вдалим. Оскільки впізнаю цього хлопця. Максим Левицький - найпопулярніший хлопець університету, капітан футбольної команди, улюбленець викладачів і майже всіх дівчат кампусу. 

Цей хлопець красивий до безглуздя — і вдало цим користується. А ще він, занадто самовпевнений та зверхній, що мене дратує найбільше. 

— Ти що, сліпа?! — раптом гаркнув він, різко глянувши на Бурулю. Його голос низький, роздратований, щелепа напружена, а в очах — відверте невдоволення.. — Дивись, куди йдеш!


Подруга завмирає. Її обличчя червоніє, губи тремтять — і я чудово знаю, що дівчина не зможе за себе постояти, більше того, здається що вона зараз взагалі заплаче. 

— А ти сам не пробував  дивитися, куди йдеш? — виривається в мене, перш ніж я встигаю подумати. 

Хлопець повільно переводить погляд на мене. У його погляді — подив, а потім щось схоже на цікавість. 

— Що ти сказала? 

— Ти чув, — відповідаю, дивлячись просто в очі.— Ти сам винен, і не погано було б перепросити у дівчини. 

Його брови ледь підіймаються, на губах з’являється посмішка — самовпевнена, майже зухвала. Він робить крок ближче. 

— Я маю перепросити? — тихо каже він, і відстань між нами скорочується до кількох сантиметрів. 

— Саме так. Тебе не вчили, як варто поводитися з дівчатами? — відповідаю, хоча голос зрадницьки тремтить. 

На якусь мить його обличчя змінюється — спочатку здивування, потім щось схоже на виклик. Його губи вигинаються в легку усмішку, і він підходить ще ближче. Тепер він стоїть так близько, що я відчуваю аромат його парфумів — щось свіже, трохи терпке і... небезпечно приємне. Від чого моє серце починає битися швидше. 

— Хочеш дізнатися, як я поводжуся з дівчатами? — запитує він тихо, нахиляючись ближче.  

Його погляд затримується на моїх губах — і перш ніж я встигаю отямитися, його губи торкаються моїх — швидко, рішуче, ніби це просто черговий виклик. 

Я застигаю. На секунду світ навколо зникає.
Його поцілунок — зухвалий, теплий, короткий, але чомусь у мені все ніби вибухає. Потім — спалах злості. 

Я відштовхую його.
— Ти зовсім здурів?! 

Максим піднімає погляд, у його очах блимає здивування, а потім — щось дивне, ледь помітне захоплення. 

— Цікаво, — тихо каже він. — Не думав, що ти така гаряча. 

Його тон знову самовпевнений, і це мене остаточно добиває. Не думаючи, я піднімаю руку. Ляпас виходить гучний, чіткий.
Повітря ніби завмирає. 

Максим торкається щоки, його очі розширюються — не від болю, а від шоку. На мить він виглядає абсолютно розгубленим. Потім його губи знову сіпаються у слабку, невпевнену усмішку. 

І саме в цей момент до мене доходить: я щойно дала ляпаса зірці університету.
Серце б’ється десь у горлі. Не даючи собі часу на роздуми, я хапаю Бурульку за руку й майже тягну її за собою.